Усю родину охоронця провідника Української повстанської армії Любомира Полюги вивезли в табори
Мій батько Іван Федорович був учасником визвольних змагань проти польської влади. 1917 року вступив добровольцем в Українську галицьку армію. Брав участь у створенні Таємного університету у Львові (нелегальний вуз, заснований за ініціативи Наукового товариства ім. Тараса Шевченка як реакція на закриття польською владою українських кафедр. Діяв 1921–1925 року. – Країна). В українському дусі виховував нас із сестрою Ярославою, яку ми кликали Сяйцею.
У гімназії частина викладачів прищеплювала нам національну свідомість, дехто – боявся. 1939-го по приході більшовиків у Львів один викладач назвав наш прапор шматою. Після уроків викладач виходив із класу, ми закрили всі вікна. Хлопці "пригостили" його по лисій голові. Професор нікому не скаржився, наступного дня просив пробачення.
Про Романа Шухевича почув від мами. Вона працювала в народній школі у Кам'янці Струмиловій. Шухевич, тоді – учень Львівської гімназії, приїжджав у село. Мама казала, що він здібний, товариський, веселий. Скромно зодягався, цікавився музикою. Був гарний з лиця, мав кучеряве волосся, розумні очі.
Із 1944 року в нашій хаті у Львові на вулиці Курковій – сучасна Лисенка – стали збиратися зв'язкові Шухевича. Галину Дідик знали як "Молочарку", Катерину Зарицьку – як "Монету", Марту Пашківську кликали "Мартуня".
У вересні 1944-го завітала Галина Дідик. Сказала: "Любку, тобі треба добре законспіруватися у Львові. Мусиш мати надійні документи. Найкраще влаштуватися у школу, де дадуть відстрочку від призову в армію". У медінституті, де я навчався, броні не давали.
Повістка з військкомату прийшла наприкінці листопада. Треба було уникнути призову – стати "нестроєвим". Вуйко-лікар Матвій Лотович (особистий лікар родини Шухевичів. – Країна) порадив випити перед комісією міцного чаю. Взяти із собою ще пляшечку з чаєм, щоб випити вдруге, якщо комісія затягнеться. Навчив, що казати. Я так і зробив. Отримав посвідчення "нестроєвого".
Наприкінці січня 1945 року "Молочарка" привела до нас "Мартуню". Їй треба були документи. На вулиці Знесення жив старший лейтенант міліції Серьожа. Він виробляв пашпорти. Брав 10 тисяч карбованців. Після кожного пашпорта повторював: "Только смотри, за это дело по "червонцу" нам обоим". Тобто по 10 років в'язниці. З військовим квитком було важче. Мій шкільний товариш Петро Казимирський знав заступника начальника військкомату – робили через нього. Пашпорт із військовим квитком називали "костюм".
Виходжував пораненого повстанця. Перев'язував його. У неділю після Служби Божої йду, а на сходах загородив дорогу чоловік. Питає: "Ви наверх, у п'яту квартиру? Там вас чекають. Його арештували ще вночі". – "Хай вам Бог заплатить", – відповів я й пішов додому.
Повернувся на навчання в медінститут. У квітні 1946 року з "Молочаркою" проводжаю на рентген хворого. Пацієнт – Роман Шухевич. У нього розпухло коліно, болить нога. Знімок мав робити вуйко Лотович. Перед рентгенограмою коліна він запропонував ще обстежити грудну клітку. Опинилися в темному кабінеті лікаря Криштальської. Перед процедурою провідник передав мені пістоль і гранати. Згодом зрозуміли – лікар це побачила.
Я закохався у Стефу. Познайомилися випадково. Вона знала, що я зв'язаний із підпіллям, допомагала діставати речі. Від батька почув, що в неї є хлопець Микола. Він пораненим потрапив у руки міністерства державної безпеки. Був засуджений, відбуває покарання у Воркуті (місто за Полярним колом у зоні вічної мерзлоти. – Країна). Від Стефи нічого не чув про це, тому сумнівався. До рук потрапив лист від її Миколи. Ніколи не читав чужих листів, а того разу переступив закон чемності. Бо вирішувалася моя доля. Якби ми були в однакових умовах, позмагалися б. Вирішив, що вступати у близькі стосунки зі Стефою за таких обставин може лише негідник.
Серед повстанців ширився тиф. Я з поміччю дядька Лотовича вийшов на доцента мікробіології поляка Мосінга. Він виготовляв вакцину для УПА – із викормлених вошей. Взяв дві порції вакцини. Через три дні довідався, що тиф дістався Карпат. Треба ще 20 доз. Мосінгу сказав, що треба для Армії Крайової (збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни. – Країна).
У червні "Молочарка" показала фото Юрка та Марійки Шухевичів – сина й доньки командира. Вони перебували в спецтаборі для інтернованих дітей у Чорнобилі. Їх треба було забрати. Це було рішення Проводу, командир про це не знав. У вагоні познайомився з якимось євреєм. Зрозумів, що і собі треба грати роль єврея з Галичини. Говорив тільки по-російськи, не голився. Хвилювався, що не впізнаю дітей.
Двом босоногим дитбудинківцям дав гроші. Вони зникли за колючим дротом. Повернулися й сказали, що Юру із сестрою вивезли з інтернату три місяці тому. Порадили втікати, бо мене засік НКВДист. Я пробіг 15 кілометрів. У лісі знепритомнів. Отямився – коліно розпухло. Ледве дістався станції.
Увечері 20 грудня 1946-го хтось подзвонив. Тато відчинив двері. Увійшли лейтенант, три міліціонери й сторож. "Есть подозрение, что ты принимал участие в избиении одной девушки возле вашего дома. Она узнает тебя. Одевайся", – підійшли до мене. Знав, що це – провокація. Бо жодної бійки не було. У кабінеті питали, чи я не знаю, хто продає паспорти? Зрозумів, що вони вийшли на сховище з документами. Я їх тримав у димарі в нашому підвалі.
Наступного дня прийшли НКВДисти. Питали, чи є родичі за кордоном, скільки маю грошей, чому не був в армії. Дорікали, що погано говорю російською. "Как ты смеешь ломать язык великой нации? Язык, от которого произошел украинский?"
Над ранок відвели до камери. Чотири ночі тягали на допити. Потім відпустили. На вулиці бачив, як за мною слідкують. Те саме – в інституті. 6 січня від вуйка Лотовича дістав наказ утікати зі Львова.
Переїхав у Стрий. Господар квартири розповідав усім, що я – Роман Полівчаков із Польщі. Наче в мене загинули батьки, і я втік від тітки.
У Дашаві поблизу Стрия почав створювати підпільну хату в Івана Дяковича. Господар із дружиною Марійкою й чотирма доньками мешкали у великій господі. Мені виділили кімнату з окремим входом. Господиню називав двоюрідною сестрою, їхніх дітей – племінницями. У Дашаву приїхала "Мартуня". Казала, що до моїх батьків кілька разів приходили НКВДисти. Грозили розправою, якщо не скажуть, де я. Два тижні крутилися біля хати, ночували у сторожа. Казала, що мама тримається, а тато став мовчазний.
У Дашаві влаштувався працювати на свердловині газу. Іван Дякович був там майстром. За тиждень до Великодня пішли з ним у сусіднє село Олексичі до сповіді. Минули перші хати, а там – облава. Червонопогонники (співробітники внутрішніх військ. – Країна) шукали бункери. Піками пробивали городи, стодоли, клуні, хати. Людей зігнали на подвір'я сільради. Не знаю, на них вплинула наша впевненість чи байдужість, але нас не зачепили.
Підпільно-конспіративну хату в Дашаві накрили. "Молочарка" перевезла мене у Княгиничі (село в Рогатинському районі Івано-Франківської області. – Країна). Там жила Ольга Ільків на позивний "Марійка" з донькою Дзвінкою. Ще були її мама й Катерина Зарицька – головна зв'язкова Шухевича. Її знали як "Монету", вдома кликали "Маня". Мене представили як чоловіка Марійки, батька Дзвінки. Ольга Ільків у той час чекала другу дитину, до мого приїзду в сусідів виникали зайві запитання. Нас знали як переселенців із Польщі. Мене звали Богданом.
"Маня" й мама Марійки шили – аби люди не цікавилися, на які кошти живе родина. Машинка завжди стояла відкрита, на ній лежав шматок полотна. Хоча шили поганенько.
У хаті були чітко розділені обов'язки. Марійка постачала продукти. В селі купувала картоплю, яйця, городину, у різника замовляла кості й печінку. Насправді контактувала з людьми, вивчала ситуацію. Частину її обов'язків узяв на себе я. Найчастіше зв'язкові під виглядом продажу продуктів на базарі передавали пошту.
Уночі почули стукіт: 3‑1‑3. Прибув Роман Шухевич з охоронцями Зенком і Левком. Першим ділом запитав: "Друже Богдане, а ви справляєтеся з обов'язками батька?" На що я відповів: "Готовий стати батьком не тільки Дзвінки, а й другої дитини". Він засміявся. Провідник був ретельно виголений, акуратно причесаний. Справляв враження надзвичайного педанта. Шухевич взяв на руки Дзвінку, поцілував її. Дуже любив дітей.
Зенко й Левко пішли на завдання. В охороні провідника залишився тільки я. 21 вересня 1947 року дізналися, що Катерину Зарицьку вбили. "Так умирає українська жінка", – сказав Шухевич після довгого мовчання. Почав збирати речі. Вночі я його супроводжував, ішов попереду. Прислухалися до кожного шереху. Командир добре орієнтувався в темряві. При підході до лісу деякий час пролежали під кущем, прислухалися. Коли прощалися, Шухевич узяв мене за плече: "Друже Богдане, ми щойно зазнали великої втрати. Хоча добре усвідомлюємо, що такі втрати неминучі. Мусимо боротися до кінця – це наша заповідь". Сказав, що хату доведеться ліквідувати.
Зранку я був на залізничній станції в Рогатині. Не зчувся, як приліг на траву й заснув. Не знаю, скільки проспав. Прокинувся – наді мною стояли два міліціонери з пістолетами. Перевіряли документи, питали, коли приїхав із Польщі. Один із них запхав мені руку за пазуху. Я вдарив його по шиї. Почав утікати, вистрелив. Після другого пострілу пістоль заїло. Мене поранили в руку. До рогатинського лісу залишалося 10 кілометрів – моя спортивна дистанція. Вони не наздогнали б. Відчув, як у грудях фуркоче – по мені стріляли з гвинтівки. Уже не біг, а повз. Світ розпливався, стало тепло. Хотів застрелитися. Перед очима промайнуло дитинство, юність, перша любов, підпілля. Не зміг, бо пістоль заїло.
Затримали, за ноги потягнули на дорогу. Лейтенант пропонував добити. Капітан заперечив – треба живий. Зупинили жінку на хурі, повезли мене. Я її просив, аби про моє затримання передала у Княгиничі, вона мовчала. Я знепритомнів.
Прийшов до тями на подвір'ї, мене щось питали. Поклали на цементову долівку підвалу. Я був увесь у крові – роєм обсіли мухи. Наглядачеві показав, що хочу пити. Дав мені ковток води з казанка, в якому була нафта чи бензин. "Теперь поджечь его", – сказав напарникові. Засміялися.
У мене піднялася температура. Слідчий показував фотографії, питав, чи когось упізнав. На одній з них був Зенко. Я похитав головою, що не знаю. Після того мене забрали на операцію. Хірург розбинтував рану, там були воші. Сказав: "Маєте щастя, куля пройшла близько сантиметра над серцем". Операція виявилася непотрібна. Два тижні трималася температура. Місяць тривали допити. Тоді мене відправили у Станіславів (теперішній Івано-Франківськ. – Країна).
Найперше повели в лазню. У передбаннику обстригли все волосся, яке тільки знайшли на тілі. Це робили мужики-кримінальники. Волосся просто рвали – тим дужче, чим сильніше стогнав в'язень.
У камері смерділо – там була відкрита велика "параша". Усіма заправляв блатний Цар – так називали Григорія Орлова. Всі були кримінальники або ж селяни, які відмовилися вступати в колгоспи.
Слідчий Сєров допитував п'ять ночей підряд. Я стояв на своєму: простий сільський хлопець із Польщі, маю шість класів освіти. Пробував тиснути на мене морально. Я не здався. Тоді подзвонив і викликав двох колег. Вони били.
Із в'язниці надумав утікати. Сєрову сказав, що наприкінці березня маю зустрітися з підпільниками на ринку в Рогатині та в церкві Успіння у Львові. Звідти, здавалося, найлегше буде зникнути. У Рогатині це не вдалося. Львівська операція провалилася. За день перед нею мене літаком відправили до Києва – в міністерство державної безпеки.
Три дні й три ночі допитували без перерви. Виглядало, що мене розконспірували. Знали, хто я, звідки. Постійно питали про хату в Княгиничах. Показували фотографію Шухевича. Казали: якщо все розповім, пошлють до Москви довчатися. Батькам і сестрі обіцяли гарну роботу. Якщо ж ні, мене уб'ють, а їх засудять на 25 років таборів.
Коли відмовився співпрацювати, капітан Гузєв бив гумовою палицею по всьому тілу. Не раз виникала думка розкусити ампулу з ціанистим калієм, яку носив із собою. Через нерви свербіло тіло. У тюремного фельдшера попросив ліки від корости. Намастився чорною сірчаною маззю. Слідчий побачив, зашипів: "Почему раньше не сказал, что у тебя чесотка?" Перестав бити, а я постійно мастився перед допитом.
Викликали на допит. Це була очна ставка із "Манею" – Катериною Зарицькою. Виявилось, у Ходорові її не вбили, а поранили. Коли затримали, попросила води й прийняла ціанистий калій. Її врятували.
Мене перевезли до Львова, сидів у камері-одиночці. У сусідній почув кашель своєї мами. Я чітко чув її голос, відповідав кашлем, а до неї він не доходив. Хотів крикнути, але пожалів її. Вона б мені відповіла, а її за це відправили б у карцер на 300 грамів хліба й воду.
У камері двічі оголошував суху голодівку. Першу – коли не вдавалося відіслати вістку додому й отримати книжки з бібліотеки. На четвертий день почалася інтоксикація. Піднялася температура, боліла голова, почувався слабким. Начальник в'язниці дав дозвіл на вістку та книжки. Через два тижні отримав передачу від Сяйці. Втішився: сестра – на волі. Другий раз вимагав, аби мене відправили в табір. Набридли півторарічні допити. Добився.
У Києві на пересилці зустрівся з вуйком Лотовичем. Він був одутлий, блідий, знесилений. Це була остання наша зустріч. Він загинув в іркутських таборах.
На прогулянці побачив голову Дарки Масюк (студентка медінституту, теж працювала у підпіллі. – Країна). Почав із нею вести переписку. Довідався, що мою мамцю відправили на етап.
Мене перевезли в республіку Комі в систему режимних спецтаборів. В'язні переважно працювали на шахтах. Робота виснажувала, тому швидко навчився симулювати. Першу "мостирку" зробив Миколі Підлужному з Тернополя. У гомілку ввів подвійну дозу вакцини проти черевного тифу. Температура підвищилася до 39 градусів, він не пішов на роботу. Запалення легень викликав цукровою пудрою. Вводили молоко, від чого теж піднімалася температура.
Годували в таборі двічі-тричі на день – чим попало. Основним продуктом був хліб. Важкий, глевкий, чорний. На сніданок – черпак каші зі старою олією, зафарбований окріп – чай. На обід – баланда з гнилої та мерзлої капусти. Вечеряли тюлькою.
У грудні 1949 року нам роздали номери. Імена та прізвища перестали існувати. Наспинні знаки носили на бушлатах, тілогрійках. Я став номером "С-140". Працював медиком.
Наприкінці грудня 1949-го отримав листа від тітки. Довідався, що сестру арештували й вивезли в Ташкент. Мамця – в таборах Іркутська на лісоповалі. Про батька – жодної вістки. Я засмутився: мабуть, загинув. Він хворів ще в тюрмі на Лонцького.
1951 року мене перевели працювати в нервово-психіатричний відділ. Я вперше мав справу із хворими на шизофренію, із психозами. Один пацієнт розповідав, що Радянський Союз уже розпався.
Особливо жорстоко відбувався похорон в'язня. У морзі до великого пальця лівої ноги трупа прикріплювали бирку з номером. На санях везли на вахту. Черговий проводив звірячий ритуал – пробивав ломом грудну клітку. Аби переконатися, що людина справді померла. Тіло везли в тундру, скидали в яму й прикривали снігом.
19 червня 1955 року з табору звільнилася Дарця. Одразу прийшла до мене на побачення. 19 грудня звільнили мене. Ми не могли виїжджати за межі міста Інта. На другий день Різдвяних свят 1956-го відгуляли весілля. З Дарцею працювали в лікарні, звикали до життя спецпоселенців. 2 лютого народився син Ростислав.
У червні 1956 року мені запропонували відвезти хворого на шизофренію у психіатричну лікарню до Львова. Федір Ковжун мав важку форму недуги. У купе потяга зізнався: він – підпільний, здоровий, психа вдавав.
Сестра в той час працювала лікарем у Львові. Із поселення повернулася мамця. Незабаром звільнився тато. Ми перебралися в Україну 1962 року. Тоді народився наш другий син Богдан.
3 
1
Коментарі
2