вівторок, 05 грудня 2017 14:05

Щоб робити революцію, треба займатися тільки нею. Хтось вкладав гроші, а я – свій час

  Павло КУЧЕР 42 роки, PR-менеджер Народився у Львові 26 лютого 1975-го. Батько був військовослужбовцем у відставці. Помер п’ять років тому. Мати працювала на телефонних станціях. Закінчив філософський факультет Львівського університету імені Івана Франка. Працював аналітиком у політологічному центрі ”Генеза”. 2001-го влаштувався на роботу PR-менеджером компанії Nemiroff і переїхав до столиці. Працював радником міністра соціальної політики Наталії Королевської. ”Бути радником – моє побажання. Фактично я керував прес-службою. Але в середовищі політиків важливе значення має статус. У радника міністра він дещо незалежний”. Звільнився у грудні 2013 року. Під час Революції гідності був у 14-й сотні Самооборони Майдану. 18 лютого 2014-го на вул. Інститутській отримав численні забої голови й тіла. Разом зі шкільною вчителькою Оленою Біляк уклали книжку ”Наш Майдан. Київ – Сан Франциско” про події Революції гідності. Вона є лише в електронному форматі. ”Під час Майдану листувалися з Лєною. Коли все завершилося, почистили переписку від особистих моментів і оформили як документальні свідчення про ті дні”. Як координатор Ініціативної групи постраждалих/поранених на Майдані допомагає їм отримати державну допомогу. ”Єдине моє захоплення – філософія. Півтора року пишу книжку під робочою назвою ”Трактат про істину”. Одружений удруге. Має п’ятеро дітей
Павло КУЧЕР 42 роки, PR-менеджер Народився у Львові 26 лютого 1975-го. Батько був військовослужбовцем у відставці. Помер п’ять років тому. Мати працювала на телефонних станціях. Закінчив філософський факультет Львівського університету імені Івана Франка. Працював аналітиком у політологічному центрі ”Генеза”. 2001-го влаштувався на роботу PR-менеджером компанії Nemiroff і переїхав до столиці. Працював радником міністра соціальної політики Наталії Королевської. ”Бути радником – моє побажання. Фактично я керував прес-службою. Але в середовищі політиків важливе значення має статус. У радника міністра він дещо незалежний”. Звільнився у грудні 2013 року. Під час Революції гідності був у 14-й сотні Самооборони Майдану. 18 лютого 2014-го на вул. Інститутській отримав численні забої голови й тіла. Разом зі шкільною вчителькою Оленою Біляк уклали книжку ”Наш Майдан. Київ – Сан Франциско” про події Революції гідності. Вона є лише в електронному форматі. ”Під час Майдану листувалися з Лєною. Коли все завершилося, почистили переписку від особистих моментів і оформили як документальні свідчення про ті дні”. Як координатор Ініціативної групи постраждалих/поранених на Майдані допомагає їм отримати державну допомогу. ”Єдине моє захоплення – філософія. Півтора року пишу книжку під робочою назвою ”Трактат про істину”. Одружений удруге. Має п’ятеро дітей

Павло Кучер під час Майдану усвідомив, що смертний

Працював радником міністра соціальної політики Наталії Королевської. Своїх поглядів не приховував. Дехто сміявся: як можна вночі стояти на Майдані, а вдень працювати на злочинну владу? Треба було це завершувати. У грудні 2013-го пішов із роботи за власним бажанням.

Був скептично налаштований до так званого студентського Майдану. Навіть не пам'ятаю, чи ходив подивитися. Але побиття студентів у ніч на 30 листопада обурило. Влада сподівалася, що в людей прокинеться страх.

Майдан – це настрій: у ставленні одне до одного, відчутті солідарності. Таке було й під час помаранчевої революції. У цьому настрої є щось містично-окультне. Це – внутрішнє покликання, коли розумієш, що маєш бути саме тут. Це й готовність померти. Майдан неможливо симулювати. Впізнаємо будь-які квазімайдани, бо їхній настрій – фальшивий.

10 грудня перед сном дивився новини. Побачив повідомлення про початок зачистки. Одягнувся, взяв таксі та поїхав у центр міста. Спочатку не розумів, що робити. Пішов по Інститутській угору. Побачив, що ВВ-шники відтискають наших – невелику купку людей. Став у четвертий ряд. За годину-півтори вже був у першому. Мене штовхають уперед, а переді мною – щити. Повернув голову, а людей – на всю Інститутську аж до Майдану.

Біля Будинку профспілок "беркутівці" руками й ногами пробивали натовп людей. Наші тоді ще ніякого захисту не мали, з перших рядів відповзали пом'яті. "Беркутівці" били їх по ногах і затягували всередину. Далі – автозак, затримання і суд. В якийсь момент Віталій Кличко з охороною став ходити між "Беркутом" і людьми, щоб зупинити протистояння. О сьомій ранку запрацювало метро – й Майдан був забитий людьми. Ми встояли.

Після перших розстрілів стало зрозуміло: ходити одному небезпечно. У день, коли Яценюк розповідав про кулю в лоб, зі сцени оголосили про створення ще однієї барикади біля верхнього виходу з метро Хрещатик. Частина людей як один піднялися й пішли будувати її. Здивувався такому впорядкованому мурашнику. Зрозумів, що почався інший етап – організованості. Одинакам більше не було місця в тому процесі. Або працюєш з усіма, як єдиний організм, або випадаєш. Записалися з кумом у 14-ту сотню.

На Майдан приходив на ніч. У нас була рейдова сотня. Деякі сотні тримали барикади, а ми мали інші завдання. Наприклад, дратувати ментів біля Банкової. Одні робили вигляд, що набирають сніг і будують барикаду. Доки менти намагалися зрозуміти, що відбувається, другі з іншого боку закидали їх "коктейлями Молотова".

Сотні видали військові каски радянського зразка. Бронежилети й щити – важкі, саморобні. Перші – зі сталевої пластини й синтетичної тканини. Другі були вирізані з бочок. Впрівали під ними і навіть не знали, чи здатні вони втримати кулю. Напередодні 18 лютого видали протигази. Інші засоби захисту кожен готував собі сам. Мали відкладені арматуру та бити. Удень тренувалися, вночі – виходили на рейди. У вільний час спали.

Із січня на роботу не ходив зовсім. Ще 2004-го зрозумів: щоб робити революцію, треба займатися тільки нею. Хтось вкладав гроші, а я – свій час.

Уранці 18 лютого вийшли в Маріїнський парк. Удалося прорвати ВВ-шників. Але за ними другим рядом стояв "Беркут". Зрозуміли, що це може бути пастка, – почали відступати. Впав, по спині били кийками. Але якось вирвався.

Поруч були люди, які надивилися фільмів і намагалися світло-шумову гранату відкинути руками. Вона вибухає швидше за звичайну. Бачив, як чоловікові відірвало руку.

В обід нашу сотню перекинули під Будинок офіцерів. Коли рухалися Кріпосним провулком, поблизу мене вибухнула граната. Була чимось обмотана – осколок обпік ногу. У цей момент уперше усвідомив, що смертний.

Коли підійшли до Інститутської, "Беркут" стояв на перехресті вулиць. Ми їх відтіснили метрів на 50. Мали трохи салютів і "коктейлів Молотова". Але ті не долітали до "беркутів". Вони закидали нас гранатами – зі спеціального пристрою.

Під час ротації наших бійців із першого ряду "Беркут" атакував з іншого боку. Нас зім'яло. Почав відходити назад. Перечепився і впав. Зрозумів – щита треба позбутися. Доки вилазив із-під нього, "Беркут" вже був наді мною. Зняли з мене каску, жилет. Кийками й ногами били по всьому тілу. Мав прив'язану до руки шнурком палицю – щоб не загубити. Підсвідомо розслабив руку, й "беркути" легко зняли її. Найімовірніше, подумали, що я знепритомнів або помер. Відчув, що нікого немає біля мене. Встав і побіг в укриття.

Якась жінка відвела в Будинок офіцерів. Там влаштували імпровізований медпункт. Скривавлену голову засунули під льодяну воду. Потім перемотали бафом самооборони, що мав на шиї.

До Будинку офіцерів постійно під'їжджали машини швидкої допомоги. Спочатку забирали людей у важкому стані. У кутку створили майже операційну – надавали невідкладну допомогу. Поруч клали загиблих: тоді їх було четверо. Пораненим допомагали медики-волонтери, серед них Ольга Богомолець та Олег Мусій. Заходили народні депутати.

Намагався заскочити "Беркут". Людей із важкими пораненнями відвели в дальні кімнати, щоб їх не зачепили. Я повів хлопчину з поламаними ребрами й рукою. "Беркутівці" залишили приміщення, коли переконалися, що тут – шпиталь.

Години три провів у Будинку офіцерів. Не розуміли, що буде далі. Тому хто міг – уникав лікарні. Помічники депутатів бусом завезли мене в Будинок архітектора, де базувалася 14-а сотня. Переодягнувся в цивільний одяг. Журналіст Сергій Висоцький відвіз у лікарню. Там сказав, що мене побили біля радіоринку. Лікарі документів не питали.

Першу ніч спати не міг – боліли тіло й голова. На руках мав великі гематоми. Руки прийняли основний удар, бо ними закривав голову. Спина була вкрита слідами від гумових куль.

Мені тоді поталанило. Товариш Ігор зі Львова стояв за кілька метрів від мене, і йому проломили голову – кілька тижнів пролежав у комі. Поруч був Сергій Шаповалов із Небесної сотні. Після Майдану я долучився до "Ініціативної групи постраждалих/поранених на Майдані". Так намагаюся віддати свій борг тим людям.

Після революції мав посттравматичний стресовий розлад. З'являлася лють. Інколи нападала апатія – цілими днями гортав Facebook. Допомагав відволіктися 3-річний син. Я водив його у садок і на прогулянки.

Маю свої артефакти з Майдану – вервечку і баф. Відколи почалися події на Грушевського, вервечки роздавали греко-католики. Та, яку мені вручили, залишилася на бронежилеті, що зняли "беркути". Потім узяв іншу на пам'ять. Вона зі мною завжди в рюкзаку. Баф довелося відпирати від крові.

Майдан переміг. Його ключовим завданням було усунення тодішньої влади, зокрема Януковича. Все інше – питання років. Країну не змінити за три місяці.

Зараз ви читаєте новину «Щоб робити революцію, треба займатися тільки нею. Хтось вкладав гроші, а я – свій час». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути