У Криму були унікальна людська атмосфера і свобода від політики. Зараз нічого не залишилося

Основні сьогоднішні емоції – тривога й вина

У Балаклаві в Криму хотів придбати нерухомість – кімнату в готелі "Асторія". Але виду на бухту не було – тільки на гори з напівзруйнованими сараями. І я відмовився. Пішов на пристань у кафе. Оглядаюся на всі боки – юнаки стрибають у море. Красиво, перед дівчатами. Метрів за 70 зняв це на відео. Зйомка лежала рік. Переглядав, доки не прийшла ідея зробити інсталяцію: екран, на якому куражаться хлопці, бетонні балки з іржавою арматурою під екраном, а на відстані – високий настил, із якого глядачі спостерігають картину. Драйв проти рутини життя. Мрії і радість, яких завжди багато в юності, проти проблем, об які вони потім розбиваються. І все це під пісню групи "Звірі" – "Для тебе". Знайшов її у плеєрі дочки. Тоді вона була популярна в приморських містах. Назвав "Балаклавський кураж".

Крим – це любов із дитинства. Їздив туди щороку. Для мене це була не Росія і не Україна, такий собі міжнародний молодіжний табір "Супутник" – тільки без комсомолу. З нічним алкоголем, купанням голяка, з безмежним ціновим спектром – від спальника на пляжі до люкса в готелі "Ялта". Навіщо треба було вбивати цю красиву, трохи віртуальну територію? Самі кримчани здивували. Там були унікальна людська атмосфера і свобода від політики. Зараз нічого не залишилося. Їхати туди неприємно.

Мріяв зняти велике кіно. Але для цього треба спілкуватися з багатьма людьми й бути в певному сенсі диктатором. У мене інший характер. У деяких художників цілі загони працівників, а я не можу впоратися з двома: не по-людськи – організаційно. Я досить іронічний, більш закритий. Якщо проблема виникає, дивлюся на неї збоку.

 

На початку 1980-х разом із друзями ремонтували приміщення під дискотеку. На кришці сміттєвого бака побачив тоненьку книжечку – збірник норвезької поезії. Почав читати. Тоді ж захоплювався музикою групи U-2. Голос Боно і ці вірші з'єдналися: фіорди, холодне море, туман – одне перетікало в друге, й ти разом із ними. Раптом осяяло: і мистецтво повинно бути таке. Глибоке, просторове і мати таємницю.

Після показу в німецькому Нюрнберзі 1989-го з п'яти виставлених живописних робіт у мене купили три. Повернувся і сказав: "Батьки, я – художник". Це була перша серйозна сума – 6 тисяч марок. Допоміг брату купити квартиру.

Із грошима відносини легкі – в мене немає портмоне.

Серія "Дітки" в деяких глядачів викликала агресію: вважали, що це педофілія. Діти на фото були одягнені, але батьки їх занадто нафарбували. Знімали для дитячого рекламного агентства, і матері, щоб заощадити, вирішили самі виступити в ролі візажистів і перукарів. Старалися, щоб діти виглядали якнайстарше і швидше увійшли в цей бізнес. Я побачив це, трохи дозняв – і вийшла історія. Були скандали: виставку знімали з Кельнського ярмарку, розглядали на думській комісії з моральності. Зараз її тиражі зберігають у кількох музеях.

У Брюсселі 2006-го, в палаці мистецтв BOZAR, показували "Російський авангард ХХ століття" із зібрань Російського і Пушкінського музеїв. Мені запропонували зробити виставку у вестибюлі. Захід європейського масштабу, повинен відвідати президент РФ. Приїж­джаю. Дивлюся на приміщення – й одразу виникають асоціації з московським метро: мармур, колони, під високою стелею – ніші у стінах. Запропонував у них розмістити назви станцій метро, де сталися теракти, а на "платформі" встановити сітілайти із зображенням омонівців у вогні (протягом 1996–2004 років у московському метро була низка терактів, у яких загинули 55 людей, було поранено – 274. – Країна). Вхід у цей музей був із турнікетами, а значить – ефект метро посилювався. Після приїзду в Москву почалися дзвінки: "Не треба про теракти. Може, придумаєш щось інше?" – "Ні, я хочу це" – "Ну, хоча б прибери омонівців". Я відмовився. "Тоді виставки може і не бути". Після візиту Путіна мою виставку бельгійці все-таки відкрили, але без мене.

На пленері в Бірючому (коса Бірючий острів неподалік Арабатської стрілки в Криму. – Країна) зробив фотографію: чорний нафтовий дим застилає небо. На ньому напис: "Сьогодні був підірваний нафтопровід "Дружба". Звідки взялася така ідея? 2007 року війною ще й не пахло. 2014-го, коли вона була майже в Маріу­полі, знову був у цих краях і зняв коротке відео "50 кілометрів від війни". Спорожніла база відпочинку, море, шторм, вітер згинає верби. Хлопець і дівчина мовчки колупаються в піску, поруч – металева каска. Рух і очікування. Показав на великій груповій виставці в Манежі (виставковий комплекс у Москві – поряд із Кремлем. – Країна).

 

2014-го кілька разів приїжджав до Києва. Ранок, вкриті інеєм барикади. Це було красиво: нагромадження шин, сміттєвих баків, і жодної людини. Повертаєшся додому і думаєш: що з цим відзнятим матеріалом робити? ­Уявив, як наклеюю фотографії на метал, а потім пробиваю їх, як консервну банку. Ніби прорвана барикада, зруйнована гребля, підірваний німцями Дніпрогес. Стало не по собі. Революційний час, а я роблю прорвані барикади? Транслюю поразку? Не став слухати інтуїцію і сховав фотографії у стіл. Сьогодні до цього повертатися пізно.

Коли хлопці захопили Міністерство культури, прийшов туди з київським художником. Кажу: скасуйте звання, творчі спілки. Здайте власність в оренду. Що тут почалося! Незважаючи на європейські гасла, молоді художники сказали: ні, як можна образити літніх людей?

Основні сьогоднішні емоції – тривога і вина. Перша почалася 2013 року і триває досі. Якщо їй піддатися, то всі новини перетворюються на прогноз погоди. Уже немає показань "сонячний день" або "хмарність", "легкий дощ". Чекаємо тільки тайфун або цунамі. Що робити з другою емоцією – незрозуміло.

Художник Олексій Борисов якось переповів свій сон про майбутнє. Він перебував у матеріальному, але площинному середовищі. Будь-які речі представляли собою аркуш паперу. Проходило це хайтек-шоу в концтаборі: у нього за спиною стояв охоронець із кібершокером у потилиці.

Найдорожча моя робота – спільна з Борисом Михайловим і Сергієм Солонським "Якби я був німцем". Позаторік на Віденському ярмарку серію із 36 фотографій перепродали бельгійському колекціонерові за 85 тисяч євро.

Викладаю у московській школі художників Олександра Родченка. Мій клас – "Фотографія, скульптура, відео". У червні п'ятеро моїх студентів – троє з України – брали участь у бієнале артакадемій Європи в італійському Больцано. Спорудили з банерної тканини 8-метрову радянську дошку пошани з серпом і молотом. Глядачі, рухаючись усередині вузьким коридором, через вікна могли побачити підвішені на тросах ­роботи, підсвічені у темряві прожекторами. Наче покинута космічна станція в оточенні метеоритів.

70-метрова майстерня, яку орендую на колишньому військовому заводі, дає змогу працювати з великими форматами. Рекламні майстерні, які розташовані поруч, час від часу постачають браковані банери. Прекрасний розмір для картин – 3 на 6 метрів.

У мене кнопкова Nokia – смартфона не купую. Хочу бути вільним хоча б у майстерні. Інтернет – це не тільки комфорт, але й скажена залежність. Не люблю, коли під час роботи відволікають, або можуть виявити місцезнаходження за геолокацією. З цієї ж причини віддаю перевагу небалакучим жінкам.

Стіни в квартирі – білі, жодної картини. Нагадує офіс. Світла підлога, високі стелі. Мистецтво ще й удома втомлює.

У мене, як і раніше, український паспорт. І всі в Москві про це знають. Віктор Пінчук (український мільярдер, зять екс-президента Леоніда Кучми. – Країна) підколює: "Визначся нарешті: ти російський художник чи український?" Жартома відповідаю: "Я художник єврейський".

×