24 серпня 1991 року Левка Лук'яненка носили на руках
19 серпня 1991 року, коли почав діяти Державний комітет з надзвичайного стану (організація, створена з метою збереження СРСР шляхом усунення від влади президента Михайла Горбачова, дії якого учасники комітету розглядали як неконституційні. – Країна), Народна Рада (парламентська опозиція у Верховній Раді. – Країна) у Спілці письменників організувала свій штаб. Нас на той час було 125 чоловік. Головою Народної Ради був Ігор Юхновський, а я – його заступником. Дотримувалися дисципліни – відвідування робочого місця було обов'язковим, прогули недопустимі. Створили кілька груп. Перша тримала зв'язок із майданом Незалежності, де зібралися чимало людей. У другій були редактори, які працювали з нашими документами.
23 серпня на 10:00 зібралися у будинку Верховної Ради. Всіх депутатів не було: чимало хто поїхав у відпустки. Дехто побоявся прийти.
Комуністи розуміли, що програли, і стали добрими та пухнастими. Прибігали до нас із проханнями вступити в Народну Раду.
Засіли у лівому крилі Верховної Ради. Почали обговорювати законопроекти, які б розширювали суверенітет УРСР. Було багато пропозицій. Я піднявся і сказав: "Шановні колеги, варто зробити щось інше. Давайте проголосимо Україну незалежною державою! І тоді не треба буде хитрувати, щось проштовхувати. Україна творитиме законодавство, яке їй потрібне". Мою пропозицію одразу підтримали.
Підвівся, щоб піти написати законопроект. Побачив у залі Леонтія Сандуляка, депутата Верховної Ради СРСР. Він як парламентарій вищого рівня міг бути присутній на наших засіданнях із дорадчим голосом. Запросив його. Він погодився. Разом подалися в інше крило Верховної Ради, що виходить на вулицю Грушевського. Кажу Сандуляку: "Необхідно написати такий законопроект, який би проголошував незалежність країни, і в якому не буде дискусійних положень. Його треба ухвалити без обговорення. Бо якщо почнеться дискусія, то все затягнеться. За один день не ухвалимо. А потім – вихідні. У комуністів пройде страх. І нам не вдасться проголосити незалежність". Я дістав зі своєї теки зошит. Написав "закон" і перекреслив, бо це – нормативний акт тривалої дії. Потім вивів "універсал". Закреслив і його, бо цей термін характерний для козацької України, для гетьманщини і петлюрівщини. Петлюру сприймали як ворога народу, це могло викликати дискусії. Тоді з'явилося слово "акт" – нейтральне, коротке, без зайвих підтекстів. Далі взявся за текст. Намагався уникати фраз, що викликали б суперечки. До 12:00 він був готовий.
У залі засідань відбулося коротке обговорення написаного мною Акту. Коли прочитав "відновлення Української держави", хтось із Народної Ради спитав: "А яку державність відновлюємо?" Остання державність в Україні була проголошена за Петлюри. Отже, таке формулювання не годилося. Тому викреслив "відновлення", а записав "проголошення". Акт передали в секретаріат, щоб надрукували. 24 серпня кожному депутату планували вручити по екземпляру.
Пополудні поїхав додому. Дружині сказав: "Завтра будемо проголошувати країну незалежною державою". А вона: "У тебе ж завтра день народження!" Відмахнувся: "Так. Але то таке".
Дружина передзвонила до Михайла Гориня: "Завтра буде проголошення незалежної держави, а в Лук'яненка – ще й день народження". "Ну, то й що?" – спитав Горинь. "То й нічого", – відказала йому Надія Іванівна. Обоє розсміялися.
24 серпня 1991 року прокинувся, як завжди, рано. Дружина нашвидкуруч приготувала сніданок. О восьмій поїли. Під час реєстрації депутатів кожному роздавали потрібні для роботи в той день документи. Голова парламенту Леонід Кравчук відкрив засідання. Оголосив порядок денний, в якому значилося обговорення Акту. Одразу покликав виступити. Я сидів за кілька рядів від трибуни, посередині між десятьма колегами. Встав, інші депутати теж піднялися, щоб мене пропустити. Доки пробирався, мене випередив Володимир Яворівський. Сидів біля трибуни, тому підійшов до неї швидше. Кравчук затримав погляд на мені, подивився на Яворівського і надав йому слово. Хоч за рішенням Народної Ради, Акт проголошення незалежності мав зачитувати я.
Багато людей картали Яворівського, що перехопив ініціативу. Мене то хвилювало годину, не більше. Важливо було не хто зробив, а те, що зроблено.
Пояснення того вчинку Яворівського почув за багато років. Коли ми з ним піднялися зі своїх місць, Кравчук подумав: "Лук'яненко – націоналіст, а в залі – комуністи. Якщо він представить цей документ, то багато комуністів можуть не проголосувати. А Яворівський – із комуністичного середовища. Якщо він зачитає, буде краще". Не знаю, чи ця версія правдива. У Кравчука не питав.
"Чим же ми провинилися перед Москвою, що маємо відокремлюватися?" – питав хтось із депутатів, коли оголосили перерву. Українські комуністи звикли бігати за Москвою, слухати її й дивитися, що там робиться.
Москва постійно підтримувала зв'язок із Кравчуком. Вимагали, щоб в Україні виконували розпорядження ДКНС. Але 24 серпня було не до того. Не думаю, що того дня Кравчук говорив із Москвою.
Як Кравчук поставив Акт на голосування, на табло висвітилося, що "за" – 346 депутатів. Від щастя хотілося плакати. Подумав: "Якби на цьому моє життя закінчилося, то я не дурно прийшов на білий світ".
Після голосування оголосили перерву. Біля Верховної Ради зібралися близько 30 тисяч людей. Вони все чули, бо із зали засідань ішла пряма трансляція. Коли вийшов на вулицю, люди перед сходами підняли мене на руки й почали підкидати в повітря. Далі сходили на майдан Незалежності. Я кричав: "Люди, нарешті Україна стала незалежною державою!"
До вечора ухвалили ще кілька важливих постанов – про повернення українців із радянської армії, розпуск комсомолу, націоналізацію майна УРСР, вибори президента й проведення референдуму на підтримку Акту проголошення незалежності. Щодо останнього думки розділилися. Одні вважали це непотрібним, адже Акт прийняла Верховна Рада – вищий представницький орган українського народу. Хоча насправді за цим був страх – як люди проголосують? Народ же був комуністичний. Інші вважали референдум потрібним, щоб це було рішення не парламенту, а народу. Цю думку підтримав і голова Народної Ради Ігор Юхновський. Пропозиція таки набрала більшість голосів. Референдум і вибори президента призначили на 1 грудня.
Увечері на Софійській площі відбувся мітинг. З'їхалися люди з областей. Була заповнена вся площа і прилеглі вулиці. На сцені стояв разом із Леонідом Кравчуком, Іваном Плющем (перший заступник голови Верховної Ради. – Країна), Володимиром Гриньовим (заступник спікера парламенту. – Країна) і ще чотирма депутатами. Зачитав Акт проголошення України незалежною державою перед усім народом.
Додому повернувся, коли вже стемніло. Зайшов до хати, а там жінка застелила столи і виставила всілякі страви. Спитав: "Що ж це таке, що стільки всього наготувала?" Відповіла: "Так сьогодні ж твій день народження". Тут тільки про це згадав.
Одразу після мене до хати завітали члени Центрального проводу Української республіканської партії. Було їх чоловік 15. Відсвяткували два дні народження – мій та України. Згодом люди казали, що то Господь підніс мені такий подарунок за те, що багато боровся і сидів у таборах.
Після проголошення незалежності треба було замість радянських прийняти свої символи – прапор, герб та гімн. Через те, що комуністів було багато, виникали дискусії. Тризуб вони вважали ворожим символом, а прапор і гімн – буржуазними.
Українська республіка чи республіка Україна – такими були варіанти назви нової держави. Але перемогла пропозиція Леоніда Кравчука. Він сказав: "А давайте назвемо просто – Україна".
За кілька днів почали думати, коли і як повісити над Радою синьо-жовтий стяг замість радянського. На вулиці чатували хлопці з драбинами й інструментами – чекали рішення. А його все не було, Кравчук не знав, що робити. Я пішов на авантюру. Вийшов на вулицю і дав команду: "Рішення є. Піднімайте!" Потім прибіг до Кравчука й кажу: "Люди вже піднімають". Депутати швидко ухвалили постанову про підняття прапора.
2 
1
Коментарі