"У квартирі, яку ми винаймали, сховали всі фотографії, військову форму чоловіка"

Потрібно щотижня обдзвонювати кожну структуру

Із чоловіком познайомилися 2018-го. На той час Данило чотири роки служив морським прикордонником, підписав контракт одразу після строкової служби в армії. Йому подобалось у війську. Жартував, що я його друга жінка, а перша – це служба. Данило – патріот. Любив Україну і завжди казав: "Тут народився я, мої батьки. Тут ми познайомилися з тобою. Це наша земля. Я маю її захищати. Буду тут до кінця".

Чоловік почав говорити про можливе повномасштабне вторгнення Росії ще влітку 2021-го, коли почалася ескалація військ РФ по кордону. Уже тоді підозрював, що щось має бути. За два тижні до повномасштабного вторгнення наполягав, щоб я зібрала тривожну валізу. Не розуміла, для чого. Але Данило сказав: "Так має бути. У будь-який момент Росія може напасти, і якщо ти будеш бігати та збирати речі, ти підставиш під загрозу своє життя й життя дитини". Він допоміг мені написати перелік найнеобхідніших речей для тривожної валізи. Просив виїжджати з Маріуполя, але я хотіла залишатися поруч із ним.

Усі документи планувала відправити до батьків чоловіка, де безпечніше. Але не встигла. Тому деякі папери спалювала по ходу. У квартирі, яку ми винаймали, сховали всі фотографії, військову форму чоловіка. Потім дізналися, що деякі сусіди здавали оркам наших хлопців і сім'ї військових.

24 лютого, о першій ночі, чоловік поїхав на службу. Тоді останній раз провела його з дому. О п'ятій ранку прокинулася від того, що тремтять вікна, все гримить і ліжко ходить ходором. Крізь сон 10-річна донька не зрозуміла, що відбувається, але я сказала їй бути подалі від вікон. Дитина поснідала в коридорі. Насправді ми були далеко від району обстрілів, але було гучно.

Одразу вирішили йти до моїх батьків, бо в них приватний будинок і це видавалося безпечнішим. Пізніше дізналися, що в багатоповерхівку, де ми орендували житло, були влучання. Власниця зняла відео й пере­слала нам. Від квартири майже нічого не залишилося.

У перші дні повномасштабної війни думали, що буде, як 2014 року, – наші хлопці зможуть відсунути ворога і швидко дати їм прочуханки. Ми почали створювати відносно безпечні умови в будинку батьків. Забили вікна дошками, закладали їх меблями, книжками, щоб у разі влучання на нас не летіли уламки. Коли влучило в сусідній двір, у нас повідкривало вікна, розтрощило ґанок. Дякувати Богу, сусіди не постраждали, але це було страшно.

Підвал був ненадійний, тому під час обстрілів туди не спускалися. Якби в нього влучило, то звідти не вибралися б. Тому ховалися в кутках опорних стін.

 

Уже на початку березня не стало світла, газу, води, зник зв'язок. Завдяки тому, що батьки жили у приватному секторі й були дрова, ми готували їжу на вогнищі. У будинку температура не піднімалася вище за 1 градус тепла, адже обігріти можливості не мали. Щоб зігрітися, пили чай, каву чи окріп. Та з настанням темряви про гарячий чай навіть не мріяли, бо ввечері розводити багаття не можна. Уночі одягали на себе все, що було.

У будинку було восьмеро людей. Крім мене з донькою, до батьків переїхали рідна сестра тата зі своїми дітьми і 3-річним онуком. Тіснилися в двох кімнатах, щоб було тепліше. Запасів продуктів вистачало, але діти просили хліба. Уже 2 березня не залишилося ­жодного вцілілого магазину. Хліб не було звідки привозити, бо місто обстрілювали з усіх боків, були влучання в хлібзавод. Тому із залишків борошна смажили на вогнищі пампушки.

Воду брали в балці, де колись текла річка й залишилися джерела. Вона була сумнівної якості, тому запаси чистої води залишали для дітей. А ми вже переварювали й пили солону воду з джерел. Головне на той момент було вижити.

Іноді Данило заїжджав до нас на декілька хвилин. Привітав із святом весни й усім жінкам подарував шоколадки. Навіть у такий період тішив нас своєю увагою. А взагалі чоловік постійно наполягав, щоб ми виїжджали. Казав, що вороги сунуть звідусіль. Страх за доньку й рідних переміг. Вирішили, що за першої можливості треба виїжджати.

11 березня біля школи вдалося піймати мережу "Київстар". Я додзвонилася до дядька, щоб повідомити: ми всі живі. Він сказав: "Тепер зелений коридор. Виїжджайте". Який зелений коридор? Трасу обстрілювали сильно. Проте вирішили ризикнути. 15 березня сестра з моєю донькою напросилися до сусідів у машину й виїхали з Маріуполя. Я хвилювалася, бо не знала, як вони. Але врешті вони доїхали відносно швидко та без пригод. Це був лише початок зеленого коридору – й на блокпостах не так обшукували.

Ми мали виходити з Маріуполя пішки. Перед цим пішла шукати мережу, щоб подзвонити сестрі і сказати їй про це. Дорогою побачила хлопця, який ремонтував машину. Запитала, чи не міг би вивезти з міста хоча б 3-річного племінника і старших жінок, а я могла б дійти пішки. Він заспокоїв: "Не хвилюйтеся. Я відвезу вас усіх". Незнайомець виконав обіцянку – 19 березня безкоштовно вивіз нас до Мангуша. Шкода, що в мене немає його контактів. Я навіть не знаю, що з ним і чи живий узагалі.

Проблеми були на всіх блокпостах. Нас довго тримали на тимчасово окупованій території Запорізької області. Обшукували, дивилися, що в рюкзаках. Росіяни самовдоволено говорили: "Навіщо ви туди їдете? Ми скоро й там будемо. Чому їдете в Україну? Її скоро не буде". Важко було втриматись і чогось не сказати у відповідь. Також вони задавали провокаційні питання на зразок: "Як ви ставитеся до спецоперації?" Ми мовчали, бо розуміли, що якщо щось скажемо, то розмова піде далі й можуть початися допити. Але нам пощастило – ми вчасно виїхали й фільтрації не проходили. Ті люди, які виїжджали пізніше, розповідали страшні речі.

Востаннє спілкувалася з Данилом 23 березня. Тоді я вже була в Запоріжжі, а він із побратимами тримали оборону Маріуполя. Знаю, що їх сильно обстрілювали. Відтоді жодного зв'язку з чоловіком. Пізніше дізналася від одного зі звільнених хлопців, що вони потрапили на Азовсталь у середині квітня. Побратими розповідали, що в них не було навіть можливості вийти на поверхню, щоб зловити зв'язок.

Щодня телефонувала у військову частину до керівництва. Запитувала, як хлопці. Найважливіше було почути, що втрат немає. Нам казали, що всі живі, але є поранені.

Значно пізніше дізналася, що мій чоловік був травмований – мав сильний забій і два тижні був у госпіталі на Азовсталі. Якраз тоді комбінат обстрілювали тритисячними бомбами. Це важко було усвідомити й пережити. Навіть уявити не можу, що зі мною було б, якби в період пекельного штурму Азовсталі я знала, що Данило в тому госпіталі. Певно, збожеволіла б.

Спочатку не вірила, коли в новинах показали, що за наказом наші воїни почали виходити з Азовсталі. Потім відчула неймовірний страх. Боялася, що хлопців розстріляють. Пізніше мені подзвонили з військової частини і сказали, що мій чоловік 17 травня залишив територію Азовсталі. Це все, що я дізналася. Були чутки, що його утримували в Оленівці, потім вивезли. Дотепер я не знаю, де перебуває Данило і який стан його здоров'я. Проте Росія його підтвердила.

Нарахувала 27 колоній, де можуть перебувати наші полонені. Вони розкидані по тимчасово окупованих територіях Луганської та Донецької областей, а також у Росії. Але нікого з уже звільнених хлопців разом із Данилом не було.

Моя боротьба стосовно звільнення чоловіка триває. Після виїзду з Маріуполя вирішила не влаштовуватися на роботу, а спрямувати всі сили на те, щоб швидше повернути чоловіка та його побратимів додому. З іншими жінками постійно пишемо звернення, їздимо на зустрічі, організовуємо акції, виставки. На жаль, звичайні люди починають забувати про захисників Маріуполя, їм уже набридає війна. Тим, у кого немає такого горя, важко нас зрозуміти. Але жінки, чиї чоловіки воюють або перебувають у полоні, згуртувалися. Ми сильні й усе витримаємо. Учасниці організації "Жінки зі сталі" й Асоціації сімей захисників Азовсталі підтримують одна одну психологічно.

Недостатньо подати звернення в Національне інформ­бюро й думати, що після цього всі структури будуть про це знати. На жаль, так це не працює. Нам потрібно щотижня обдзвонювати кожну структуру, щоб почути: "Ми робимо все можливе". Від Міжнародного Червоного Хреста діла небагато. Я сім разів подавала їм дані, й вони їх губили.

Росія затягує процес обміну полоненими, знущається з нас. Намагається з допомогою інформаційно-психологічної операції розгойдати наше суспільство зсередини, щоб ми готували бунти проти нашої влади. Проте вони не розуміють, що в них нічого не вийде. Те, що вдалося обміняти майже 2 тисячі людей, це вже результат. Наша влада робить багато.

Донька важко звикала до нового життя. Для неї це був величезний стрес – залишити Маріуполь. У 10 років вона втратила всіх друзів, сумувала за школою. На згадку залишився лише ключ від шафи, де лежали її особисті речі. Але найбільше дитина скучає за Данилом. Вона називає вітчима татом, а він завжди звертався до неї "доця".

Знаю багатьох маріупольців, яким через проблеми із житлом довелося повернутися додому. Але через це рішення вони не менші патріоти нашої країни. Багато людей мріє, щоб Маріуполь повернувся в Україну. Їм не подобається те, що нині там відбувається. І в місті вони виконуватимуть свою місію. Не сумніваюся, що Маріуполь звільнять від російських окупантів. Інакше бути не може. Це наша земля, наше море й наша воля. А Росія піде звідси назавжди.

×