Радянська влада вбила старшокласників української гімназії
Моє дитинство минуло в баби в Самборі. Жив у неї з кінця 1950-х. Там і до школи ходив. У родині був культ діда Іванка – січового стрільця. Він потрапив у полон у тодішньому Проскурові, тепер це Хмельницький. Утік, мав поранення. Вчителював на Тернопільщині, де й познайомився з бабою. Переїхали до Самбора. Дідо помер 38-річним. Баба працювала бухгалтеркою в санепідемстанції. Все, що знаю про предків, розповідала вона.
Вдома було багато книжок і патріотичної літератури. Мене це захопило. Пішов у школу, а там усе розказували по-іншому. Запитував: чому? Баба пояснювала, що в нас – окупаційна влада і щоб не розповідав, що в нас удома відбувається.
1963-го повінь у місті розмила могили на березі Дністра. Бабу як працівницю санстанції викликали серед ночі. Коли зранку повернулася, спитав, що там. Вона повела на цвинтар. Кістки, вимиті водою, вони позбирали й закопали. Все довкола залили вапном. Коли я підріс, водив на те місце зацікавлених людей. То були кіски гімназистів. 1939 року в Самборі працювали дві гімназії – польська й українська. Коли прийшла радянська влада, винищила інтелігенцію та духовенство. У тій могилі були тіла учнів старших класів української гімназії.
Із цього почалося моє несприйняття режиму. Доти все, що читав чи чув, сприймав, як історію. А це був факт, який зачепив. У дев'ятому класі ми з друзями створили Український національно-визвольний фронт. Збирались у мене в дворі, читали самвидав – мати дещо передруковувала, тому я мав доступ. Давали читати його у школі тим, хто цікавився. Не мали ворогів чи противників. Усі вважали нас дітьми і не сприймали серйозно.
Баба радила не розповідати, що в нас удома відбувається
Після 10-го класу пішли в університети. Восьмеро людей з організації навчалися в різних містах. Там навколо себе об'єднували в малі групи патріотів. Я вступив до Львівського. Знайшов нових друзів-однодумців.
1972 року по Україні почалися арешти патріотів. Удома в матері був обшук. Чекісти написали скаргу в міліцію, що я їх ображав під час виконання службових обов'язків. Суд оштрафував мене на 30 карбованців. Відповідні документи надіслали в університет. Ректор викликав до себе. Сказав, що я обпльовую радянську владу й не маю права бути студентом. Відрахували.
Їздили з другом на заробітки на Кавказ. Повернулися додому в серпні 1972-го – якраз на четверту річницю вторгнення радянських військ у Чехословаччину. Вирішили поширювати листівки, в яких докладно розповідали про ті події. Вони розійшлися по багатьох містах: Львів, Самбір, Івано-Франківськ, Коломия. Сам їздив до Стрия, розклеював. Повернувся додому зранку. Лежу в ліжку й бачу, що "Волга" вже стоїть під хатою. Постукали, до них вийшла баба. Спитали її, де я. Та відповіла, що прийшов пізно і сплю. Перепитали коли саме. "Близько опівночі". Потупцяли й пішли геть. Не зійшлися факти, тому що листівки помічали, коли я вже був удома. Хоча здогадувалися, що я з тим пов'язаний.
Ректор сказав, що обпльовую радянську владу. Відрахували
До березня 1973-го мене ніхто не рухав. А тоді у Львові з нагоди Шевченківських днів влаштували урочисті заходи. Та обком партії заборонив. Ми з товаришем написали протестні листівки. Знайшли компанію патріотів з історичного факультету й масово ті листівки розповсюдили.
У ніч на 28 березня о пів на другу до мене прийшли з обшуком. У КГБ не знали, хто клеїв листівки, але знали, хто причетний. Мене арештували разом з однокласником Яромиром Микитком. Відправили у Львівський ізолятор. Найперше, що зробив, – ліг і проспав майже добу. Чекісти ставилися до мене відносно нормально. Казали: "Якщо не зізнаєшся сьогодні, то не проблема. Зробиш це за місяць".
Дали сім років таборів, бо вважали керівником і засновником нашої організації. Микитко отримав на два роки менше. Чекістам вдавалося декого зламати, й ті казали на нас усе, що від них вимагали.
Дорога до Мордовії тривала місяць. Везли столипінськими вагонами (товарні вагони, перелаштовані для перевезення засуджених. – Країна). Я усвідомлював, що може бути, бо вдома контактував із тими, хто повертався із заслання.
У суботу давали картопляне пюре з оселедцем і квашеною капустою
Найбільша несподіванка в таборі – старі воїни Української повстанської армії, люди, які просиділи по 20–25 років. Вони оточили мене увагою. Не дали бути голодним чи мати побутові труднощі. Опікали й учили табірних премудростей. Вразило, що старі упівці, які вже давно далеко від Батьківщини, знали все, що робилося в Україні, – поезію, літературний процес, підпільні організації.
Якось вийшов на периметр, де можна було прогулюватися. Зустрів високого офіцера у військовій формі. Пройшов повз мене. Потім зупинився і спитав, чому не вітаюся. "Я вас не знаю", – відповів. Посміявся ще з того, а він образився. За це отримав 15 діб карцеру.
Я працював у кочегарці, топив у печі. Ми завжди чекали суботи. Цього дня давали картопляне пюре з оселедцем і квашеною капустою. Це готували кухарі-в'язні, було смачно, бо робили для своїх. Давали добавку.
Якось делегація з Москви, яка перевіряла харчування в таборах, запитала мене, як воно. Я їм всякого наговорив. Сказав, що буває їжа погана, несмачна й несвіжа. Прийшов у їдальню, а там гречка з м'ясом. То єдиний випадок, коли поїли смачно.
На великі свята збиралися в актовому чи спортивному залі. Накривали стіл. Кожен приносив, що мав. За пів години приходило начальство й розганяло нас – мали якось реагувати. Але ми знали, що якийсь час нам точно дадуть разом посидіти.
П'ять-шість днів міг не їсти й не пити. Був у таборі 40 років
В'язень Іван Мирон із Закарпаття вразив непорушністю. Був, як скеля. Хоч би що йому казали, він при начальстві ніколи не вставав. Десятки разів за це сидів у карцері. Оголошував голодування. П'ять-шість днів міг не їсти й не пити. Тоді його повертали в табір. Він одразу йшов на роботу в кочегарку, всю зміну відпрацьовував. Віруючий. Годинами міг без шапки ходити, навіть у найгірші морози – молився. Він потрапив до повстанців у 20 років. Перший раз прийшов у ліс, і того ж дня їхню криївку закидали гранатами й усіх забрали. Був у таборі до 60 років.
Одного разу потрапив у карцер разом із Василем Стусом. Посадили нас за протестну акцію через В'ячеслава Чорновола. Його тоді часто кидали в карцер, і ми влаштовували голодування на його підтримку. Кімната вузька, задротована повністю. Один раз виводять на годинну прогулянку. Зі Стусом було цікаво. Він саме працював над перекладами і попросив мене допомогти, бо я знав німецьку.
Дні були не такі похмурі завдяки людям навколо. Допомагало мені те все перебути вивчення іноземних мов. У Володимирській тюрмі є бібліотека, раз на 10 чи 15 днів по коридору везли візок із книжками. Роздавали всім, хто хотів читати. Я взяв книжку литовською мовою і не розумів, що написано. Тоді передплатив словник – це дозволяли. Так вивчив і міг спілкуватися із в'язнями-литовцями.
Час від часу мене переводили в інші табори. Так розривали зв'язки між в'язнями. У Свердловську потрапив у камеру, де було близько 60 осіб, яких перекидали з тюремної лікарні. Усі з відкритою формою туберкульозу, кашляли та плювалися кров'ю. Був із ними близько тижня. Теж захворів.
У таборі в Магадані працював на шахті. Під час огляду рентген показав плями в легенях. Мене відправили в лікарню. Виявили легку форму туберкульозу. Плями треба було видалити. Після операції на легенях мене відправили на заслання в Актюбинську область Казахстану, де не було сильних морозів.
Перед тим поїхав додому у відпустку. Був там місяць, бачився, з ким хотів, і говорив, що хотів. Майор, який наглядав за мною в засланні, подзвонив і сказав, щоб назад я їхав іншою дорогою і був уважний. Потім пояснив, що для мене готували провокацію.
Як повернувся в табір, після роботи дізнався, що мені висунули ще одне обвинувачення. Зібрали купу листів, які познаходили під час обшуку в людей, з якими я листувався. Кілька сусідів-казахів сказали, що я слухав ворожу радіостанцію. Справу склепали за те, що займався антирадянською агітацією, пропагандою та організаційною діяльністю для скоєння злочину.
Суд був закритий. Останнє слово тривало 2 години, я все докладно виклав. Мені дали 10 років таборів і п'ять – заслання. Головне, що не визнали рецидивістом. Мабуть, через операцію. Відправили в сусідній табір. Там я пробув ще чотири роки.
1987-го вийшли накази про помилування державних злочинців. Нас зібрали й повезли додому. На волі в ті часи була перебудова, тривали передвиборчі баталії. Вперше у виборах у Союзі брала участь не лише Компартія, а й інші політичні сили. Мене висунули в депутати в Самборі від місцевого Руху. Я переміг.
Коментарі