В 11 років почав боротися за самостійну Україну Ростислав КУШНІРУК
З раннього дитинства батько привчав до фізичної праці й естетики сільського господарства: на подвір'ї мало бути заметено й прибрано. Інші діти йшли купатися, а я не міг, бо батько ставив ломаччя сікти. Інколи ображався на нього за це. Мали два гектари сінокосу. Жниварки в усіх були, а в батька – косарка, єдина на кілька найближчих сіл.
Спільними зусиллями вирішили будувати церкву в селі. Батько запротестував: "Щоб діти не вешталися, треба спочатку школу звести. А вже тоді можна гроші на храм збирати". Школу добудували 1937 року, коли були під Польщею. Влада заявила, що буде польська. Батьки не схотіли туди віддавати. Ходив у сусіднє село – три кілометри понад річкою. Там польську вивчали двічі на тиждень – із другого класу.
Поляки національно й духовно гнобили українців, а по господарству – заохочували. Батько тричі отримував нагороди за розведення англо-арабської породи коней. Перший раз дали 25 злотих, другий – 40, а перед самою війною отримав 50. Це – половина вартості корови на той час.
Брат навчався в українській гімназії в Луцьку. Щодня їздив туди велосипедом, бо треба було дома по господарству помагати. Але, коли брав у руки книжку, батько ніколи його не зачіпав до роботи.
У рідних батькових сестер Анастасії та Ганни дітей не було, тому я багато часу проводив у них. За те, що були членкинями Організації українських націоналістів, 1940 року їх обох посадили до Луцької тюрми. Згодом арештували Ганниного чоловіка Петра Корольчука і ще сімох хлопців із нашого села. Усіх звинуватили у зв'язках з ОУН.
Війна почалася в неділю 22 червня 1941-го. Був ясний день. Прокинувся від того, що хата здригалася. Спросоння здалося, що грім. До вікна – на Луцьк по діагоналі летять три бомби. З нашого дому місто було добре видно.
Бій ущух за три дні. У нашому селі ховалися совєтські солдати. Коли просили води, тато казав: "Що їм та вода? Дай молока". Носив їм кисле молоко. Ввечері у Луцьк прийшли німці. Наступного дня в обідню пору вперше побачили в селі два німецькі мотоцикли і танк. Відбувся невеликий бій. Одного радянського солдата німці притягнули до сільських дівчат, щоб його перев'язали.
Коли по селу пішов поголос, що з тюрми йдуть люди, кинулися на вулицю. На шляху побачили двох батькових сестер і якусь дівчину з ними. Тато спитав, де Петро. "Постріляли всіх", – сказала тітка Ганна й упала. Інші розповіли: "Всіх жінок відпустили. Перед розстрілом чоловіків один із наглядачів заглянув до камери й гукнув: "Всем лежать тихо, иначе будет так, как вашим мужьям". Злодіїв і хуліганів відпустили. Розстріляли свідомих українців, яких вважали ворогами радянської влади.
У дворі в'язниці тіл не було: їх скидали в ями й посипали вапном. Приїжджі з горя кричали так, що страшно було. Того дня нарахували 3763 вбитих людини. У серпні, за півтора місяця, з дозволу німців організували похорон розстріляних. Поставили там чотири дубові хрести. 1944 року НКВДисти їх знесли. Все залили асфальтом.
Боротися за самостійну Україну почав у 11 років – разом із братом. Йому було 17, мав псевдо "Чорногуз". Спочатку не здогадувався, що він належить до ОУН. Якось Аполлінарій приніс додому кулемет Токарєва й сказав: "Треба відчистити. Пливи. Там, за Стиром, стоїть підбитий німецький "Мессершмітт" (військовий літак. – Країна). З нього набереш бензину для чистки". Біля літака вже були сільські хлопчаки. Залазили в кабіну, роздивлялися. Тоді попливли човнами назад.
Тим часом німці видали указ: у кого знайдуть зброю – ліквідують його господарство, а то й ціле село. Про наш кулемет знали ми з братом і сусідський хлопець. Брат сказав, що кинув його в ріку – в найглибше місце. Насправді, як виявилося потім, здав його в самооборону.
Кулемет пригодився зовсім скоро. У сусідньому селі Сирники поляки зайшли в хату й закатували господаря. Його жінка вибігла на гору й стала кричати. Її почули хлопці з самооборони. Їх було троє, мали дві гвинтівки й кулемет мого брата. Один сказав: "Побіжу. Як почну стріляти, тоді ви відкривайте вогонь". Добіг майже до хати, закричав: "Друга сотня, вправо вперед!" І почав стріляти. Поляки відступили. І більше в це село не потикалися.
Брат пішов у підпілля 1942 року. Якось запріг коней у віз і сказав мені: "Поїхали. Будеш дивитися, щоб ніде машин не було". Під лісом на нас чекали хлопці. Розкрили сіно, а під ним – зброя.
На початку 1943-го батьки їздили до брата на зустріч. Тоді бачили його востаннє. Не знаю, яке звання мав, але статус був високий.
Товариш "Лисиця", який був в одній групі з моїм братом, розказував: "Спали в безпечному місці. Прокинулися від того, що до сердець приставили автомати. Нам підсипали снодійного й донесли. Відвезли в Горохівську тюрму. Двох там залишили, а твого брата і ще двох перевели до Луцької". Жодних слідів Аполлінарія там не знайшов. Вирок про розстріл двоюрідного брата Євгена 1946 року в архівах Служби безпеки відшукав, а про рідного – нічого.
УПА воювала на чотири фронти: нацисти, червона банда, польські загарбники і власні сексоти. Останні були найстрашнішими ворогами.
Червона нечисть, як шакали, набігала. Що їм потрібно було, те і брали. Вже при німцях якось наскочили до нас у двір. Коня Солов'я батько заховав. Але він почув інших коней і заіржав. Червоні знайшли його, вивели на подвір'я. Капітан сів верхи. Кінь поніс його та й скинув. Капітан приставив батькові до скроні пістолет і закричав: "Ты что-то сделал?! Он меня сбросил!" Плачем і криком вблагали, аби батька не застрелили.
Бачимо – німці йдуть. Швидко речі зібрали – і до тітки Ганни. У своєму обійсті лишили поросну свиню. Вирішили забрати її. Послали мене і ще одного хлопця. Нас перестрів німецький постовий із багнетом: "Куди йдете?" "Додому". "Добре, – відказав німець. – Ідіть". Біля нашої хати яблука пахли, але не взяв – боявся, щоб не застрелили. Нарахував 17 німців – квартирували, як у себе вдома. Ми кинулися до свині. З хліва ніяк вигнати її не могли. Побачив це постовий. Зняв зброю і давай нам допомагати. Насилу збили свиню на стежку. Навколо літали снаряди, а ми гнали її до тітчиного двору.
Удосвіта 28 жовтня 1944 року в двері постукали. Коли спитали – хто, чоловічий голос відповів: "То я – Макар, сусід". Батько відчинив. Чоловіки посунули в хату, як чорна хмара. Начальник караулу сів за стіл, наче господар, і почав читати: "За особо тяжкие злодеяния перед советской властью, за сотрудничество с немецко-фашистскими оккупантами и в связи с тем, что ваш cын, Кушнирук Аполлинарий, находится в бандах ОУН-УПА, вы приговариваетесь к ссылке в отдельные края СССР сроком на пять лет. Имеете право взять полтонны груза, два часа сроку. Собирайтесь".
Батько спитав: "Можна свої дипломи за виховання коней узяти?" "Это вам больше не понадобится", – відповіли. Жодної фотографії теж не дозволили взяти. В хаті та нечисть усе перевернула. Принесли дров, затопили грубу. У хліві різали барана. Поцупили батьків срібний годинник, який йому вручили за службу в армії.
Речі повантажили на дві підводи. Привезли нас за колючий дріт, а там лише великий панський будинок. До 7 листопада туди звозили людей із районів. Там ми розводили коросту і вошей. Набирати воду з криниці водили під конвоєм. Дорослі чергували біля возів, бо конвоїри людські пожитки розтягували.
У село Синьогор'є Ногорського району Кіровської області наш ешелон їхав більше місяця. Через день усіх погнали на роботу. Щоб уберегти від лісоповалу, батько записав, що я народився 1932 року. Відправили в гараж помічником слюсаря. Батько працював на лісоповалі, а мати – у швейному цеху.
1946-го, коли сестрі треба було йти до школи, її не взяли – бо "враг народа". Сказали йти у ліс ягоди збирати. Батько не пустив. Написав своїй сестрі в Україну, щоб приїхала. Вирішили Клаву із нею відправити. З батьковою сестрою привселюдно попрощалися і посадили її на підводу до одного чоловіка. Клава рушила пішки понад річкою. Домовилися, що чекатиме підводу біля старої церкви.
Через три дні прийшов до нас поляк-сексот. Спитав у батька, де донька. Від нас одразу подався в комендатуру: 25 кілометрів полями і 16 – через тайгу. Написав, що сестра Григорія Кушнірука забрала із собою племінницю. А тепер і він із дружиною й сином готується до втечі. За кілька днів приїхала підвода. Мене, матір і батька відвезли ще глибше в Росію – у Комі.
Мене відправили в кузню. Ковалем був росіянин, старий куркуль, який двічі втікав із заслання. Коли попався втретє, заплатив гроші конвоїру, аби той його застрелив. Погодився, але, коли дійшло до діла, перелякався. Вистрелив у повітря. Я запитував його: "Федоре Олексійовичу, як ви могли платити за свою смерть?" Відповів: "Надоело все. Не хочу жить". Якось ішли з ним вулицею і співали: "Хлопці, підемо, боротися будемо за Україну, за вільнії права". За це могли вислати ще далі, але дядько Федір не мав чого втрачати – був у довічному засланні.
Працював у кузні 10 років. Потім два сезони трудився на лісовозі. 1957-го заставили здати його й очолити клуб. На гармошці сам навчився грати. За танго завжди виконував "Гуцулку Ксеню".
Листа про реабілітацію отримали 1958 року. Дільничний Шуплєцов показав папір: "С возвращением имущества или вырученной при реализации стоимости". Мали хату, коня, воза й реманент. Влаштувався в Кірові – пройшов конкурс до Вятського народного хору.
1959-го Микита Хрущов (перший секретар ЦК КПРС. – КРАЇНА) видав указ про розформування професійних колективів і переведення їх на самодіяльність. Тоді ж прийшли до нас із військового заводу й запропонували всім роботу. Житлом забезпечували. Ми знову організували ансамбль. Репетирували чотири рази на тиждень.
На репетиції підійшов до мене чоловік і запропонував співпрацювати з КГБ. Директор заводу казав: "Где хочешь квартиру? Какую? Сколько комнат? Получишь". Відпрацював ще два тижні й розрахувався. Додому повернувся у вересні 1959 року.
3 
1
Коментарі