"Тато зробили маленьку дубову домовинку, й ми поховали Яшу поруч з Олею"

Після 1933 року в Михайлівці зникло багато прізвищ, бо вимерли цілі родини

Моє життя дуже важке було. Своєї рідної мами – звали її Гафія – я майже не пам'ятаю. Лише врізався в пам'ять один момент. Нас було четверо – старша сестра Оля, середній брат Іван, третя я і найменший братик Яшка, якому було трохи більше року. І ми як діти часом робили збитки, сварилися між собою, галасували. І от одного дня ми, як завжди, гралися, хтось із нас плакав. А тут мама входять до хати. Я пам'ятаю її не в лице, а зі спини. Перейшла через хату. Висока, закутана хустиною чорною, в гуньки овечі вдягнена, підперезана. Ми сиділи на лежанці коло печі. А мама оперлись животом на скриню й кажуть: "Ой, діточки, діточки мої, шануйте одне другого, бо я скоро помру…" Оце й усе, що пам'ятаю про маму. Одного дня тато завезли її в лікарню, а назад вона вже не вернулася. І навіть могили немає.

 

Скоро тато привели молоду жінку з Гранова. Мачуха Ярина була гарна, але недобра, сварлива. Своїх дітей у неї не було, тільки ми. Але нас вона ображала. За рік після мами померла старша сестра Ольга. Було їй тоді років із 10, застудилася сильно, і за кілька днів хоронили всім селом. Пам'ятаю, як на похороні мене тримала на руках татова сестра, а я все трусилася й хапала її за шию. Боялася, що тітка мене зараз вкине до ями разом із сестричкою.

Голодовку я добре пам'ятаю. Росія тоді дуже обшкрябала Україну. Нашій родині було легше вижити, бо тато одним із перших пішли в колгосп, у село Тарасівку. То в нас була корова, а це молоко, сир, а ще колгоспникам якусь юшку давали і жменю зерна на трудодень. То я голоду такого сильного не знала. І нас, слава Богу, не зачіпали. А от хто не йшов у колгосп, то над ними знущалися, забирали все, вигонили з будинків навіть із малими дітьми, висилали в Сибір. Особливо важко було тим, кого назначили куркулями. У Михайлівці розкуркулили 24 родини. Це були люди, які своїми мозолями обробляли землю, старалися надбати щось, мали багато дітей. Оце такі "куркулі" були.

Був у нас у селі такий Петро Гуцал, його називали Сухир, він жив із батьками, дядьком і жінкою, побудував нову гарну хату, хазяйнував. То перед Голодомором Петрового батька відправили на висилку, всі інші родичі вимерли з голоду, а сам чоловік спотикався попід тини, а тоді його забрали в патернат (інтернат. – Країна), то так він і вижив. А в їхній великій новій хаті зробили двокласну школу і квартири для вчительок. А ще був такий Антін Неживий, із дворянського роду, мав 12 дітей. То в голодовку вижило лише троє найстарших. Після 1933 року в Михайлівці зникло багато прізвищ, бо вимерли цілі родини.

Люди знали, що в нас є корова, то постійно приходили прошаки по молоко. Взагалі багато чужих людей приходило в село в пошуках чогось їстівного. Так голодні й обезсилені вмирали прямо на вулицях. Влітку, коли дозрівали черешні, вишні, через село йшли люди з інших країв до нашого лісу, збирали ягоди і гриби, ми тоді називали їх губи. І ми ті гриби збирали. То я їх так наїлася малою, що досі бачити не можу. Ще їли цвіт акації, то був делікатес для нас: слимак не слимак, комаха не комаха на тій акації – все в рот.

Батькову рідну сестру Наталку засудили за два колоски. Вона жила на сусідній із нами вулиці. Від страшного голоду тітка подалася на колгоспне поле й зірвала два колоски жита. Її спіймали. Пам'ятаю, як вона прийшла до нас додому й почала гукати мене через тин і казати: "Попроси маму, хай винесе мені кружечку молока, бо мене засудили, поведуть до Гайсина, а я нічого не їла, не зможу й дійти…" Мачуха Ярина стала сильно сваритися і клясти всіх: "Здалися мені ваші Наталки, я хоч би вас вигодувала!" А коли пізніше сусідка на городі почала мачуху сварити, то та відбрехалася, кивнувши на мене: "Воно ж не сказало!" Отака була жадібна і зла. А тітки Наталки ми більше не бачили. Ще дві татові сестри Уляна й Марія, які жили в Гранові, також, мабуть, померли під час Голодомору, бо більше про них нічого не було чути.

Від голоду помер найменший наш братик Яшка. І молоко не допомогло. Йому тоді було трошки більше 2 років, ще й не говорив добре. А мачуха не дуже гляділа його, не догодовувала. Пам'ятаю, як тато зробили маленьку дубову домовинку й ми поховали Яшу поруч з Олею.

Першими активістами, які в Михайлівці створювали колгосп і допомагали радянській владі оббирати людей, були місцеві жителі з прізвищами Вудвуд і Беседа. Ми про них такі приказки розповідали:

"Ходить Вудвуд понад річку,

Виконує п'ятирічку,

А Беседа взявся в боки

Та й виконав за три роки".

Але, щоб ви знали, щастя їм їхня діяльність не принесла. В обох розпалися родини, не було толку в житті. Бо людські сльози просто так у землю не падають.

Ще такі були віршики:

"Гоп-гоп по підлозі,

Нема краще, як у ТСОЗі,

Тато й мама у колгоспі,

Діти плачуть на підлозі.

Нема хліба, нема сала,

Тільки танці та вистави".

(ТСОЗ – товариство спільної обробки землі. – Країна)

Був у нас у сусідах Онуфрій Проценко. 1932-го його заарештували, бо не здав 3 центнерів зерна на заготівлю. У нього була велика сім'я – дев'ять дітей – і чотири десятини поля. То його відправили аж у Мурманськ за те, що сказав: "У колектив не піду, бо як не було колективів, то не було й голодовки. А тепер всі селяни голодні". Так і записано було в його справі.

Після першого Голодомору ми рік чи два жили на Кавказі, бачили гору Ельбрус. Там було нам добре. Але мачуха хотіла додому й підговорювала нас, дітей, проситися. Батько послухав, і ми повернулися. Може, інакше склалося б наше життя, якби залишилися там.

1938 року почали вишукувати "ворогів народу". Із Михайлівки засудили 22 людей – це були не лише колгоспники, а й учитель зі школи, бухгалтер, бригадири, голова колгоспу, голова сільської ради. Також забрали нашого тата. Спочатку були допити, забирали "ворогів народу" та змушували признаватися в тому, як вони начебто шкодили. Тато розповідали, як їх спихали в тісну кімнату, як оселедці в бочку. Усі стояли так близько одне до одного, що не могли навіть підняти чи опустити руку. Стояли там не годину чи дві, а бувало, по кілька днів. Там же й ходили під себе, від таких знущань багато хто падав замертво. Притому двері та вікна були наглухо зачинені. Тоді їх по черзі виводили і змушували підписувати зізнання у гріхах проти Батьківщини, інакше нещадно били.

Після допитів тато ненадовго повернулися додому. А той день, коли його забрали назовсім, я добре запам'ятала. Була весна, буйно цвів ряст. Тато лаштували нового тина, коли приїхав "чорний ворон". Це так ми називали машину, якою забирали в'язнів. Після того ми його більше не бачили. Всіх михайлівських "ворогів народу" розстріляли у Він­ниці. Пізніше німці розкопували велику могилу й за рештками одягу розстріляних впізнавали родичі. Троє жінок із Михайлівки впізнали своїх чоловіків. Пізніше в архівах ми знайшли інформацію, що був там і тато.

Лишилися з мачухою я і брат Іван. Ми підростали, почали працювати. Брат ходив пасти коней. Одного разу він погиркався із сусідським хлопчиком, на кілька років меншим. Почали сваритися. Іван якось дражнився з того хлопчика. А той схопив пужално – це така довга дерев'яна палиця, до якої чіплявся батіг, – підбіг до брата ззаду і з усієї сили вдарив його в потилицю. Ледве дійшов Іванко додому, а наступного дня зліг і втратив розум. Не міг ні ходити, ні говорити, ні їсти. Мачуха знайшла путівку в лікарню у Вінницю і відправила його з якимись чоловіком і жінкою. Так ніхто й не знає, де він подівся і чи довезли його взагалі, чи помер по дорозі.

Так зосталася я з мачухою сама. Йшов мені 15-й рік. Прийшла нова весна, дівчата йдуть вулицею, співають, а я стану на порозі та й плачу. Ніби камінь сидить мені в грудях. Ні мами, ні тата, ні сестри, ні брата. І мачуха, яка щодня кляне-проклинає.

Під час Другої світової війни через село йшли німці. Коли хотіли зайти до нас у хату, то мачуха перев'язала голову й лягла, вони закричали: "Кранте! Хвора!" – й не зайшли. А як уже вернулися наші, то ночували покотом на підлозі на соломі, а в дворі стояла гармата. Пам'ятаю, як вели через село військовополонених, то ми виносили діжки з водою, а ще кидали в натовп варену картоплю чи яйця, то вони, бідні, кидалися на ту їжу, й бувало, затоптували одне одного. Після війни знову був голод. Урожай був поганий, та й той забирали. Знову ми вижили завдяки корові – ми її понад 15 років тримали. А от інші сім'ї по селі знову пухли з голоду. Багато з'явилося злодіїв. Підкопували стіни й залазили в погріб, комору. Шукали харчі. Знаю, що в ті роки багато людей їхало на Захід України, там можна було знайти роботу, а ще поміняти якісь речі на продукти. Отак і виживали.

Школу я покинула, коли вчилася в четвертому класі, як репресували тата. Відтоді теж постійно шукала підробітки. Пасла корови, свині. Деякий час ходила в Тарасівку на видобування торфу. Тоді пішла в колгосп, де і працювала аж до пенсії на різних роботах – і на буряки ходила, і скиртувала сіно. Заміж так і не вийшла. Були хлопці, котрі хотіли прийти у приймичі, а мачуха сказала: "Поки я жива, зять тут ногою не стане". Я так плакала. А тоді вирішила, що житиму сама. Самотужки поставила хату й відважилася народити дитину. З'явився в мене син Іван. Оце і є тепер моя опора. Він добрий у мене, жаліє, шанує. Маю двох онучок від сина. Молоденькі й гарні дівчата. Тільки б жити й радіти, а натомість клята війна знову випала вже на їхню долю. Ніколи не думала, що колись таке горе знов прийде, та ще й з боку Росії.

Важке було життя моє. Але чомусь і досі Бог тримає мене на цім світі, уже 98 літ, наче живу за всіх своїх рідних, які пішли так рано. Надіюся, що доживу й до нової перемоги.

×