Матеріали на другу серію кінофільму "Вавилон-XX" спалили
Я не повністю реалізувався. Але від цього не потерпаю. Грав те, що давали. Не платив хабарі, не ходив, не просив – дайте мені роль. Гамлєта, там… Ходити в кабінети до режисерів – це не моє. Мене вчили: режисер має сам побачити.
Зіркової хвороби не мав. Навіть коли брали автографи в транспорті, на вулиці. Особливо після "Грачів". Їду в метро, люди дивляться: Шурка Грач. І одне одного штовхають ліктями. Якщо хлопці, то казали: йдем, вип'єм! Якщо жінки: "Как там Льоня Філатов? А Ромашин Анатолій – какой он как чєловєк?" Доводилося носити кепочку. Нахиляти голову. Але це не спасало. Тягли за руку: іді сюда, мужик, я тєбя дочкє покажу.
Перші вистави у Молодому театрі – 1980-й рік. Черги, квитків не дістати. У "Піти й не повернутися" за Василем Биковим грав головну роль. Треба було ходити по дротах. 2,5 години в чоботях і рукавицях – над сценою. У цій хисткості – трясовина білоруських боліт. Бувало, зривався, але в останній момент чіплявся за дріт. Сорочка вся мокра. І на "Зайцях" увесь час рухався. Глядач не любить, коли актори стоять.
Здавали "За двома зайцями". У мене туфлі-"лодочки". Шкіра слизька, а треба розбігатися метрів 3, вибігти по сцені і вхопитися за виступ. Ну, не дотягнувся, впав. Рукою – хрясь об підлогу. Вибив шиловидний відросток. А завтра – прем'єра, там уже жінка Щербицького (Володимир Щербицький, перший секретар ЦК КПУ у 1972–1989 роках. – "Країна"), і всі… Перші п'ять рядів – тільки чиновники. Додому доїхав, роздуло руку, пальці посиніли. Права рука! Наклали гіпс по лікоть. Директор подумав, що я жартую. Колись у нього на дверях було: "Директор театру приймає…" А я на папері дописав: "Від 200 до 300 грамів". Тут якраз прийшли з ЦК партії. Кажуть: "А шо ето у вас такоє?!" "Построїли" й пішли. А він зразу до мене: "Нашо ти це зробив? Я ж комуніст! Б… дь, мене повісять".
Усі костюми порозшивали, вставили клинці. Все переграли. Гриша Гладій і Олег Примогєнов, мої однокурсники, зробили теж руки на перев'язі – типу, такий стиль. За кулісами стояли дівчата з марлечками і мене промокали. Бо піт в очі тік, волосся прилипало. Сушили феном… Тросточка постійно падала. Але глядачі сміялися, в кінці аплодували стоячи.
Грати по дві вистави в день – важко. Але якогось особливого відпочинку не треба було. Достатньо гарно виспатися.
Зараз у серіалах заробляють гроші. Байдуже, що грати. Аби вивчив текст. Я туди не йду. Раніше дорожив кожною роллю. Старався не зіпсувати роботу режисерові. Тим більше – Миколайчуку (Іван Миколайчук – український актор, кінорежисер, сценарист. – "Країна"). У "Вавилоні-ХХ" у нього режисерський дебют, у мене – кіноакторський. Я намагався все робити, як у житті. Не видумувати нічого, бровами не ворушити. Як "Роксолана" (український телесеріал, відзнятий у 1996‑2003 роках. У ролі Роксолани – Ольга Сумська. – "Країна") – вона довго губами цмокає в серіалі. Цього в кіно робити не можна. Навіть противно.
"Вавилону" мало бути дві серії, матеріалу вистачало. Лишилося дозняти природу, перебивку кадрів. Миколайчук і оператор Юра Гармаш за свої гроші купили плівку. Кінокамеру взяли напрокат. А в Держкіно України – стоп! "Дєньгі видалі на одну сєрію – за какіє шиши снялі вторую? Нас же всєх посадят?!" Матеріали на другу серію за описом здали на склад. Коли совєтська власть здохла, почали шукати в архівах – не знайшли. Їх спалили.
У "Грачах" ми з Льонею Філатовим (радянський і російський режисер, актор театру і кіно. – "Країна") грали братів-бандитів. Режисер Костянтин Єршов возив нас у СІЗО – щоб зрозуміли психологію цих людей. Відкрили камеру. Льоня зазирнув. А звідти: "Што, бл… ь, нєх… р дєлать? Глазєєтє на чєловєчєскоє горє?!" Льоня до режисера: "Давай, єдєм отсюда!" Потім літали в Ростов, на судовий процес. Старшому братові дали розстріл, молодшому – сім років.
"Сухий закон". Гастролі в Южно-Сахалінську. В кіосках – журнал "Советский экран" зі мною на обкладинці. В центральному гастрономі спиртного – ноль. Продавщиця каже: "Ви мені журнал підпишете?" Підписав. Вона: "Валя-я!" Як гаркнула, аж світло погасло. Виходить завідувачка: "Каково хрєна орьо… Ой!" І в підсобку. Виходить із журналом. Піднімає загородку – заходьте. А в неї в кабінеті – горілка, коньяк, ікра… Ще й гроші не хотіла брати. "В будь-який час приходьте. Тільки з сумками, щоб не видно було". Ми через п'ять тижнів на ікру не могли дивитися.
За незалежності знімалися на Полтавщині в режисера Володимира Савельєва. Забув назву. Я грав сільського дурника. Борислав Брондуков – голову сільради. Чекаємо на зупинці автобус студійний. Якийсь мужчина підходить: "Де я міг вас бачити?" Брондуков: "Поняття не маю". А дядько: "Нє, а в Колі ми не були на свайбі? А в школі ви не працювали?" Броніслав бачить, що той не відчепиться, каже: "А! Мабуть, у журналі "Гости нашего медвытрезвителя". Це новий журнал". Дядько: "А шо – є такий?" – "Да! Я в другому номері, на обкладинці. А Кучма (Леонід Кучма, другий президент України. – "Країна") – в першому. Попитайте в кіосках".
2 
1
Коментарі