Марія Гаврилів була медичною сестрою в Українській повстанській армії. 10 років відсиділа в радянських таборах
У другому класі вже худобу пасла. То було за Польщі. Пасовисько поляків – з високими травами, а наше бідне, стовчене. Вони викопали глибоченний рів, щоб наші корови не могли туди перейти. Польські діти по тому березі рову співали: "Ой то гора, то долина, вже пропала Україна". А ми відспівували: "То болото, то копняки, ще пропадуть і поляки". Кидалися палицями, каменюками. То був мій перший дитячий фронт.
Хлопці з УПА закликали молодь іти в підпілля. І мої старші брати пішли. Якось уночі мене розбудив повстанець, що брат Іван – ранений. Ми його привезли. Тато за селом викопав криївку. І я там брата доглядала. Деякі знання про цілющі трави мала від мами. Поїхала у Львів, порадилася з аптекарями, привезла порошків на рану. Брат одужав. Коли повернувся в загін, то сказав, що його сестра добре лікує. Мені було 14. В УПА якраз набирали дівчат учити на медсестер. Прийшли до моєї мами: "Дасьте Марусю чи ні?" Мама: "Як Бог велів, то най іде. Лиш одно тебе, дитино, прошу, щоб не була зрадницею".
Навчали у шпитальці, яку лишили німці, – біля гори Ключ у селі Труханів Сколівського району. Навчав лікар на псевдо "Юрко". І я мала псевдо: спочатку "Чайка", потім – "Ірка".
Поранених хлопців підвозили постійно. Таких, як я, було шестеро дівчат. Як перший ранений помер і поховали його на полі, то щодня ходили молитися на могилу, квіти носили.
Біля Болехова був бій, наші там узяли полоненого. А на ранок він утік. Над Карпатами літаки почали кружляти. Кожна дівчина по четверо поранених на собі мусила перенести, як утікали. Винесли їх у гущавину. Весь ліс перестріляли. Розбомбили шпитальку. То був 1946 рік. Потім почали їхати машини, тьма лісорубів пішла. Рубали все підряд – щоб тільки повстанців не було. А я з чотирма хлопцями сиджу в криївці у селі Тиха Стрілківського району, тепер – Старосамбірський. А кругом – лісоруби. Сидимо день, другий. Голодні. Нема ради – переодягнулася з форми в якесь лахміття й пішла на звук трембіти. Підійшла до пастуха й кажу: "Можеш мене здати. Все – в твоїх руках. Але треба хлопцям помогти, як маєш душу". Він побіг у село, організував людей. Принесли балабухів, сира, сметани. В потоку під корчем лишили.
Пізніше мені сказали йти в рідні терени, ближче до Львова. Бо в горах усі криївки розконспірували. Йшла ночами, пішки. Мала невеликий пістолет – "шістку", і два набої: один для ворога, другий – для себе.
Як тільки вернулася в Хишевичі, одразу був бій. На маминому полі зробили криївку. П'ятьох ранених принесли. І тут приходить боєць "Крук" із раною на руці. У нас було правило: у ранених забираю зброю, віддаю воякам. Хто вилікувався, тому потім знов видають. А "Крук" ніяк не хоче автомата віддавати. Каже: "Та який я повстанець без зброї?" Я запідозрила лихе. Розбинтовую руку і бачу, що рана така, ніби зблизька прострелили. Все хлопцям передала, та вони не повірили малій. Задрімали ми, прокидаюся – небо видно. "Крук" утік, криївка відкрита. Я всіх давай будити. Побігла в село, взяла фіру. Слухаю – яке сусіднє село тихо спить, щоб туди ранених везти. Була прикмета: якщо в селі тихо, то ворогів нема. А якщо вони наближаються, то хоч би як обережно підповзали, собаки гавкають і виють.
Дають завдання поїхати у Львів на Артема, 24, у квартиру номер один, узяти там зброю й привезти. Мала дати в двері довгий гудок. Відкрив Петро, років 24, – мій майбутній чоловік. Він був сиротою з Франківщини родом. Коли відслужив у війську у Львові, то не мав куди вертатися. Лишився працювати на залізниці, йому дали квартиру однокімнатну. Він знав, де у військовій частині лежить зброя. Пішов її здобувати з колишнім сослуживим. Усе, що принесли, сховали під умивальником. Я навантажила дві сумки, ледве тягну. Стою на вокзалі з ними. І тут сусідка підходить: "Що несеш? Помогти?" Я сказала, що мамі продуктів накупила і що помагати не треба.
Їздила до Петра кілька разів. Десь за пару місяців він запропонував одружитися. Узяли тайний шлюб у нього на квартирі. І пообіцяли одне одному: якщо лишимося живі, то ще раз повінчаємося. Я тоді сказала: "Ти все в мені знайдеш – і дружину, і маму, і бойового побратима". Так і сталося – вже після заслання одружилися ще раз.
У квартирі Петруся – дзвінок. Кажу: "То по мене". Петро заховав зброю. Я взяла отруту під комір піджака, одягнула його, відчинила двері. Увірвалися люди. Одягли наручники на блузку, зброї не знайшли. Мене вивели, Петруся лишили. Будинок був оточений військовими. І сусідка моя стоїть. "Ха-ха-ха", – лише кинула вслід, як садили мене в "чорний ворон".
Повезли в райцентр Рудки. Кинули в підвал. Слідчий Абраменко, єврей, дуже мучив. Волосся з голови видирав, головою до стіни бив. Я повторювала: "То на тобі й на твоїх дітях відіб'ється". Здається, до нього трохи дійшло. Бо під кінець вже не так сильно бив.
З Рудок – до Дрогобича. Кинули в душогубку: людей – ні лягти, ні сісти. Раптом серед ночі жінка закричала, що народжує. Я давай у двері грюкати. Охоронець лише зареготав і закрив вічко. Зранку дитина була мертва, жінку всю в крові виволокли з камери. На прощання вона просила нас дати дитині ім'я – перед тим, як поховають. Вже 1993-го я поїхала в Дрогобич на мітинг. Там провели розкопки закатованих. Кості були закриті клейонкою і вапном. Зверху знайшли гумові фартухи й рукавиці катів. Я розповідала на сцені про ту катівню і згадала історію з породіллею. Аж раптом у натовпі хтось закричав: "Марусю, та то ж я була!" Жінка зомліла, забрали люди. Я так і не змогла до неї пропхатися.
У Дрогобичі дуже били. В камері всі молилися за мене – така була страшна. Слідчий обіцяв добрі документи й освіту, лиш би криївки видала. Жодної не здала. Тому всі мої діти й онуки нині при здоров'ї.
Дали 10 років суворого режиму. Відбувала в Мордовії. До від'їзду в камері кілька діб не давали ні їсти, ні пити. Ми з дівчатами пили сечу. А коли "вороном" привезли до поїзда, то дали бичків солених. Сіль аж поналипала на них. Попала в лагер № 16. Підлоги нема. Стеля просвічується, дерев'яні нари. Іноді було так зимно, що волосся замерзало. Блощиці насідали – очі від них ганчіркою затуляла. Їсти давали смердючий навар з голів гнилої риби. Один жирний начальник казав: "Шо, бандерівка? Тепер я – твій Бандера". Що мала дурному відповідати?
Могла писати й отримувати листи два рази на рік. Передачі були заборонені. Але вже за пару місяців мене вернули до Львова. На очну ставку з чоловіком. Його теж затримали. Відчинили двері, він сидів спиною до мене. Руки худі-худі. Я кинулася до нього: "Що ж ви, кати, зробили з нього?" Він піднявся й упав. Так ми і словом не перекинулися. Петруньо зізнався лише про один пістолет. То мене допитували, де інша зброя. Я казала їм: "Ви сироту добили до того, що він у чому хочете зізнається. Не було ніякого пістолета в нас".
Посадили в камеру-одиночку. І тут відчиняються двері, вкидають дівчину. Євгенія Мегис її звали. Вона кричить, що страшно все болить. Стогне. Питає мене, як звати. Кажу, що Катерина. Та вона, ніби не чула, називає мене Марією. Я все зрозуміла. Потім її ніби на допити беруть, а я рахую її кроки. Коридор мав 15. Я порахувала, коли мене вели. А Євгенія проходила лише половину. Значить, її вели в іншу камеру, або на вихід. Наступного дня питаю її, нащо людей видає. Вона розплакалася. Казала: студентка, так заробляє.
Петруню дали п'ять років тюрем у Красноярському краї. Відсидів три, бо звільнився за амністією.
В лагері нас, доходяг, брали на лісоповал. Ішли колоною. По боках несли таблицю на палицях. На ній було написано: "Шаг вправо-влево – стреляю!" Сокири давали тупі. Валянки – діряві зовсім. І бушлат із номером, який уже хтось носив. Мій номер був П-952. Мох із дерев у валянки накладала, щоб ноги не відморозити.
Мордовці нас жаліли, хоч самі голодували. Пекли коржі й, коли йшла колона, кидали нам. Але конвоїри одразу вгору стріляли.
Після звільнення приїхала в село. Один зрадник, що колись стріляв мені навздогін, приніс сиру, сметани, яєць. Сказала йому: "Усе забирайте і йдіть геть!" Пізніше в нього жінка осліпла, діти з розуму зійшли, хата пусткою обпала. Та ніхто навіть полінця з неї на дрова не хотів узяти, хоч зазвичай таке швидко розтягують.
Петруньо на Франківщині жив. Спився, кажуть мені люди. Та почув, що я вдома, і приїхав. Питаю маму, що маю робити. Вона сказала: "То – сирота, прости йому". Ми одружилися. Роботи я ніде знайти не могла. Поїхала у Львів, де мене ніхто не знав. Тільки попрацюю пару місяців, як хтось із села донесе, хто я така. І мене звільняють. Уся трудова списана.
Чоловік то запивав, то клявся, що більше не питиме. Сама мусила батьків утримувати. Поїхала на барахолку, купила добрий німецький мішок. Розпорола його. З ниток сплела светр. Продала. Так ночами багато чого перепорювала, перев'язувала та продавала. Розжилася на телятко. Виростила коровчину. Збирала ягоди й возила на базар. Продала телятко. Купила вже другу корову. Обробляла колгоспний буряк. Купила кирзові чоботи татові, мамі – вбрання.
Корови свої випасати мені не дозволяли. То вночі ходила до колгоспної скирти, наносила загату (складене при хаті сіно чи солома, що тримається за дерев'яним плотом. – "Країна"). Приходить участковий. Питає, де взяла сіна. Кажу, купила. Усім їздовим заборонили орати мені город. То з батьком скопували лопатою, що могли.
Якось пішла до одної сусідки. А в неї справка лежить, що вона не була суджена. Я сховала її в кишеню. Прийшла до хати, переписала за тим зразком таку саму на своє прізвище. Зварила яйце накруто. Білок сильно притиснула до тої печатки і відбила на свою справку. З нею влаштувалася підсобником у Львові.
Якось прогнала чоловіка. Він приїхав за пару місяців, Мирончик кинувся до нього: "Татку, татку!" Ну, як не прощу, як він іде до мене з нашою дитиною на руках? А моя мама знов його захищає: "Не кричи на нього, він – сирота. Бог ворогам прощав, а ти пиячку своєму не простиш?"
Чоловік помер 1999-го у віці 75 років. Вже перестав дихати, а потім враз на рівні ноги піднявся. Ми простягнули одне одному руки, і він впав. Але я почула десь далеко відлуння: "Марій-цю!"
За роки незалежності ніхто з Городка (районний центр. – "Країна") не прийшов розпитати, записати спогади. А я ж усі бої знаю, які де відбувалися.
Моє життя не було солодке, та для мене – дуже солодке.
2 
1
Коментарі