Четвер, 26 грудня 2019 15:59

"Собака Леся зчесала всі зуби. Розгризла вольєр і побігла до Віталіка рятуватися. Він викинув її надвір"

З ґанку було видно труби Авдіївського заводу, будинок матері в Макіївці й літаки в Донецькому аеропорту

Була проти Майдану. Понад 17 років прослужила у Прикордонній службі України. Перший пункт статуту: командир завжди правий. Була переконана, що владу міняти не можна. Вірила, що вибори в нас справедливі. Не подобалося те, що відбувалося. Казала: із пляшки випустять джина, а загнати назад не зможуть. Це призведе до війни. Від чоловіка чула: "Путін прийде, нас врятує". Не розуміла – від кого? На нашій вулиці було 67 будинків. Із них за єдину Україну проголосували на референдумі 2014-го я і ще зо три двори.

До перевороту на Донбасі готувалися давно. Передачі, місцеві ЗМІ, агітаційні листівки промивали мізки. Мій чоловік із товаришами їздив під облраду кричати: "Путін, прийди! Путін, поможи!" Тоді в Донецьку били і вбивали учасників маршу "За єдину країну" та релігійних громад, які виходили в центр молитися за Україну. Пам'ятаю натовп хлопців, які йшли містом нас "рятувати". Говорили білгородським і ростовським суржиком.

Ми з чоловіком жили в Ясинуватій із трьома дітьми. Мали господарство: птиця, кролі, город. З мого ґанку було видно труби Авдіївського коксохімічного заводу, будинок моєї матері в Макіївці й літаки, які сідали в Донецькому аеропорту.

  Юлія БАЄВА, 57 років, прикордонниця. Народилася в Макіївці на Донеччині 18 липня 1962-го. Мати Лідія Кирилівна працювала медсестрою, батько Володимир Миколайович із родиною стосунків не підтримував. Закінчила Макіївський металургійний технікум і Ростовський залізничний інститут. Працювала черговою на станції Мандрикіне Донецької залізниці. Згодом із чоловіком Олександром отримали трикімнатну квартиру в Донецьку. У ній 1989-го відкрила домашній дитсадок, пропрацював 8,5 року. Щоденно приймала до п’яти дітей. Дресирувала собак. ”1997-го друзі-кінологи підштовхнули піти у прикордонні війська. 17,5 року прослужила в Донецькому аеропорту та залізничному пункті пропуску Іловайск. Звільнилася 2011-го”. 31 травня 2014 року виїхала до Білорусі. У серпні на зібрані небайдужими людьми кошти купила будинок у селі Великі Будища Диканського району на Полтавщині. Живе там із матір’ю й трьома дітьми: 16-річною Валерією, 18-річною Анною та Віктором, 19 років. Із другим чоловіком 50-річним Віталієм Шурпо 2008-го забрала їх із Горлівського дитбудинку. Від першого шлюбу мала двох дітей. Син Антон утопився в озері 16-річним. 37-річна донька Ганна живе з родиною в Києві. Розлучена. Пише картини. Тримає чотирьох собак і вісім котів
Юлія БАЄВА, 57 років, прикордонниця. Народилася в Макіївці на Донеччині 18 липня 1962-го. Мати Лідія Кирилівна працювала медсестрою, батько Володимир Миколайович із родиною стосунків не підтримував. Закінчила Макіївський металургійний технікум і Ростовський залізничний інститут. Працювала черговою на станції Мандрикіне Донецької залізниці. Згодом із чоловіком Олександром отримали трикімнатну квартиру в Донецьку. У ній 1989-го відкрила домашній дитсадок, пропрацював 8,5 року. Щоденно приймала до п’яти дітей. Дресирувала собак. ”1997-го друзі-кінологи підштовхнули піти у прикордонні війська. 17,5 року прослужила в Донецькому аеропорту та залізничному пункті пропуску Іловайск. Звільнилася 2011-го”. 31 травня 2014 року виїхала до Білорусі. У серпні на зібрані небайдужими людьми кошти купила будинок у селі Великі Будища Диканського району на Полтавщині. Живе там із матір’ю й трьома дітьми: 16-річною Валерією, 18-річною Анною та Віктором, 19 років. Із другим чоловіком 50-річним Віталієм Шурпо 2008-го забрала їх із Горлівського дитбудинку. Від першого шлюбу мала двох дітей. Син Антон утопився в озері 16-річним. 37-річна донька Ганна живе з родиною в Києві. Розлучена. Пише картини. Тримає чотирьох собак і вісім котів

Якось чоловік прийшов із чергового мітингу нетверезий, а діти дивляться мультик українською. Накинувся на них – "фашисти". Я зі сковородою між ними влізла. Розбила йому голову. Коли протверезів, вибачався. І так не раз. Наш будинок був у російських прапорах і "колорадських" стрічках. Постійно чули крики: "Ро-сі-я, Ро-сі-я".

Розлучилися, але продовжували жити разом. Навесні 2014 року війна підійшла майже впритул. Чула постріли, а ввечері бачила спалахи. Діти за звуком визначали, де і який літак пролітає, яка зброя стріляє. Від стресу схудла майже на 10 кілограмів. Але повинна була усміхатися, створювати видимість упевненості. Не мала права показувати дітям, що хвилююся.

31 травня ми поїхали з міста. Взяла малих і дві дорожні сумки. Мали тапочки, літні речі, ноутбук, планшет і по дві книжки – синові й мої. Їхали, як і всі – на два тижні. Тодішній президент Петро Порошенко обіцяв, що АТО скоро завершиться. Ми на це розраховували. Та виявилося, повертатися нікуди й ні до кого.

Квиток на нічний потяг до Києва взяли за три-чотири дні. Бойові дії вже вели у сусідніх Пісках. У день від'їзду була сильна гроза. Не відрізнити, де грім, а де постріли й вибухи. Чоловіка кликала з собою, боялася, що без нас пропаде. А він усе кричав: "Мене вчили вбивати. Я вмію, хочу і буду це робити!" Нас відпустив, щоб у мирному місці пересиділи якийсь час.

Поїхали в Білорусь до моєї знайомої Ані Лазаревич. Ми з нею спілкувалися у "Живому журналі" і Facebook. Вона з родиною живе в агромістечку Більшовик поблизу Мінська. Нас прийняли гарно. Пропонували легалізувати як родину з усиновленими дітьми. У них є програма для охочих переїхати в село – дають будинок, роботу, соціальний пакет. Але хотілося додому, в Україну. Довго не могла зважитися, та врешті через соцмережі попросила допомогти зібрати гроші на будинок.

Потрібну суму мали за 2,5 тижня. Почала придивлятися житло. Західна Україна одразу відпала. Навчалася там півроку – не сподобалося ставлення до східняків. Донецька й Харківська області теж не підходили, бо близько до війни. Вирішили шукати біля Полтави, бо там живе близька подруга Зоя Берегова. Сказала, зніме нам квартиру і візьме під своє крило.

У Полтаві прожили днів 10. Підходящу садибу знайшли в селі Великі Будища Диканського району. Поряд – траса, зупинка, школа, сільрада, клуб, магазини. Люди чудові. Маємо два будинки в одному дворі. В одному моя мати живе. 10 соток городу із садом і 2 сотки ягідника: малина, ожина, смородина, аґрус. А довкола – квіти.

"Ви в Білорусі зади грієте, а тут полуниця зріє, помідори. Я не знаю, що з цим робити", – казав колишній чоловік. Погрожував нас знищити. Тому робила все, аби не дізнався, куди переїхали. Коли спілкувалася з журналістами, просила не вказувати населений пункт. Потім місцевий дільничний сказав, що вільно можу називати навіть адресу. Обіцяв, що захистять.

Востаннє Віталій телефонував 2016 року. Дзвонить якийсь дядько: "Ви Юлія? З Донецька? У вас діти є? А можна когось до телефону?" Послала. Почула, що поруч хтось шепоче: "Вітю позви". Відповіла: "Вітя зайнятий". Потім Аню кликав та Лєру. Дівчата відмовились спілкуватися з Віталіком. Діти його так і називають – Віталік з Ясинуватої.

Собаку Лесю забрали з Ясинуватої 31 жовтня 2014 року. Вона там зчесала всі зуби. Розгризла вольєр із сітки-рабиці й побігла до Віталіка рятуватися, коли "Гради" стояли в городі й стріляли. Він викинув Лесю надвір і закрив хвіртку. Повернути собаку допомогли знайомі. Донецький притулок для кинутих на війні тварин "Піф" перевозив їх до Києва. Моя давня подруга відгодовувала Лесю два тижні. Та навіть коли ми її забрали, була в жахливому стані. Одразу пішла до сусідів. У них на очах задавила і з'їла курку. Цього б не сталося, якби ми не кинули Лесю на півроку.

Матір забрала 2015-го. Вона не знала, де я живу. Не розказувала їй, переживала, що може обмовитися чоловікові. Коли приїхали, мама сказала: "Я погано вчила географію, проте ніколи не думала, що Білорусь так близько до Полтави". Відповіла: "Ми майже рік живемо в Україні. Ти приїхала у лігво націоналістів. На вечерю виберемо немовля пожирніше". Вона була в шоці. Та тут у гості зайшли мої тутешні подруги. Її попустило. Зрозуміла, що люди тут не такі, як про них говорить російське телебачення.

Більш як через півроку мама сказала: "Бандерівці стріляли з "Градів" із терикону неподалік мого дому". Я саме займалася консервацією. Кинула все і сіла поряд: "Де той терикон?" – "Біля нашого будинку". – "Де будинок?". – "У Макіївці". – "Де розташована Макіївка?" – "На території ДНР". Перепитала: "Чиї ж то "Гради" можуть стояти біля нашого будинку на території клятої ДНР?" Матері поступово дійшло. Таких, як вона, на Донбасі – 95 відсотків.

Наш будинок у Ясинуватій постраждав більше від колишнього чоловіка, ніж від обстрілів. Пропив планшети, ноутбук, пральну машину, бойлер, навіть унітаз із трубами вирвав. Холодильника не продав, бо зламався. Дах розбитий, в огорожу влучив снаряд. Зимою 2014-го та 2015 року Віталій там не жив. На стінах з'явилася цвіль. Зараз там мешкає старша донька моєї куми. Більш-менш привели дім до ладу. Стіни обдирали аж до цегли. Мамина хата покинута. Старша донька залишила трикімнатну квартиру в Донецьку.

У Донецькому аеропорту зі мною служили багато хлопців. Думала, підтримають ту сторону, а виявилися патріотами. А ті, від кого не очікувала, стали на бік Росії.

Від держави допомоги не отримували. Ми майже одразу купили будинок, тому не вважалися переселенцями. Кілька разів дав допомогу Червоний Хрест. Мильно-рильні речі. Були сертифікати в магазини "Сільпо" на тисячу гривень на кожного. Просили знайомих відвезти нас у супермаркет. Забивали авто харчами, побутовою хімією. Не можна було купувати цигарки і спиртне. І це правильно.

Після переїзду постійно усміхаюся. Якось прокинулася й побачила в кутку павутиння. І щаслива від цього, страшне. Малювати почала. Звідси їхати нікуди не хочу. Я все життя любила "Вечори на хуторі біля Диканьки". Але й подумати не могла, що мене сюди занесе.

За минулим життям не сумую. Навіть за будинком. Знайомий сказав, що дім – це місце, де зберігаються твої дитячі фотографії. Я їх забрала. Тепер тут зі мною мати, діти і тварини. Що ще потрібно?

Зараз ви читаєте новину «"Собака Леся зчесала всі зуби. Розгризла вольєр і побігла до Віталіка рятуватися. Він викинув її надвір"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 183
Голосування Чи варто проводити фінал Ліги чемпіонів без глядачів?
  • 1) так, це краще, ніж взагалі не грати
  • 2) ні, ліпше уже залишити трофей нерозіграним
Переглянути
Погода