Політв'язнів вдягали в куфайки з дірками від куль
Незалежність Карпатської України проголосив Августин Волошин у березні 1939-го. За рік до цього в моєму рідному селі, як і в більшості на Закарпатті, створили осередок Карпатської Січі. Налічував до 200 осіб. Проводили військові заняття, з патріотичними піснями марширували селом.
У Хустській гімназії, куди я вступив 1940-го, діяла підпільна організація "Юнацтво Організації українських націоналістів". Перед цим Карпатську Україну з дозволу Гітлера захопила Угорщина. З ініціативи Дмитра Бандусяка із села Ясіня Рахівського району та Михайла Габовди з Великих Лучок на Мукачівщині створили закарпатський крайовий провід ОУН. Працювали переважно в Хустському і Тячівському районах. Штаб-квартира була в Буштині, в домі рідного брата моєї бабусі – Юрія Ливринця.
На кордоні з Румунією гімназисти проводили кількамісячний вишкіл разом зі студентами Мукачівської академії. До них долучалася й місцева молодь 16–17 років. Налагоджували зв'язки, шукали квартири, перевозили в підпілля харчі, зброю, документи, поширювали літературу.
Якось із другом мали доставити у штаб-квартиру до Буштина валізи з харчами і зброєю. Їхали на даху поїзда, бо був переповнений. У той час із фронту саме верталися червоноармійці. Коли в Буштині йшли полем, почалася гроза. Блискавка нам освічувала дорогу через городи до штаб-квартири, у дворі якої стояли хрест і два дерева – як розпізнавальні знаки. Передали валізи і до ранку поїздом вернулися в Хуст. Почистили черевики і встигли на заняття в гімназії.
В організації було четверо братів Куцинів із Хуста. Один із них, Кирило, дезертирував з угорської армії й пішов в УПА. Звідти його вислали додому, щоб нам допомагав. Якось Кирило вирішив зустрітися з членом організації біля ріки Тиси. Мати і сестра просили не йти, не послухав. нквдисти вислідили його біля річки і вбили. У кишені знайшли документи мого земляка Юрія Грицюка. Він був студентом гімназії, жили з ним на одній квартирі. Тоді Юрко повернувся додому стривожений: "Івасю, мушу йти в підпілля, бо мій документ був у Кирила в кишені". Подався до Буштина, за деякий час опинився в Америці.
Референт служби безпеки проводу Юрко Бандусяк повідомив: "Мій обов'язок сказати, що є людина, яка допоможе виїхати, але вирішувати тобі". Я відмовився. Юрко після цього з кількома учасниками проводу виїхав до Праги. Там їх викрили, засудили і вислали у Сибір, де вони загинули.
Замінив Юрка його брат Дмитро Бандусяк. Останнє засідання він проводив у Старому Давидкові Мукачівського району, в хаті родини Качуровських. Один учасник, на псевдо "Говерля", після суперечки з друзями подався в поле. Наступного вечора нквдисти оточили хату – і почалася стрілянина. Може, то "Говерля" зрадив нас, а може, просто збіглося.
Мене заарештували 3 липня 1945-го. Три дні тримали в Хусті в цілодобово освітленій камері з закривавленими стінами, в якій раніше розстрілювали в'язнів. Вимагали визнати зв'язок із Магдалиною Богдан, зв'язковою УПА. Вона приносила записки до нас на квартиру. Слідчим сказав, що не знаю, хто це. Потім мене перевезли до Ужгорода. Тримали в одній кімнаті з Магдалиною. Вона й каже: "Нас помітили, коли я вам передавала записку біля церкви". Попросив: "Магдалинко, якщо можете, то скажіть, що ви давали, але я не взяв". Вона погодилась.
На п'ять тижнів кинули мене в карцер. Там було лише ліжко без матраца. Тоді і стало в нагоді зимове пальто, яке мати накинула на плечі під час арешту. Через місяць викликали на допит. Там були Магдалина, Микола Гаврилко з Буштина і Калинич із Велятина. Наді мною упражнялись дев'ять слідчих. Признався, що знав Магдалину. Сказав, що біля церкви передавала мені записку, але я не взяв.
Після карцеру перекинули в іншу камеру. Посилок я не отримував – слідчий заборонив. Був у дуже важкому стані, важив 35 кілограмів. У камері було людей 10–12. Ділилися зі мною їжею. В'язні-угорці не знали, що я розумію їхню мову, й говорили: "Цей хлопець – чистий мрець". Слідчі хотіли заморити голодом, а я вирішив постувати навіть по середах і п'ятницях.
На волю випустили через дев'ять тижнів. Напередодні старший слідчий Зудов побив. Казав: "Твои друзья пошли в школу, а ты сгниешь, потому что ничего не говоришь, ты нам путаешь все дело". На другий день мою справу переглядав начальник слідчого відділу підполковник Аксьонов. Говорив: "Если хоть сейчас признаешься, то, возможно, мы тебя и отпустим, а если нет, то тебе светит Сибирь". Я сказав: "Це від вас не залежить". – "А от кого?" – "Від Бога". Відпустили, бо забракло доказів.
Після восьмого класу з двома буштинцями склав іспити за дев'ятий клас при Великобичківській середній школі. Допоміг завуч, філолог Микола Андрійович Грицак. Не міг витримати, що випускний таблон буде з радянською атрибутикою – Леніним, Сталіним, серпом-молотом. Домовилися з Грицаком ці зображення забрати. Він зв'язався зі своїм другом-художником з Ужгорода Адальбертом Борецьким. Замість радянських намалював гуцульські символи. Для фото ми вбралися в національні строї.
Лікарем мріяв бути з дитинства. Вступив на медичний факультет Ужгородського університету. На другому курсі арештували. 14 жовтня 1948 року, на Покрову, забрали з аудиторії, звинувативши у співпраці з ОУН. Разом зі мною затримали ще п'ятьох із Великобичківської школи. Всім дали по 10 років каторги, а одного засудили на 25 років. У Львові на пересилці зустрівся з підпільниками з Галичини, серед них були поранені. Вони до нас, закарпатців, добре ставилися, підтримували. Ми співали, разом молилися. У березні нас перевели до Петропавловської пересилки, що у Північному Казахстані. Тут нашу групу розділили. Я потрапив на пересильний пункт Карабас. До в'язниці у Спаську на півдні Казахстану нас відправили на місяць пізніше, ніж планували, і це врятувало мені життя. Ті, кого етапували у призначений день, відморозили собі ноги й вуха.
У Спаську помилися, взяли бушлаки, штани, куфайки, які лежали на дошках, щоб одягнутися. На моїй були дірки, а навколо – запечена кров. Сусід сказав, що вона з фронту. Розмістили у розділених на чотири секції щойно зведених бараках – сирих, холодних. У кожній секції на двоповерхових нарах поселили до 100 чоловік.
Працювали в таборі у кам'яному кар'єрі. Робота важка. Рубав якось каміння і вдарив мимо. Упівець з Галичини сказав: "Івасю, ідіть спочивайте, ми за вас нарубаємо".
У свій день народження, 5 червня, подумав, чи вийду колись на волю. Почув, як якийсь чоловік питає в інших в'язнів, чи я студент Ужгородського університету і чи розмовляю угорською. Запропонував мені працювати в лікарні. То був професор медицини Йосиф Червені, колишній директор Будапештського психоневрологічного інституту. За деякий час він допоміг перевестися в табірну лікарню. Там краще годували, і я трохи ожив.
Згодом у таборі з'явився знаменитий хірург Сергій Колесников, колишній заступник міністра охорони здоров'я СРСР. Потрапив за фальшивим звинуваченням у сприянні шпигунам. У Союз приїхала група іноземних лікарів обмінюватися досвідом. Попросили в Колесникова дозволу відвідати медичні заклади Москви та Києва. Той дав згоду, коли отримав добро від міністра зовнішніх справ В'ячеслава Молотова. А потім кадебісти заявили, що серед іноземців були й ті, які цікавилися не лише медициною. Колесникова посадили.
Червені запропонував мене Колесникову в помічники. Я кілька місяців відмовлявся, бо казали, що він дуже строгий. Сергій Колесников справді був суворий, але мав велику душу. У відділенні були порядок і дисципліна. За його операціями приходили спостерігати з Карагандинського медінституту. Я так втягнувся в хірургію, що став його правою рукою.
Із 10 років я відсидів у таборі сім. Звільнили умовно-достроково з позбавленням громадянських прав. Вертався додому через Львів. Увечері зайшов до своєї майбутньої дружини Марії, яку знав ще зі школи. Вона була вся в чорному – за місяць до того в неї померла мати після операції.
В Ужгородському університеті про мене й чути не хотіли. Після звільнення з табору Сергій Колесников вибив у Міністерстві дозвіл мені продовжити навчання. Та навіть це не допомогло. Тоді він отримав дозвіл на мій вступ до Львівського університету. Та ректор і говорити зі мною не став: "Таких, как вы, у меня полно. Я не знаю, что с ними делать. Идите домой". Через рік за допомогою Колесникова мене прийняли на другий курс у Вітебський медінститут у Білорусі. Вчився там два роки. У документах написали, що я реабілітований. Важко було ввійти в медичну спільноту. Не всім подобалося, що з табору прийшов майже готовий лікар і почав до всього братися.
На канікули приїхав додому. Прийшов чоловік, який обіймав високу посаду в обласній службі безпеки. Дав зрозуміти, що все про мене знає. 2 години агітував співпрацювати. Я відмовився.
У Вітебську надсилав багато скарг, що мене не мали права судити, бо не підписав тоді жодного документа. Із республіканської прокуратури отримав відповідь: судимість знімають. Дружина з копією цього документа пішла до ректора Ужгородського університету. Той відповів: "Нема чого вашому чоловіку сюди вертатися". Та декан медичного факультету погодився прийняти мене на навчання, якщо матиму хорошу характеристику й успішність.
1993 року почалися вибори до Верховної Ради другого скликання. Я вже був тоді заступником голови крайового проводу політичних в'язнів і репресованих у Закарпатті. Друзі вмовляли, щоб балотувався депутатом у парламент. Двічі відмовлявся. За третім разом побратими почали ганьбити. Казали, що я ховаюся в кущі. Вирішив іти. Був безпартійним депутатом, це багатьом не подобалося. Після своєї каденції повернувся назад на Закарпаття й більше до парламенту не балотувався.
2 
35413
Коментарі