У Вінниці пункт обігріву розташований біля річки Південний Буг, навпроти автовокзалу. Постійно підкидають до вогню дрова, в наметі димно. За 10 хв. дере в горлі. На голову час від часу крапає конденсат.
У середу о 10.00 біля буржуйок сидять десятеро жебраків. 54річний Володимир Дідошак варить гороховий суп у 3літровій каструлі. Потирає праву ногу.
– На зиму стала більше гнити, – підкочує тонку холошу. Шкіра на нозі червона й обмерзла. Ступні покручені, пальців немає. – Купіть мені мазь лєвоміколь, вона приостанавлює гниль. Просив врачів, щоб ампутірували ногу хоч до коліна. Так болить, що не можу терпіти. Одні вєруючі обіцяли забрати в больницю, але потом відказалися від мене. Подивилися, що я нечистий, у голові воші.
Володимир Михайлович підкладає поліно в пічкубуржуйку. Товариш у брудній коричневій дублянці кидає в суп дрібку солі.
– Хто тебе просив? Ти пересолив, – сердиться Дідошак.
Намагається виловити ложкою сіль, хлюпає супом на товариша. Той замахується, але відходить.
– Мене еменесники назначили старшим по палатці. Я дивлюся, щоб порядок був. То ці вурдалаги мене хотіли вночі набити, – Володимир шепелявить, у нього бракує зубів.
Він родом із села Мазурівка Тульчинського району Вінницької області. Має середню медичну освіту, працював ветеринаром.
– Помагав товаришу орати город. Трактор перекинувся на мене. Получив чотири переломи таза, рік лежав нєдвіжимий. З жінкою прожили 20 років. Узяв її з двома дітьми, дуже полюбив. Красіва була, дочка Оля в нас родилася. Жінка Валя сказала: "Ти інвалід, а я не можу трьох дітей сама содєржати". Я обідився, взяв костилі, пару светрів і штанів, кусок мила й пішов на вокзал. Думав, пожаліє, верне. А вона прийняла другого чоловіка.
Затуляє долонями обличчя й труситься від плачу.
– Тепер 12 років без дому. Позаторік зустрів Валю. Якраз сидів із простягнутою рукою. Вона мене як побачила, геть відвернулася. Сказала малій, щоб не підходила до мене.
Василь Олексійович, 50 років, підкидає у вогонь ялинову гілку. Він неголений, на руках грубі нігті. Родом із села Нова Прилука Липовецького району Вінниччини.
– Хвоя вбиває мікроби, – говорить. – Я тоже оказався бомжом через баб. Два рази був жонатим. Перва жінка Валя була дуже ревнива. Побачила мене в кафе з другою і сказилася. Я тоді був директором Дому культури на сємєнному заводі, а та жінка робила у філармонії. Рішали вопроси по роботі, нічого лишнього. Через тиждень Валя на зло мені зібрала вєщі й поїхала до сестри в Ізраїль. А я їй на зло поїхав на заробітки в Москву.
1997го пише мені товариш пісьмо, що моєї мами вже два роки нема. Вмерла, а двоюрідна сестра мені не сообщила. Я всьо кинув, приїхав. У маминій хаті чужі люди живуть. Сестра оголосила мене безвісти пропавшим і продала її.
47річний Олександр Щось їсть із півлітрової банки.
– Мівінку запарив. Хочеш, дам ложку? – пропонує. Я відмовляюся. – Через бабів – усі проблєми. Я сам із Казахстану, 1985го приїхав жити до бабушки в Летичів. Пішов робити у воєнізірованну охрану. Охраняли садки. Розщитувалися натурою. За сезон заробив 7 тонн яблук. Затарювали КамАЗ і їхали торгувати на Москву. Вертався з повними карманами бабосів. Пішов на діскотєку, познакомився з дєвочкою. Мені 22, а їй 17, полячка, звали Валентиною Разумовською. Через два місяці поженилися, я сам оплатив свадьбу. А потом гроші кончилися. Вона така: опа, давай розводитися, я в тобі розчарувалася. Розбіглися.
Потом знову зійшлися, тільки вже не розписувалися. Родилася в нас дівчинка. Я повіз у Росію яблука. Під Новий рік спішу додому, до сім'ї. А 1990ті: накупив у Москві окорочків, канфєт, магнітолу. Приїжджаю до тьощі. Завалюю в хату з цими пакетами. Виходить тьоща: "А Валі нема. Вийшла заміж". А той удовець. Багатий. Має двохетажну кірпічну хату у Вінниці й двоє дочок. Я цілу пляшку горілки залпом випив і пішов жити на вокзал. Знакомі казали: "Бачили твою. Така розодіта в шубу, кожанки, на кожному пальці по два кольца, кульчики". А п'ять год назад той удовець забрав в неї всьо барахло і вигнав. Бачив її на Урожаї (ринок у центрі Вінниці. – "Країна"). Ходить почті така, як я.
текст: Поліна РОМАНОВА
– Живу біля озера на квартирі, недалеко звідси. Якщо треба на пари, їду на таксі, – каже 30-річний конголезець Івон Тчіломбго, студент Тернопільського технічного університету.
Опівдні 1 лютого надворі 18 градусів морозу. Івон у короткому пуховику, вузьких джинсах та вельветових черевиках. На блискавці куртки поламаний язичок, замість нього причеплене металеве кільце. В Україні три роки – вивчає менеджмент. Уже має освіту медикатерапевта.
– Я перший раз прилетів сюди в лютому. Куртку купив удома: там продають для тих, хто летить в Європу, в спеціальних магазинах або секондхендах. Як тільки вийшов із літака, то перше, шо хотів, – назад забігти. У Конго немає зима, є тільки два сезон – сухий і сезон дощів. Сухий починається в четвертий місяць – апріл і дев'ятого – септембер. Тоді дуже холодно – плюс 20, усі сидять дома. Минулі канікули я приїхав додому: всі мерзнуть, шукають куртки, а я вже привик – у футболці, нормаль.
Питаю, чи носить узимку двоє штанів, як дехто з українців.
– Маю отаке. Як воно називається? – закочує штанину, показує довгу білу вовняну шкарпетку й чорну термобілизну. – Можу таке два надіти, зверху штани – і вже не хольодно.
– Зимою херово, бо бутилок мало, – 55річний Віктор Ткачук біля магазину "Молоко" в центрі Тернополя порпається коло сміттєвих баків. Зпід капюшона майже не видно обличчя, стирчить тільки борода в інеї. Має брудні полотняні штани й потерті коричневі черевики.
– Шкари теплі – вєрующі дали, біля залізничних путєй їхній дім. На мені три куртки. Та верхня – шоб по ящиках лазити, не жалко викинути. Вопшем, якшо рухатися – то не холодно. Зранку стаю годин у сім. Спочатку по точках своїх походжу за пляшками. Я на БАМі (спальний мікрорайон у Тернополі. – "Країна") збираю переважно. Тепер, правда, появилися такі, шо пробують не пускати, кажуть: тут мої ящики, не лізь. Але мені до сраки райони – збирав і буду збирати, де хочу.
Пригощаю сигаретою. Віктор Пилипович продовжує, не витягуючи її з рота.
– Як пляшки здам – їду в центр. Раньше міг пішки перейтись, тепер більше тролейбусом, "дев'яткою", бо холодно. Плачу, та й беруть.
Переступає з ноги на ногу.
– Почекай, піду поссу, – розвертається й іде за трансформаторну підстанцію. Вертається за хвилину.
– Ну, ти залазиш назад чи нє? – нервово застібає на ходу ширінку. – В літі ночував у парку, а на зиму знайшов підвал заброшений, якраз біля мєнтовського управлєнія. Вони знають, що я там. Часом заходять, кажуть: дивись, хоть не замерзни. А я там часом на ніч навіть роздітися можу – градусів 15 є. Ліжко зробив із дверей. Ковдру маю теплу – люди викинули. Раньше з жінкою жив, а тепер сам: на Миколайчика вона померла. Купив труну за 200 гривень, які від неї спрятав. Мєнти дали подзвонити до її сестри в Київ, то приїхав швагро бусом, забрав, там десь поховали.
Ткачук схлипує. Рукавом утирає соплі – вони замерзають на бороді й вусах. Дістає з пакета чекушку, надпиває. В пакеті ще половина різаного хліба.
– Шо найду, то й хаваю. От завтра до вєрующих піду. Чув про пункт обогрєва в парку Шевченка, але де він є – не знаю. Шукавшукав, нема ніде. Хоч би якийсь указатєль поставили.
текст: Андрій ЯНОВИЧ
У Львові в пункті біля залізничного вокзалу п'ятеро чоловіків та двоє жінок притиснулись одне до одного, гріються.
– У меня вторая группа инвалидности. Врачи сказали, умственно отсталый, но наш батюшка опроверг ихний диагноз. Сказал, что у меня все в порядке с головой. После этого я по храмам и монастырям начал ездить, – розказує донеччанин 36річний Олександр Гончаров. Підкидає два поліна в пічкубуржуйку.
До намету заходить Руслан Босих, 22 роки. Брови густі, під носом коротка щетина. Випускає на підлогу голуба, якого приніс.
– Ось, замерз, бєдняга. Хай у теплі посидить трохи. Ми з Олександром до монастиря поблизості села Сухе добираємся. Їхали електричками сюда. Ранком зустріли тут земляка свого. В нього документи й гроші украли. Він подзвонив матері. Та переказала дєньгу на мій паспорт. Пішли, зняли. Купив білет, і час тому він додому поїхав.
У 61річного Едуарда Мерзикіна з кишені чорних теплих штанів стирчить порожня пляшка зпід фанти. Обличчя запухле, трьох нижніх зубів немає.
– Тебе як звати? – простягає червону від холоду руку. – Павло? Значить, Павлік. Слухай, а який день нині? 31 січня? Мда, ото я забухав, – тре рукою голову із коротким сивим волоссям і залисинами. – Я жену на Новий год похоронив. Ужас просто. Її в Сокільниках, на в'єзді у Львів, дебіл убив. За час до Нового року мені мєнти подзвонили. Сказали труп опознать. Думав, здурію. Голова одірвана. Бебихи всі повивертало. Малолєткаурод віз кругляк машиною, набухався – і задавив.
– Ти яку музику слушаєш? – показує на мої навушники, які висять на шиї. – Рок? Хороша музика. Я на живих концертах Deep Purple і Оззі Озборна був. П'ять років дальньобойником пахав. Усю Європу сполосив. Пошлі курньом.
На вулиці дістаю з куртки пачку жовтого Camel. Едуард витягує з неї дві сигарети. Одну прикурює від дешевої червоної запальнички. Другу запихає за ліве вухо.
– Зайшов сюда отогрітися, да і з людьми побазарити хочеться. Ти думаєш, я бомж галімий? Нєа, Павлік. У мене тут дом свій є – двоповерховий, з граніту, ні один танк не проб'є. У великій кімнаті кінотіатр поставив. Маю купу дисків із шансоном. Сам я вор в законє – от наколки на пальцях.
Витягає з кишені куртки ліву руку. На підмізинному та вказівному пальцях видно вицвілі татуювання перснів.
– Бач, не вру, – ховає руку до кишені. – Гуляв із дєвушкою по вулиці. Тут якийсь мінтяра домахався, ну я його ножом чотири раза продирявив. Впаяли п'ятнадцятку. От звонка до звонка відсидів. У мене звьозди є на колінах іще, але показать не можу. Маю цироз печені: ноги спухли, яйця, як гарбузи. Один лікар сказав ампутірувати ноги. Но я боюся – без ног лишитися страшно.
текст: Павло ПАЛАМАРЧУК
2 лютого, 10.00. У пункті обігріву на автостанції "Критий ринок" у Донецьку п'є чай із пластикового стаканчика міліціонер років 22. Біля буржуйки розмовляють четверо еменесників. Літня жінка заповнює зошит зі звітністю.
Погрітися заходять студенти, які змерзли чекаючи автобуса. У цей час пункт обігріву на Донецькому залізничному вокзалі відвідує міністр із надзвичайних ситуацій Віктор Балога. Хвалить роботу місцевих чиновників. Говорить, що за останній тиждень еменесники обігріли 41 тисячу людей по всій Україні.
Першого волоцюгу зустрічаю в наметі за 40 хв. На ньому чорна вушанка, одна рукавичка чорна, друга – біла. Сідає мовчки в кутку й завмирає, втупившись в одну точку. Чаю йому не пропонують. За 10 хв. підводиться й мовчки йде до виходу.
– В этой палатке я с 26 января, как ее поставили, – розповідає 32річний Андрій Голубєв. Від нього тхне перегаром. Після кожного другого слова вставляє "мля". – Сегодня смена злая. Алкаши, поняла? Кашу надо у них выпрашивать! Говорю одному наглому: тут все для нас, понял? А он пэпээсников позвал, те в райотдел забрали, дали по печени. Потом по базе пробили и отпустили.
За інформацією Міністерства з надзвичайних ситуацій, у місті діє 21 пункт обігріву. Але Голубєв переконаний, що три. Ідемо до одного, в лікарні №3.
Дорогою Андрій випрошує в мене червонець, підходить до "хрущовки", стукає у вікно на першому поверсі. Простягає в кватирку 5 грн, випиває склянку самогону.
У пункті ні душі. Голубєв просить ручку. Розстібає куртку, під нею ще одну, зпід одягу дістає молитовник.
– Давно хотел это сделать, вдруг гдето упаду, так шоб опознали, – акуратно виводить на першій сторінці своє ім'я, по батькові, прізвище. – Шобы сообщили родне, бабам. У меня же пять жен! С последней расписался в зоне, она меня оттуда выкупила, мопед подарила. А я сбежал. Я ж не виноват, шо меня родили таким красивым. Летом расчехлюсь, сыму с себя все эти балахоны – шо Аполлон!
Біля батареї знімає шапку, під нею майже сиве волосся.
– У меня один знакомый недавно околел. Молодой пацан – 26 лет, поняла? Закоченел под ларькомналивайкой. Опился настойки боярышника. Она 76 градусов – самое лучшее, шоб догнаться. В аптеках берут. Но, как по мне, кодеин лучше. Планшетку хлопнешь – и хорошо. Холода не чувствуешь.
О 13.00 до пункту на автостанції заходять пообідати четверо чоловіків та двоє жінок.
– Дайте супчику, пожалуйста, – просить чоловік із милицею.
Жінка підносить йому в пластиковому стаканчику жовтувату рідину. Напередодні з нагоди візиту губернатора тут пригощали цукерками й маслом.
Край лави сидить літній чоловік у старій кролячій шубі, всміхається беззубо.
– Это мой батя, – знайомить нас Голубєв. – В одном подвале живем.
59річний В'ячеслав Журавльов просить називати його Славіком.
– Антоша, я там молочка, пряничков принес, – говорить до Андрія. – За полчаса у "ДекорДонбасса" (торговельний центр. – "Країна") 100 гривен зарабатываю, там рядом областная прокуратура и облсуд – люди денежные, хорошо подают.
Журавльов відсидів 38 років. Бомжує – чотири.
– В 1967 году по малолетке в одной камере с президентом сидел. Витя человек отличный – отзывчивый, уважительный, мне почти что друг. Но к нему сейчас не пробьешься. Может, вспомнит меня на фотографии? Вы при случае передайте ему от Славика Журавлёва привет. Я голосовал за него два раза. И дальше бы голосовал, но паспорт потерял.
текст: Тетяна ЗАРОВНА
5 
1
Коментарі
9