Актори часто застуджуються

Від діда передалася любов до води – він із 5 років учив мене плавати й рибалити. Ходив у басейн на стадіоні "Динамо". Потім – у секцію веслування. Взимку на тренажерах займався, а з весни до перших холодів на Матвіївській затоці (затока Дніпра, розташована на Трухановому острові в Києві. – Країна) пропадав. Мама казала: "Скоро сніг випаде, то я тебе хоч побачу".

На тренуваннях постійно хотілося їсти. Я був худий, жилавий. Тренер у матюгальник кричав: "Почему не теряем сознание?" Ми здихали, кидали весла, а він знову: "Еще раз на круг, паашли, гоп-та, гоп-та". І так місяцями. Зате на всесоюзних змаганнях серед юніорів у латвійському Даугавпілсі посіли друге місце. Тоді отримав звання кандидата в майстри спорту.

Дитинство провів за кулісами. Жодного разу не ліз на сцену, хоч інші актори своїх дітей у масовки прилаштовували. Батьки були проти, берегли мене. Бо спочатку скажуть: "талант". А потім щось не складеться, для дитини це буде трагедія. З таких виходять старлетки – весь світ винен у невдачах, петлю на шию, вени ріже.

 

У виборі професії батьки не допомагали. Думав, вступати в інститут іноземних мов і стати дипломатом. Але, коли батьки були на гастролях, подав документи в театральний. Нічого їм не казав, хотів зробити сюр­приз. І не вступив. Це була ганьба. Коли зізнався, картали: "Треба було сказати, ми б тебе підготували". Щоб не втрачати рік, пішов в Інститут культури на режисера масових заходів. Звідти мене не хотіли відпускати. Батько зачинився з ректором у кабінеті й мало не силоміць забрав мої документи. Коли вступив до театрального – немов щуку кинули в річку.

Низький голос отримав від батьків. У мами було меццо, в батька – бас-баритон. У театральному інституті сказали: "О, Михайла Олександровича голос". Почали тягти у вокалісти. Володимир Матвеєв, який був першим виконавцем партії Руслана в опері "Руслан і Людмила", у мене вчепився. І вокал мене захопив. На першому курсі ще встигав їздити на збори з академічного веслування, а на другому – вибачився перед командою. "Жаль, – сказали мені, – повертайся, коли зможеш".

Спорт дав багато – дихалка здорова, можу гекзаметри (віршований розмір античної епічної поезії. Ним написані поеми Гомера "Іліада" і "Одіссея", Вергілія "Енеїда". Вірші, написані гекзаметром, тренують виразність мови. – Країна) читати безкінечно. Загартувався – тепер мало хворію. Для актора це важливо, вони часто застуджуються, бо багато говорять.

Поважав батьків. Коли мати в одній з вистав зіграла Касандру, боявся підійти до неї. Вважав її божеством, а себе – нещасним смердом. До неї приходили скульптори, відливали її в бронзі. Могла подивитися так, що людина вкривалася потом. До мене ставилася, як і до решти акторів, ще й казала: "Вдома поговоримо". Розмови про творчі питання були болісні, бо кожен із нас мав свою позицію. Не хотів ставати копією батьків, прагнув відрізнятися. Процес відпочкування був важкий. Але згодом зрозумів, що це марно. Досвіду в мене ще не було, і зламати щось у своєму генотипі означало плисти проти течії, та ще й у сірчаній кислоті. Перестав пручатися і поплив дорогою, прокладеною батьками. Зрозумів, що цей шлях – найправильніший.

Чотири роки в інституті були золотим періодом. Перший ляпас дістав, коли не взяли в Театр імені Івана Франка. Хтось капнув у парторганізацію: "Чого це Задніпровський створює сімейщину?" Мусив іти в Театр російської драми. Почав терміново вивчати російську. Я нею володів, але розмовляв жахливо – гекав і шокав. Допомогла актриса Євгенія Опалова. Займалася зі мною: "Лялечка, все будет хорошо".

Чотири роки спостерігав, як там борються за владу. Режисер Михайло Резнікович хотів бути головним і з'їдав усіх – Володимира Ненашева, Ірину Молостову. Вижив і Аду Роговцеву.

Коли співав удома, батько тішився мало не до сліз: "Будуть люди з тебе". У 20 років був худенький, а мав голос 40-річного. Жалівся татові, що мені дають ролі героїв у віці, а хотілося грати молодих. Відповідав: "Синку, ти ніколи не гратимеш Ромео або Чацького. Ці ролі дадуть інфантильним акторам, бо тобі з такою фактурою обличчя, зростом і голосом глядачі не повірять. Зможеш реалізуватися років у 40". Вирішив перевірити. Зіграв у виставі "Прощання в червні" Олександра Вампілова. Там ідеться про студентів, які закінчують інститут. Батько сказав: "Ти зіграв, як у студентській роботі. Втратив півроку".

Батько помер 9 червня 1980 року. Після цього режисер театру Франка Сергій Данченко сказав: "Леся терміново забрати, нехай продовжує батькову справу". І нас із Толею Хостікоєвим одним наказом зарахували у трупу.

У рідному театрі потроху відтанув. На місяць проводив там 28 днів. До акторських дітей завжди більше вимог: "Ану, покажи, що ти можеш". Коли щось не вдавалося, чув: "О, відпочив, Господь, на дитині". Батько попереджав, що поблажок не робитимуть.

Тато не любив розповідати про війну. На фронт пішов добровольцем у 17 років. Додав собі рік, сказав, що втратив документи. Двічі був поранений, мав прострілені ноги. Товаришував з Віктором Некрасовим (російський письменник і дисидент, 1911–1987. – Країна) і Павлом Луспекаєвим (російський актор, 1927–1970. – Країна). Вони, як і батько, пройшли Сталінград. А на 9 Травня батько зустрічався з однополчанами зі своєї дивізії імені Ордена Богдана Хмельницького під пам'ятником гетьману в Києві. "Недобитки", – жартував.

Навесні 1945 року батько разом з радянською армією взяв Відень. Солдати пили пиво, а він рвав квіти і носив їх до пам'ятників Моцарту і Штраусу. Після війни приїхав до Києва і вступив у театральний інститут. Військової форми не знімав до кінця навчання, бо іншого одягу не мав. Лише на початку 1950-х рідні справили йому костюмчик. А бабуся вишивала сорочки.

У батька викладав режисер Володимир Бертольдович Вільнер, якого поза очі називали Бертолетович. Дід по матері – Семен Ткаченко – був ректором театрального інституту. Після війни набирав педагогів, які були в таборах. Спочатку влаштував Вільнера у Київський театр оперети, потім запропонував набрати курс у театральному інституті. Дід зібрав вершки – Гната Юру, Дмитра Мілютенка, Амвросія Бучму, Костянтина Хохлова. Він пам'ятав історію знищення харківського театру "Березіль", тому зберігав українську театральну школу і витягав талановитих режисерів усіма правдами і неправдами.

Я народився і довгий час жив у будинку, на який показує булавою Богдан Хмельницький. Коли батько запрошував когось у гості, навіть адреси не називав.

Малими лазили схилами Андріївського узвозу. Там росла таволга – колючі кущі. Додому повертався, ніби мене тигр подер. І так день у день.

Коли тільки прийшов у театр, з усіма акторами дружив: разом репетирували, їздили відпочивати. З роками стало не з усіма цікаво. Я перетворився на прискіпливого чоловіка, який не любить бездарних. Театр – це гуртожиток. Знаю, хто з його мешканців на що здатний. Молоді актори спершу здаються загадками. Але достатньо двох-трьох ролей – і вже видно їхній діапазон.

Зарікся ходити на шкільні зустрічі випускників. Коли був там востаннє, більшість уже померли, інші перетворилися на бабусь і дідусів. Подумав з острахом: "Невже і я такий старий?" Прийшов додому, глянув у дзеркало, тричі постукав по дереву, процитував Райкіна: "Ты еще не все взял от жизни".

Ніколи не прагнув мати дачу, бо не хочу бути прив'язаним. Я раб театру й рампи. Люблю музеї. Коли був у музеї Прадо в Іспанії, ридав – там Тиціан, Леонардо, Гойя. Біг у пошуках прекрасного мене гріє і стимулює до життя.

Особливо "тішить", коли шанувальниці кажуть: "Ви улюблений актор моєї бабусі".

Усі ці роки важко працював. Ламав себе, падав, але йшов далі.

×