"Ще невідомо, що він із тілом дружини зробив"

5

Фото: фото: Надія ШТУПУН

14 листопада в лісі між селами Стрибіж і Підлісне Червоноармійського району на Житомирщині померла художниця 42­річна Вікторія Сірик. Раніше вони з чоловіком 52­річним Василем жили в Москві. Мали квартиру й майстерню, разом виготовляли порцелянові фігурки. 15 років тому переїхали в хату­мазанку за 3 кілометри від Підлісного. Їли тільки сирі фрукти й овочі, сушили гриби та ягоди. Не визнавали офіційну медицину. Вікторія померла від панкреатиту й виразки шлунка дорогою до лікарні.

Чоловік закопав її тіло за сотню метрів від хати, під лісом. Могилу зрівняв із землею та притрусив сіном

1 лютого 2011 року, екопоселення за 3 км від Підлісного.

Щоб потрапити до Сіриків, іду через ліс. Уздовж ледь помітної стежки на деревах прибиті дошки. На них чорною фарбою друкованими літерами написано: "Сірики 800 м", "Сірики 300 м".

на галявині стоїть мазанка. Дах солом'яний, накритий сухими ­гілками. З димаря йде дим. За хатою ­Василь – бородатий довговолосий чоловік рубає дрова. Він босий, одягнений у шорти та безрукавку грубої ручної в'язки. Жилавий, руки й ноги мускулисті.

Порубані дрова складає його син 12­річний Степан. Він у лляній сорочці до колін. Хвилясте волосся перев'язане солом'яною стрічкою. По снігу ходить босоніж. Степан подібний до дівчинки: вії довгі й пухнасті, ніс тонкий, губи від морозу почервоніли.

– Всего минус 10, разве это ­холодно, – батько береться в боки. Від його тіла йде пара, він витирає із чола піт. – Я раньше тоже несколько одежек на себя натягивал. А когда переехали из Москвы сюда, вся одежда оказалась ненужной. Здесь двигаешься, все натуральное кушаешь и начинаешь сливаться с природой.

Василь Сірик вганяє носок сокири в колоду.

– Отнеси маме щепки, пусть в печь бросит, – дає сину ряднину, в яку скидав тонкі тріски.

Сам біжить у ліс по нетоптаному снігу. Провалюється в замети по коліно.

– Я быстро вернусь, – гукає. – Мы в туалет в лес ходим. Летом ямки роем, а зимой возле дерева садимся. Так отходы быстрее в земле перегнивают.

Дорогою назад минає ялинки, якими обсадив галявину біля хати.

– Прошлым летом жене сделал подарок ко дню рождения, – обтрушує із пальців сніг. – Обсадил наше родовое поместье елками. 300 штук, целый день со Степаном втыкали. На 8 Марта она попросила ей дубов насадить.

Щоб зайти в хату, треба пригнутися. Дерев'яні двері просіли й перекосилися. Усередині тепло, стіни побілені. Кімнати маленькі, 2х3 та 1,5х2 м, заокруглені. Хату Сірики зліпили з глини самі. Вікна зробили низько, на півметра від підлоги. У кімнаті Степана одна стіна повністю засклена.

На пічці в трьох великих казанах гріється вода. Над нею висить металева сітка, на якій сушаться трави та гарбузове насіння. Підлога встелена сіном. На стінах розвішані глиняні фігурки, які виготовляє Вікторія Сірик. Щонеділі вона возить їх продавати на базар у Житомир.

– Ми жили в Москве, имели квартиру и мастерскую. Вася был известным художником, делал клипы для театра, было много заказов по оформлению книг, – говорить господиня російською без московського акценту. – 15 лет тому назад начали задумываться о смысле жизни, ­изучать разные теории. Вася захотел поехать на Кавказ к дольменам (древні споруди із кам'яних брил, невідомо ким побудовані. Вважають, що в них у давнину ховали людей. – "Країна"). Старшему сыну Тимофею было 5 лет. Я взяла его, и мы пошли к горам. ­Добраться к дольменам с ребенком на колясочке не смогла, осталась ждать возле озера. А Василий пришел оттуда одухотворенный, лицо светилось. Сказал: все, начинаем жить по­новому.  Квартиру в Москве продали и купили в Житомире. Сейчас в ней старший сын Тимофей живет. Он хочет найти свою половинку и уже тогда к нам в родовое поместье переехать. У нас с Васей родился Степан.

Вікторія худа, у довгій лляній сукні, виглядає дуже молодо. Пальці тонкі, довгі, з доглянутими короткими нігтями без лаку. Рухи плавні, вона має звичку гладити пальці. Із прикрас – лише золота обручка. Кидає в казан три пригоршні попелу, мішає довгою гілкою.

– Это щелок. Я им одежду стираю. Мы отказались от порошков, моющих средств. А недавно я решила перевести всю семью на сыроедение. Варила суп и добавляла в него сырую морковь. Потом крупы перестала варить. Замачиваю их на ночь, и до утра они мягкие. Тыквенные семечки проращиваю, подсолнечные, пшеницу.

Бере з підвіконня пластикові судки із замоченими зернами. Проросле насіння соняшника гіркувате на смак, пшениці – солодкувате. Пригощає сушеними грибами.

– Не бойтесь, мы их как чипсы едим. Они даже солененькие, хоть сушим их просто на веревочке, без соли. Много есть нельзя, они в желудке разбухают – будете, как бочка, ходить. Собираем лисички, под­березовики, подосиновики, опята. Мухоморы тоже можно есть, но осторожно, если переесть – отравитесь.

Степан бере з пластикового відерця жменю грибів. Хрупає, запиває холодною водою. Підберезовики й білі хрумтять, наче сухий зефір. Маслята темні, гіркуваті. Сироїжки ламаються, як висушений папір.

У двері шкребеться біла із рудими плямами собака Жужа. Сідає біля ніг Вікторії, лиже руки. Господиня кидає їй гарбузовий жмих, який залишився після приготування соку. Жужа з'їдає дві жмені й просить ще. Вікторія відрізає скибку гарбуза, обчищає від твердої шкірки.

– У нас коты и собаки стали вегетарианцами, кормим их сухофруктами, тыквой и сырыми овощами. Сама я хотела бы на праноедение перейти – питаться только солнечной энергией. Вышла на солнышко, постояла – и сыта.

Їсть розмочені чорниці.

– Все овощи полезны в сыром виде, кроме картошки. Раньше мы ее очень любили, а теперь отказались. За это нас местные жители не любят. Они считают, что без картошки невозможно прожить. Как ни встречу местных, так первый вопрос о картошке: а вы уже посадили, обсапали, выкопали? Я нашла несколько картофелин на дороге, кинула и присыпала землей. Она у нас росла как декоративное растение.

У сусідній кімнаті одягає купальник. Боса йде з чоловіком і сином до невеликої копанки за 200 м від хати. Ополонка, яку прорубав Василь уранці, затягнулася тонким льодом. Чоловік пробиває його ногами й пірнає з головою. Подає руку Вікторії, тоді Степану. Потім обтираються рушниками й біжать до хати.

– Обычно мы без купальников плаваем. В мокрых купальниках холодно и простудиться можно.

Василь набирає відром з ополонки води.

– У нас нет колодца. Мы пьем ­только воду из нашего озерца, потому что она видит солнце. а вода из колодцев мертвая.

Удома переодягаються в лляні сорочки й сідають грітися біля пічки.

10 Грудня 2011 року, село Стрибіж, сільрада. Екопоселення Сіриків за документами належить до Стрибізької сільради.

– Сірики за селом живуть і рідко до нас приходять, – каже землемір 28 річний Андрій Стрельченко. Він сидить у кабінеті секретаря сільради на старому стільці, поклавши ногу на ногу, і читає газету. – Про смерть Вік­торії ми взнали через тиждень, коли Сірик прийшов оформляти справки. Ми до того нічого не маємо, бо померла його жінка по дорозі в районну больніцу, а приписана в Житомирі.

Андрій говорить, не відриваючись від газети.

– Нам із тими отшельніками одна морока. Доки одні жили – не біда. Але до них інші бєздєльніки приїжджати стали. Приходять і випрошують кусок землі. Ніби в нашому селі молоді немає, щоб нормальним сім'ям той кусок дати. Як ходять по селу, то люди на них зглядаються, бо чоловіки з бородами довгими й косами, а жінки одягнуті в якісь простині. Улибаються всім, ніби дуріки.

Заходить колишня секретар сільради 60­річна Тамара Вакулюк. Кладе велику жіночу сумку на стіл. Ручки й олівці падають на підлогу.

– Ті Сірики лікарів не признають, – розказує. – Їхня дитина в школу не ходить, хоч  самі вони по дві вищі освіти мають. Кажуть, вони його не силують ні до чого. А себе вспомніть, хто в дєтстві в школу хтів ходити? Другі діти на нього дивляться й собі так жити ­хочуть.

– Да­да, – киває літня відвідувачка сільради. – Їхній малий у нас яблука в садку краде і горіхи збиває. А як внук ходив із ним череду пасти, то їв хліб і сало, аж запихався. І конфєт хоче, як всяка дитина.

У Стрибізькій школі на першому ­поверсі в ігровій кімнаті стоять столи з шахівницями. Третьокласники щиглями збивають із них ­шашки – грають у "Чапаєва".

– Стьопа ходив у школу, але з нього всі сміялися. Бо він із довгими косами і солом'яну пов'язку носить, – розказує 12­річна Катерина, однокласниця Степана. – Коли в столову ходили, він не знав, як шо називається. Пальцем показував. Відко­ли мама в нього померла, його в школі не було. Не хоче приходити, бо вчителі будуть питати про неї.

Директор школи на лікарняному. ­Завуч відмовляється розказувати про Степана.

Зі Стрибожа годину добираюся болотом до хати Сіриків. На дверях висить колодка, якої раніше не було. У відрі біля дверей порожній пакунок з­під соку.  Повз хату пробігає чорна ласка. Голосно нявкає голод­ний кіт. Біля входу стоїть каструля із кашею. Кіт неохоче їсть її, трусить головою.

Чути, як у лісі завивають і погавкують собаки. З­за дерев вибігають великий чорний пес і менший сірий. Кидаються на мене. Тікаю в недобудований двоповерховий зруб­­лазню. Між колодами напханий мох. По трухлявій драбині залізаю на другий поверх, один щабель ламається.

Стіни лазні завішані сухими березовими віниками. Сірики роблять їх на продаж. Кидаю псам печиво. За годину їм набридає гавкати й вони біжать до лісу.

Неподалік лазні знаходжу купку сіна. Під ним два кущики сухих квітів. Це – могила Вікторії. Василь поховав її за 100 м від хати, могилу зрівняв із землею і притрусив сіном.

За кілометр від обійстя знаходжу ще дві хати. Одна – мазанка з круглими вікнами, на горбі, де ґрунт сухіший. Біля неї виритий басейн 3х4 м. ­Поряд рівними рядами висаджені ялинки й сосни. Маленькі дерева закутані поліетиленом і підв'язані до кілків. ­Фруктових дерев немає.

Друга хата подібна до вагона, оббитого деревом. Її поставили на стовпах, бо місце болотисте. Є електропроводка, але патрони без лампочок. Вікно забране металевою ґраткою. Людей не видно.

– Сірики в ліс пішли або в Хмельницький на базар на велосипедах поїхали, – каже чоловік, який їде підводою із села Підлісне. – Вони як виїжджають, то на тиждень. ­Ночують у спальних мішках, їдять ­траву. На базарі продають глиняні фігурки, а на виручені гроші купляють бумагу й кісточки для малювання. ­Сусіди їхні, шо тоже в лісі живуть, розумніші. ­Літом жили, а як холодати почало – в город поїхали.

Двоє чоловіків їдуть старою зеленою вантажівкою – ремонтувати кабель у Підлісному. Після аварії там не працює єдиний у селі телефон.

– У селі 20 хат, усі пенсіонери, –­ відчиняє рипучі дверцята автомобіля електрик Укртелекому 65­річний ­Володимир Чайковський і вивалюється з кабіни разом із сидінням. ­Обтрушує крісло й ставить його назад. – Телефон Олексію Сірику чотири роки тому провели, бо там мобільний не брав. Треба було на стріху лізти й говорити. Зараз мобільні роблять, як на горбок вийти. Але "скору" визвати, пожарніків чи міліцію з нього важко: попадаєш у Житомир. А по домашньому набрав 101 чи 103, і визов у район пішов, а не в область.

Володимир низький, постійно сміється. Його напарник, 60­річний водій Микола Боярчук, – мовчазний, із довгими спрацьованими руками.

У Володимира дзвонить мобільний. Він дістає стару Nokia в пожовтілому прозорому чохлі. Дивиться на номер, робить великі очі.

– Коля, до мене Сам дзвонить, – приставляє телефон до вуха. Чути, як начальник питає про роботу. – Да, всьо добре, в Стрибожі п'ять ліній полагодили. Це сьогодні послєдня заявка, до темноти справимося.

Начальник просить його до завтра написати заяву на звільнення. Каже: нове керівництво Укртелекому вирішило скоротити кількість працівників удвічі.

– Ітіть твою мать! – електрик із ­розмаху викидає телефон у кущі. – Я 30 років тут канави рив і кабелі прокладав, я тут кожний проводок знаю, а вони мене пінком під зад! Коля! Збирай манатки, їдемо пити з горя. Ти тоже пенсіонер? Ну, то й тебе виженуть. Поїду в Київ, хай із цими кабелями самі розбираються. А коли вернуся – піду в ліс до дикарів жити. Тільки на це з нашою пенсією і можна розщитувати.

27 Січня 2012 року. Стрибіж, телефоном.

– По вівторках у нас базарний день. Люди на вулиці виходять продавати, хто шо має. З району лахи всілякі привозять, посуд, крупи, – говорить продавець Євгенія Мартинчук. – Недавно бачила, як на велосипедах ­Сірик із сином їхали. Василь був у шортах і тапках на босу ногу, а малий у легкій ­куртці. Видно, в Житомир на базар спішили. З місцевими вони не говорять. У селі люди кажуть, що на них міліції ­немає, хай би розкопали ту могилу й подивилися, чи точно він її закопав. Ще невідомо, що він із тілом зробив. Казав, що вона перейшла в лучший світ і через те робити їй гарну могилу немає смислу.

×