Христина Бердинських кілька місяців щоденно записувала інтерв'ю з учасниками Майдану. Видала книжку "Єлюди. Теплі історії з Майдану"
Початок революції – 21 листопада, коли о 22.00 вийшли на Майдан за закликом Мустафи Найєма у Facebook, я проспала. Це був останній мій день роботи в "Корреспонденте", звільнилася через зміну керівництва й нову редакційну політику. Ввечері написала пост у Facebook: "Який жахливий тиждень: Україна провалила асоціацію, програла у футбол, а я втратила роботу". (Того дня уряд ухвалив рішення про призупинення підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, а 19 листопада у Парижі українська збірна з футболу програла Франції з рахунком 3:0 відбірковий матч до Кубка світу-2014. – "Країна"). В депресії лягла рано спати, вимкнула звук мобільного. Прокидаюся вранці 22 листопада – а в мене есемески, дзвінки і купа повідомлень: почалася революція.
За тиждень був саміт у Вільнюсі – моє останнє редакційне відрядження. Європейці до останнього моменту намагалися дотиснути Януковича. Журналісти чекали на новини, а їх не було. Ми тільки бачили, як у барі готелю європейські чиновники з розчаруванням на обличчях пили пиво. Наступного дня вони вже не церемонилися. Януковича обходили стороною, з ним був тільки перекладач. Це було 29 листопада. З Вільнюса ми їхали з відчуттям, що повертаємося в іншу країну. А тоді вночі розігнали студентів на Майдані.
1 грудня була на Банковій і намагалася розібратися – провокація це чи ні. Побачила хлопців – медиків-волонтерів. Без білої форми. Кажуть, приїхали у свій вихідний, організувалися через соціальні мережі. Пішов газ, а я в лінзах. Побігла з Банкової, а хлопці кинулися в епіцентр. Вразили.
Переломний момент для мене – ніч на 11 грудня. Я мала доробити статтю для одного іноземного видання про бізнес українських олігархів за кордоном. Але працювати не могла. Всю ніч дивилася пряму трансляцію з Майдану, який штурмували "беркутівці". Не поїхала туди, бо, зізнаюся, – боялася. Я взяла на себе координацію машин, доїздів, репостила інфу у Facebook і Twitter. Наступного дня все видалила, бо там були мобільні телефони. Писати статтю відмовилася, не могла сконцентруватися. Зрозуміла: доки триває Майдан, не писатиму для жодних ЗМІ. З голоду не вмираю.
Стало цікаво, хто бив у дзвони Михайлівського собору тієї ночі. Прийшла туди. Покликали дзвонаря. Іван – 24 роки. Він 3 години безперервно бив у дзвони. У нього всі долоні були в мозолях.
Після Івана захотіла писати про простих людей Майдану. Назва "Єлюди – maidaners" – не моя, підказали друзі в коментарях. Сторінка цього проекту у Facebook з'явилася 20 грудня. Обкладинку зробили знайомі дизайнери. Мала за день знайти людину, поговорити з нею, розшифрувати розмову з диктофона, викласти в інтернет. Спала по кілька годин на добу.
Про медика-волонтера Олесю Жуковську мені написала її подруга. 19 лютого ввечері я домовилася з Олесею зустрітися наступного дня. А 20-го побачила її фото з простріленою шиєю. Подумала: якщо Леся загине – закриваю проект. Бо перед цим спілкувалася із Сергієм Нігояном, якого потім убили.
Сергій мав яскраву зовнішність. Увесь час рубав дрова біля мальтійської кухні. З ним я розмовляла 3 січня. Розповідав, як поїхав на Майдан таємно від батьків. До Дніпропетровська завіз сусід на машині, а до Києва купив квиток за студентським. Через тиждень я йому показувала на моєму мобільному 500 лайків під його історією. Деякі коментарі були вірменською. Я не знала його прізвища, бо не запитувала їх у людей. Лише ім'я і вік. Коли 22 січня зранку з'явилося повідомлення про перше вбивство на Майдані, написали: Сергій Нігоян. Це може бути він, подумала. Бо не зустрічала більше на Майдані вірменів. Потім побачила його фото. Він мені казав, що обережний, але "якщо буде потреба, буду в перших рядах". Знайшла диктофонний запис розмови із Сергієм, повністю розшифрувала і виклала в інтернет.
У 20-х числах лютого мені дали мобільний телефон однієї дівчини-волонтера. Допомагала організовувати похорони Небесної сотні. Вела тяганину з моргами – документами. Їздила на ринки й купувала взуття, костюми й труни. А їй всього 22 роки. Ми три тижні не могли зустрітися, бо в неї похорони були за похоронами. Мені це розривало мозок. А вона: "Хтось мусить цим займатися".
Знайшла хлопця з двома пораненнями – у хребет і в плече. Він був нетранспортабельний. Я прийшла до нього в лікарню 8 березня, з ним були мати і дружина. Казав: "Я ніколи в житті не танцював. Але якщо стану на ноги, даю слово: перетанцюю з усіма".
Чула від волонтерів, що в багатьох поранених, або в кого друзі загинули, був психологічний шок, почалася депресія. Я не хотіла лізти нікому в душу. Волонтерів у лікарнях попросила: якщо бачите, що людна – на позитиві, тоді я прийду до неї.
Усі любовні історії, що мені траплялися на Майдані, були сумні. От біля Стели по ночах розливала чай дівчина із Львівської області. Стоїть чайник з окропом, а вона на автоматі розливає чай і роздає людям, не піднімає обличчя. Розповіла, що хлопець, у якого закохалася по вуха, сказав їй: "Я приїхав на Майдан не стосунки будувати, а батьківщину захищати".
Ніколи в Києві на Майдані не було страшно. Правда, був період, коли полювали за активістами, і я намагалася повертатися додому до шостої вечора. У Донецьку ж зрозуміла, що таке справжній страх – посеред білого дня, на тлі видимого спокою. Була там наприкінці квітня, до загострення антитерористичної операції. Будівлі сепаратисти вже захопили, але ще не стріляли. Місто жило своїм життям. Вразили російські прапори на захопленій облдержадміністрації і поряд на сусідній будівлі – афіші з виставою про Шевченка. Думаю, оце прикол, Facebook розірве. Фотографую триколор і Шевченка в одному кадрі. Підходить чоловік і грубо вимагає, щоб витерла фото. Видалила. Він не заспокоївся, почав чіплятися: "Ты шпионка? Покажи, что наснимала в телефоне". А в мене там тисячі фотографій із Майдану. Думаю: все, прийшов кінець. Зараз – полон чи щось таке. Виручила фотографія, яку зробила в пішохідному переході – напис "Смерть бандерам". Його одразу попустило: "Ты – нормальная, иди себе".
2 
1
Коментарі