Терористу не можна говорити "ні"

До переговорної групи включають жінку, чоловіка, комп'ютерника, командира і психолога

Працював заступником директора металообробного заводу в Ізраїлі. З колегою везли машиною нашу продукцію. Випадково заїхали на територію Палестинської автономії, кордони з якою були розмиті. Нас узяли в полон. Добу тримали в підвалі, побили. Допитували: що веземо, куди. Там не прийнято мовчати.

Палестинці – складні для переговорів. Їх із 4 років вчать збирати-розбирати автомат. Обрав одного з них і спробував встановити контакт. Виявилося, він закінчив український вуз. Повернувся на батьківщину, став бойовиком.

Інтуїтивно заговорив про дітей, знаючи що в палестинців великі сім'ї. Той розповів, що його дочка скоро піде у школу. А в Палестинській автономії школи слабкі. Хотів, аби вчилась в Ізраїлі. Так я знайшов зачіпку. Зв'язався зі своїми по рації. Сказав, що є варіант, аби нас відпустили. У відповідь прийшов факс, що дитина цього бойовика може піти в ізраїльську школу. А він, якщо не воюватиме проти ізраїльтян, буде амністований. Нас відпустили. Віддали товар.

Багато конфліктів можна вирішити за допомогою слова. Але його одного недостатньо. Потрібні знання.

 

Навчався у фахівців-переговірників. У США – в Кріса Восса. Він – колишній працівник ФБР, має понад 100 звільнених заручників. Слухав лекції психіатра Марка Гоулстена. Брав індивідуальні уроки в Моті Крістала – професора практики з ведення переговорів. Останнім часом він консультує в Росії. Основи теорії та прийоми опановував рік. Вдосконалюю їх щодня.

Перший досвід був із підлітком, який хотів стрибнути з мосту. Розмова тривала 1,5 години. Він спустився. Підійшов. Ми побалакали, випили чаю. Стресу чи полегшення я не відчув.

Переговірник має бути емоційно зрілий. Володіти собою, керувати стресом. Не зриватися. Навіть коли біля скроні пістолет, треба вміти абстрагуватися.

Переговори – це не світська бесіда. За кожне слово потрібно відповідати й розуміти, які воно матиме наслідки. Правильні запитання – це 90 відсотків успіху. Також – уміння помічати настрої, вихоплювати "червоні прапорці".

В одній із республік колишнього Радянського Союзу покликали переговірником до чоловіка, який хотів зарізати дружину. Поряд із ними помітив розкритий гаманець. Припустив, що сварка – через гроші. Сказав: "Роби своє діло й убий її. Ти помстишся за всіх чоловіків, чиї гроші тринькають дружини". Він не очікував таке почути. Розгубився. Каже: "Як заріж? У нас же троє дітей". І сам почав шукати вихід. Менш як за 2 години все владналося.

Провів 11 переговорів, де на кону були людські життя. І понад тисячу – без бойових дій і заручників у бізнесі та медіації.

Розмову з терористами починаю по рації. Маю 3–5 секунд, аби зорієнтуватися. Зазвичай, одразу представляюся і запитую: "Як тебе називати?" Наступний етап – це розмова обличчя до обличчя. Під час зближення є кілька секунд, щоб зрозуміти, що за людина. Звертаю увагу на невербальні прояви – обличчя червоне чи ні, як рухає руками, корпусом, ногами. Як одягнений – акуратно чи розхристаний.

Треба бути ерудованим. Розумітися на психології, психіатрії, соціології, політології, релігії. Вміти розпізнавати ознаки брехні, агресії, страху, правди.

Непродуктивна буде робота, якщо опонент – під алкоголем, наркотиками чи ідейний фанатик. Із ним треба застосовувати інший метод – утримувати увагу, затягувати час. Аби спецназівці зайняли зручні позиції і за сигналом ліквідували.

Не кожен може стати переговірником. Але кожного можна навчити правильно спілкуватися і домовлятися. Насправді будь-які переговори – з терористом, тещею, дитиною, чоловіком, дружиною, друзями – майже нічим не відрізняються. Виняток – із злочинцями є ризик для життя та здоров'я людей. Потрібен комплекс знань.

Під час операцій терориста уявляю другом, який збився на манівці. Маю відчути його стан, захотіти допомогти. Прожити ситуацію, а не зіграти її. Це складно. Цього треба вчитися. Злочинець бачить ваше прагнення й іде на контакт. Бувають випадки, коли можлива лише ліквідація.

Маніпуляція, обман у перемовинах – заборонені. Виняток – коли під загрозою життя та здоров'я людей.

Злочинця треба переконати зробити те, що потрібно нам. Віддати йому уявний контроль ситуації. Щойно це відчує – він герой. Із панського плеча починає роздавати "подарунки" – дозволяє принести воду заручникам, котрогось відпускає. Насправді це фікція. Ситуацію контролюємо ми.

Намагатися звільнити одразу всіх заручників не варто. Ризиковано. Спершу треба вирішити питання з водою, туалетом, їжею для них.

На розмову з терористом переговірник іде без зброї, бронежилета. Бажано – із вмонтованою рацією і невеликим маячком. Аби поліцейські змогли відстежити шлях, раптом злочинець вирішить тікати й візьме переговірника в заручники.

Одягатися на завдання треба у зручний одяг, який не сковує рухів. Якщо це костюм із краваткою, то пошитий зі спеціальних матеріалів, щоб можна впасти, присісти. Зручне взуття.

Терористу не можна говорити "ні", "здавайся". Відмовляти в його вимогах. Якщо переговірник не може чогось зробити, то має казати: "Я тебе зрозумів. Мені треба узгодити". Навіть якщо ви знаєте, що реактивного літака йому ніхто не дасть. Також не треба використовувати слів: "заручник", "злочинець", "терорист". До нього не можна підходити у формі лікаря, поліцейського. Голосно говорити – це все дратуватиме. Також під табу – компроміси. Бо обидві сторони лишаться незадоволені. Поступки в перемовинах можливі.

Переговірників навчають в Ізраїлі, США, Росії. Останнім часом підтягнулися Казахстан, Велика Британія. У Європі важливість цієї професії недооцінюють. У листопаді почнемо підготовку групи переговірників в Україні.

Після операцій люблю випити чай із м'ятою, лимоном. Спиртного не вживаю, не курю. Відволікає поезія. Часом пишу вірші.

Допомога переговірника потрібна, коли є заручники, ризик для життя людей. Наприклад, злочинець має гранату. Також – якщо є небезпека для стратегічного об'єкта. Із самогубцями зараз ведуть перемовини патрульні. Вони вже вміють спілкуватися з таким типом осіб.

В ідеалі до переговорів треба залучати групу з п'яти осіб. Двох переговірників, які за потреби можуть мінятися. Бажано, різностатевих. Бо деякі терористи краще йдуть на контакт із жінками, інші – з чоловіками. Одного аналітика-комп'ютерника, який шукатиме інформацію про терориста – хто він, де вчився, чим жив. Командира групи, який узгоджуватиме рішення з людьми на вищих посадах. Обов'язково повинен мати юридичну освіту, розуміти межі необхідної самооборони. П'ятий представник – психолог. Якщо в терориста, наприклад, при слові "дитинство" смикнулося око – що це означає? Як далі поводитися переговірнику, має підказати психолог.

Більшість злочинців, які захоплюють заручників, мають психічні відхилення. Їх поділяють на чотири типи – параноїдальний, депресивний, антисоціальний і неадекватний.

Параноїки – це люди з високим рівнем інтелекту. Уявляють себе месією, який прийшов у цей світ із важливою метою. Як правило, ними хтось керує. Не Бог, а певна людина. Але її вони не видають. Переговірникам не можна з ними сперечатися, бо програють за рівнем інтелекту. Треба прийняти їхню думку й перейти до іншої теми. Людина заспокоюється, починає мислити. Стає поступливіша.

Депресивний тип – нереалізовані люди. Вважають, що живуть у несправедливому світі. В самогубстві чи вбивстві рідних бачать вирішення проблеми. Говорять повільно. На запитання відповідають на 20–30 секунд довше за інших. Такій людині не можна сказати: "Заспокойся, все буде добре". Подумає, що з неї знущаються. Розмову треба перевести в площину її інтересів, хобі. Підкреслити сильні сторони. Спитати: "Чим твій син захоплюється? Футболом! Так, зараз ти можеш його врятувати – вбивши. Але він може стати видатним футболістом. Грошей не вистачає? То я можу помогти – сказати, до кого звернутися". Людина починає мислити інакше, бачить альтернативу.

Неадекват хоче довести, що він герой. Бо для оточення він ганчірка, нездара. В якийсь момент заявляє: зараз вас розстріляю – і про мене напишуть газети. Я доведу, що великий. Його велич треба перенести в іншу площину.

Антисоціальний тип – найскладніший. Це вбивці, які не відчувають провини. З ними складно домовитися. Треба погоджуватися на всі вимоги і тримати словом, доки спецназ займе позиції для ліквідації.

Важливо тренувалися спільно зі спецназом. Щоб розуміти знаки одне одного. Наприклад, переговірник падає – а синхронно відбувається постріл. Треба розуміти кольоровий код снайпера чи сигнали від переговірника.

Найважчим було спілкування з бойовиками на Донбасі. На волонтерських засадах їздив визволяти полонених у 2014–2015 роках. Не мав повноважень. І коли ставили умови, мав казати "ні". Бо знав, що не виконаю. Коли є група й підтримка держави, легше відповідати за результат.

Консультую учасників проєкту "Інженери порозуміння", які спілкуються з людьми на звільнених територіях.

Цьогоріч у Луцьку, Полтаві, Києві силовики припускалися серйозних помилок. Не зрозуміло, чому на контакт із терористом у Луцьку пішов перший заступник голови Національної поліції Євген Коваль. Він збирався заспокоїти терориста, але не мав права, бо непідготовлений. Хотів погеройствувати, а міг отримати кулю.

У Полтаві до Романа Скрипника в машину як заручник сів начальник обласного управління карного розшуку. Повний, неспортивний чоловік. Чому його не замінили спецназівцем, схожим на начальника, який ліквідував би злочинця?

У київському бізнес-центрі "Леонардо" переговори майстерно та сміливо провела Вікторія Азарова. Вона – начальниця поліції діалогу України. Це допомогло швидко і без жертв затримати терориста.

2016-го заснував дитячу групу переговірників з однокласників сина. Їм було по 12. Навчання тривало два з половиною роки. Курс – 120 годин. Результат – діти не конфліктують. Уміють знаходити спільну мову з батьками, друзями, вчителями. Деякі з хуліганами змогли домовитися. Завжди радію, коли в моїх учнів і клієнтів виходить домовитися. І не обов'язково з моєю допомогою. А особливо за своїх дітей, які вмінням домовитися й управляти конфліктом прокладають дорогу в життя.

Звертаються жінки, щоб поміг влаштувати особисте життя. Питають, як знайти підхід до чоловіків, правильно з ними говорити.

Ніколи не сварюся. Дружина розуміє, з ким живе. Ходила в дитячу групу, слухала.

За підготовку до професії дякую матері й батькові. Вони передали безцінний досвід у дитинстві, юності. Та я й зараз переймаю його в батька.

Єдиний мінус професії – у 35 років посивів.

×