Стус був у модному темному короткому плащі. 5 людей, погруддя яких ліпила скульптор Марія Савка-Качмар

6

П'ятеро людей, погруддя яких ліпила скульптор Марія Савка-Качмар

Цілком вродливих не зустрічала. Іноді людина має прекрасну зовнішність. А потім як розговоришся - все зникає. Або ніби непоказна людина, а слово скаже -й така розкіш. Іноді дивишся на когось - носатисько видатне. І починаєш закохуватися.

1. Іван Качмар - чоловік

Ми з дитинства пасли на одному вигоні корови. Іван був із сусіднього села. Ближче познайомилися, коли вже парубком став. Якось роззулися й побігли на сіножать. Я побачила у нього на п'ятці  великий виразний шрам. У дитинстві він глибоко ногу склом розрізав.

Працював шофером на залізниці. Був високий, метр 84. Рудий, мав таке волосся, як ячмінь. І високу шию рівну - весь прямий, стрункий, худорлявий, хоч і селянин. Бородатий, мав рівний гарний ніс античний. Очі невеликі. Що мене полонило - закручені дуже тугі кучері на скронях. Це так гарно його оформляло. Губи мав повні.

Працював на дрезині. Їде, дрезину скине на узбіччя. Іде в поле й привезе мені отакенний букет ромашок. Від нього вітром пахло й травами. Казав потім: "Мені не потрібна жінка вчена". Хотів, як товариші-робітники, заробляти 60 рублів на місяць і мати жінку в хаті, а я прагнула вчитися. Синові було 4,5 роки, як ми розлучилися.

Іван помер у 53 роки від раку.

За місяць після його смерті я ліпила фонтан для будинку відпочинку кадебістів у Трускавці. Мала зобразити містику Карпат. Цілу групу постатей робила. Ліпила чоловіка, який сидить на скелі й розмовляє з хлопцем. Роблю голову, а вона подібна на Іванову. Доліплюю, а вона розпадається в руках. Ліплю знову - і знову розпадається. Такого раніше не було, бо шамот не крихкий. Я не витерпіла, кажу: "Якщо ти тут є, дай мені знати звуком". Була четверта година ночі, на фабриці порожньо. Почула ніби швидкий стук ложечкою по столі.

Закінчила фігуру іншим разом. Син мій упізнав у ній тата.

2. Василь СТУС - поет і політв'язень

Його я зустрічала тільки тричі, але мені здається, що не знати скільки спілкувалася з ним. Перший раз побачила на похороні художниці Алли Горської 1970 року. Львівським дівочим товариством - я, Стефа Шабатура, Іра Калинець - поїхали до Києва. Мені й тридцятки ще не було. Прощалися з Аллою, коли вона була в труні. Василь прийшов чорний, як вугільний стовп. Смагляве обличчя неголене, із заростом. Широкі виразні чорні брови й чорні очі під чорними віями. У модному темному короткому плащі. Стильний, високий, загадковий. Дивина, а не чоловік. Пройшов через увесь зал чіткими кроками. Зупинився біля труни, постояв. Коли обернувся й пішов назад, я зауважила пришпилену до лацкана червону калину.

За два роки він вертався через Львів із Карпат, із лікування - їздив туди попити води. Були Різдвяні свята, сніжно й гарно. Ми пішли на гостину до спільних друзів. Тоді я вже придивилася до нього добре: запам'ятала ніс із горбинкою, ніби трохи перебитий, губи - затиснуті й міцні. Смаглявий, циганкуватий, дуже південний. У нас навіть натяку на щось не було, але як зустрічалися поглядами - не могли приховати спільної симпатії.

О 23.00 я мусила йти додому. Мала встигнути на останній трамвай, бо мама чекали. Василь видивився, що йду одна, підстеріг і попросив дозволу провести. Ми ішли проспектом Шевченка, було слизько, він узяв мене під лікоть. Чи може навпаки - я його. Бачив, що я не настільки ерудована, як він. Не чекав, щоб я йому була гідним співрозмовником - сам розповідав багато і про все. Довго потім пам'ятала його голос вуркотливий.

Ми перейшли вулицю Шота Руставелі, а там горбочок був, така слизьгавка. Хлопчата на санчатах спускалися. Ми зупинилися й чекаємо, заки та дитина з'їде вниз і дасть нам дорогу. А воно все вовтузиться на вершку: то пуститься їхати, то притримає санчата. Він тоді: "Ти будеш їхать, чи ні?". Це речення чомусь вхопило мене за душу й зазвучало на все життя.

Потім, коли Василь уже в тюрмі був, я запиталася в Іри Калинець, чи можу написати до нього листа. Вона каже: "Не то шо можеш. Уже пиши. Він радий буде". Я подумала: "Напишу з граматичними помилками". Відкладала того листа, доки не відклала назавжди.

Ліпила тільки раз. Почала ліпити так, що пальці не встигали. Ліплю з шамо - вапняку, що нагадує камінь. Він ріже пальці й висушує руки, бо там є гострі камінці. Не виліпила деталі, вийшов портрет етюдний. Його вподобало подружжя Калинців, тож їм подарувала.

3. Ірина Калинець - поет і політв'язень

Іра - дисидентка, на рік молодша за мене. Був 1967-й. Йду 1 травня проспектом Свободи, навпроти вона з подругою. Каже: "Знаєш, Людо, я цю жінку зараз запрошу до мене сьогодні на вечір", - знала мене віддалено. Я їй: "Іро, ви мені два рази не кажіть. Бо я прийду". Гарне товариство - поети, художники, Стригун молодий, Козак, Антків. Нам тоді було років по 30.

Іра знала шарм пісні батярської, голосиста була. Ніколи не відчувала страху. Коли 1971-го почалися арешти, мені сказала: "Маріє, мені теж прийдеться в тюрмі сидіти". 12 січня 1972 року забрали і її.

Були дні творчої молоді в Брюховичах під Львовом. Ми домовилися їхати туди зранку. Простояла годину - вона не прийшла. Я образилася й поїхала сама. Заходжу в зал конференцій - її чоловік Ігор Калинець до мене: "Де Іра?". Ми швиденько поїхали до Львова. Застали опечатані двері квартири. Дали їй шість років тюрми і три - заслання.

З тюрми вона повернулася в 41 рік. Донька Дзвінка уже була 17-річна. Іра зовсім не спала з лиця, навіть ще покращала. Не гнівалася на людей, які переходили на інший бік вулиці, щоб не вітатися. Розуміла, що залякані й бояться видати знайомство.

Іра має гарний смак і знає міру в усьому. Не має міри хіба в жартах і в суперечці. Так відстоює свою думку, що може посваритися назавжди. Знаю одного архітектора, який кланявся її слідам. Але так посперечалися, що посварилися назавжди.

Вона дуже гарна й виразна фізично. Має мигдалевидні очі з чорними великими зіницями, брови - гарно окреслені й високі, ніколи їх не висмикувала, вузькі від природи. З горбинкою ніс: він багато значить, формує обличчя. Каштанову гриву над високим чолом стригла й гарно укладала. Але найголовніше - мала дуже гарну шкіру, носила сорочки з глибоким декольте. У світлих любила ходити. І та прегарна шия з оксамитовою шкірою аж блищала. На обличчі дрібне ластовиннячко вміла гарнюньо притушувати. Ходила гарно, була повітряна трохи, аж світилася.

Я зробила три Іриних портрети. Один - швидкими ліпками. Другий - докладний, але трохи замучений. Вони забрали обидва. Третього ще не бачили. Покажу на виставці.

4. Борис - львів'янин

Борис - комуніст, інспектор по школах. Коли у 12 років розбирав міну після війни, йому відірвало праву руку.

Це було вуличне знайомство. Трамвай, штовханина, мені 48. Чоловік без правої руки в елегантному костюмі. Мабуть, я виразно глянула на його порожній рукав. "Вважаєте мене неповноцінним?" -"Та що ви!" - я відсторонилась. "Я вам неприємний". Як у байці Руданського: коли панич конче хоче познайомитися з панночкою, підсідає й питає її, чи бачила вона зеленого пса. Він вирішив мене зачепити, образивши.

Борис виявився ерудованою людиною. Розумний був і гарний. Дуже жорстоко жартувати вмів, і надто над собою.

Раз при зустрічі сказав: "Як би я хотів вас покликати за дружину. Але не можу цього зробити. Боюся, що мені колись моя Марійця скаже: "Ти не в тій руці тримаєш ніж, і не в тій - виделку. А в мене рука одна - ліва". Певно, його зневажала перша дружина, і він довго був самітний. Іноді аж сльози в нього стояли в очах. Такі гарні чорні очі мав із довгими віями.

Я вирішила ліпити подругу Стефу Шабатуру. Ніяк вона мені не виходила. Дивлюся на глину, а це - Борис. Протягом 3 годин його портрет зробила - сидячого, з папіросою у лівій руці. Швидко висушила, й на виставку. Там саме була делегація з Куби. У скульптури особливість: її погляд треба ловити - не так, як у живописі, де людина прямо на тебе дивиться. Якась кругленька молодиця з кубинської делегації втрапила в його погляд. Дивиться, і зачала аж хилитися й плакати. Хотіла його купити, але я не продала. Це таке особисте, що ся не продає. Лишила в себе в майстерні.

За певний час у нас почуття вигасли. Зустрілися випадково на вулиці, не бачившись два роки. "Добрий день. Як маєте ся? У мене нічого не змінилося. Так, як було, так і є. А у вас?" - питає. "А в мене змінилося все. До побачення". - "Та коли ж ми побачимося ще?" - "Можливо, через два роки, а може, на тому світі".

Якось приходжу в майстерню, довго там не була. Дивлюся на його портрет - черепок черепком, ну нічогісінько нема. Думаю: "Вмер він, чи що?" Буквально за день зустрічаю спільну знайому: "Як Борис себе почуває?" - "Та, - каже, - той Борис півтора року вмер".

5. Левко Лук'яненко - політв'язень і народний депутат

Знайомий Павло Скочко був сутулий і невисокий, але мав надзвичайно розкішну голову. Приїздив до Львова, і я все дивилася на нього й хотіла виліпити. А він чомусь стидався. Якось занедужала. О шостій (ранку? вечора?) годині викликаю "швидку", дають уколи, я вся тремчу, лежу під ковдрою. І тут дзвінок у двері. Відчиняю - стоїть Павло Скочко з іншим чоловіком: "Ви казали, що хочете ліпити. Не мене ліпіть. Я привів вам заміну. Підійде? Левко Лук'яненко". Питаю: "Той самий?" - "Три тижні, як вийшов із тюрми". Левко Лук'яненко мені сказав руба: "Якщо ліпите, то зараз. Даю вам 3 години". Я вилізла з ліжка, тремтячими руками одягнулася, а він засік час. Ми гуляли Львовом і розмовляли. Левко дозволяв на себе надивлятися у фас і в профіль.

Мені було добре, коли він мовчав. Казала: "Ви собі можете мовчати й думати. Але будьте зі мною".

Лук'яненко - розкішний чоловік. Мав сиві, зовсім білі пасма, сталевого кольору і ще каштанові. Брови трохи навислі на очі, а очі синяво-зелені. На очі тіні падали від брів і тому там, під бровами, особливо таємничо було. Мав на голові й обличчі дуже ніжні місця, особливо вуха. Вони в нього були наче аж дівочі - маленькі й подовгасті. Був дуже вихудлий після тюрми й надзвичайно вродливий. Риси лагідні. Ніс рівний, правильний. Гарна шия з кадиком. Рівно коли три години минули, підвівся: "До побачення".

Що запам'ятала, то й зліпила. Йому самому портрет не сподобався. Якось зустріла його, коли він до Львова приїжджав. Був із молодицею у вишиванці, може, дружина, може, наречена. Каже: "Я хотів би подивитися". Прийшов у майстерню, розкритикував: "Ну чого це в нього так уста розхилені?"

Другий раз уже не мала я тяги його ліпити. Якось так за перший раз виговорилася.

ВИНОС: Я вилізла з ліжка, тремтячими руками одягнулася, а він засік час

×