"Росіяни воюватимуть проти нас стільки, скільки зможуть. Мусимо битися скільки треба"

Недостатньо вірити в Збройні сили України, треба забезпечити їх інноваціями

У квітні 2021-го ви спалили свій диплом кандидата наук на знак протесту проти кандидатства Іллі Киви. Віднедавна Кива – на концерті Кобзона. Не шкодуєте про спалене посвідчення?

– Не шкодую. Трохи жаль, що не встиг відмовитися від диплома. Я це неодмінно зроблю. Активізмом не можна займатися жартома.

Після початку повномасштабної війни ваш імідж істотно змінився: ви завели козацькі чуб і вуса. Війна змінила вас не лише внутрішньо?

– Ми повернулися з перших боїв на сході. Війна в мене засоціювалася з Диким Полем. Орда пре на тебе й хоче позбавити волі, а ти по-козацькому боронишся. Ключова цінність, за яку я борюся, – це свобода. А вона в мене асоціюється з вільним козаком із чубом та вусами. Був у Дніпрі. Коли вперше попросив перукарку мене так постригти, вона сказала: "Спробуймо". Вийшло. Побратими по-доброму сміялися з мене, бо до того був бородатий: "Саня, ти ж викладач УКУ, що ти з собою зробив?" Потім зрозумів, що мій новий образ – глибший, бо асоціюється ще й зі Святославом Хоробрим. Почав розбиратися з вусами. Мені сказали: справжні вуса мають рости з-під носа. Зауважив: тоді стаєш схожий на Тараса Шевченка. Жодного разу не пожалкував щодо іміджу.

 

8 серпня 2023-го ви отримали поранення. Як це сталося?

– У зоні відповідальності батальйону утворилася дірка. Передову позицію було втрачено. Хтось мав зайняти посадку, а людей не було. Якщо не займеш, то зайде ворог і загрожуватиме кільком ротам наших. Отримали завдання: вийти в посадку й закріпитися. Ми вийшли, але там не було підготовлених позицій. Підготовлені – зайняті ворогом. Закріпитися в голій посадці, яка проглядається дронами, – завдання складне. Потрапили під артобстріл. Отримав важке поранення. Втім, пам'ятав, що я командир взводу. З діркою в нозі й уламком у плечі організовував евакуацію підрозділу. Усіх було поранено, крім двох бійців. Для того щоб до нас під'їхала броня, мали спершу засліпити ворожі дрони. Увімкнули РЕБ і застосували антидронову рушницю. Вийшли із зони небезпеки. Двоє з 12, на жаль, загинули.

У чім була особливість ситуації?

– У тім, що шансів виконати завдання було небагато. З іншого боку, не вийти туди – це ускладнити ситуацію бійцям інших підрозділів. У батальйоні "Вовки Да Вінчі" діє кодекс честі. Я мав вести хлопців за собою. Сам Дмитро Коцюбайло загинув у гущі подій у Часовому Яру. Він матеріалізовував світ ідей своїми вчинками. Насамперед ішлося про справедливість, гідність, свободу та лідерство.

Яким запам'ятали Дмитра "Да Вінчі" Коцюбайла?

– Він – людина Майдану, й цим багато сказано. Коли почали зливати справу Майдану, Женя Закревська почала голодування проти цього. Я долучився до голодного протесту. На другий-третій день голодування над тобою панує особливий стан: ходити нікуди не хочеться, але ти ще комунікативний. Вирішили писати історії майданівців. Почали з друзів, зокрема з Да Вінчі. Брали інтерв'ю в нього й Аліни Михайлової. Наші стосунки були товариські. Війна нас зблизила.

Як проходить ваша реабілітація?

– Доволі стрімко. Пів року тому я був у апараті зовнішньої фіксації, а тепер пробую боксувати у спарингу з професійним тренером. Моя нога була рівна, як струна, й не згиналася. За три місяці інтенсивної роботи ми її розробили. Завдячую спеціалістам реабілітаційного центру "Незламні" у Львові. Тут маю змогу проходити фізичну та психологічну реабілітацію. Є два варіанти для пора­нених. Перший: тебе трохи підлікували, відправили додому й забули. Другий: з тобою няньчаться, тягають на голкотерапію й до психолога-художника. Другий має стати нормою в Україні.

Ви – командир підрозділу піхоти. Як мотивуєте підлеглих?

– По-різному. Намагаюся мотивувати своїм прикладом і вести за собою. Бували важкі розмови з побратимами, втім, за всю війну не було випадку, щоб я когось примушував. У нашому підрозділі немає формули, якої бояться потенційно мобілізовані: роби це, інакше я тобі щось заподію. У нас діє принцип: командир і підлеглий – рівні, просто першому випало відповідати за інших. Є дві площини мотивації. Перша – ціннісна. Цінностей три: справедливість, гідність і свобода. Несправедливо, коли до тебе в дім вдерся бухий москаль і хоче зґвалтувати й убити тих, хто там живе. Принижує твою гідність і позбавляє свободи. Друга – прагматична. Якщо ти вважаєш, що заслуговуєш на повагу, маєш за неї боротися. У нас немає іншого виходу, ніж вигнати окупанта.

Що кажете побратиму, від якого чуєте: "Я стомився. Вже не можу"?

– Відповідаю: розумію як ніхто, сам такий. Потім починається розмова: може, нас хтось поміняв би? Тоді додаю: росіяни воюватимуть проти нас стільки, скільки зможуть. Мусимо битися скільки треба. Побратими розуміють. Адекватніших людей, ніж на війні, не зустрічав. Кажу їм: перемога – це поразка однієї зі сторін. Мої побратими втомлені, але до програшу не готові. Стоятимуть, але вони закінчуються. Якщо тепер не включиться решта українців, ідейні просто закінчаться на фронті. Якщо повернуться ті хлопці, що відновлюються, то від початкового складу "Гонору" нас набереться максимум 30 відсотків. Якщо кількість військових між арміями відрізнятиметься в рази, це матиме значення.

Є українці, які хочуть послужити Батьківщині, але сумніваються, чи їхнє місце в армії. Як пояснити їм необхідність особистої участі у війську?

– Маємо усвідомити: воюватимуть усі й до кінця. Питання в тім, воюватимуть де і який буде кінець. Наміри Росії щодо України не змінилися. Вона далі говорить про денацифікацію й демілітаризацію, тільки іншими словами. Їхній план простий: нас і нашої держави не має бути на карті світу. Ті, що виживуть, вимушено стануть росіянами. Якщо так, не дай Боже, станеться, всіх чоловіків призовного віку вони мобілізують до своєї армії й поженуть на Польщу й Берлін. Мета Росії не змінилася, а воювати за нас не буде ніхто. Аргумент другий – цифри. 24 лютого до нас зайшло 180 тисяч москалів, а тепер їх тут – понад 400. Ворога побільшало. Наш мобілізаційний ресурс учетверо менший за їхній.

Як не виснажитись у війні на ви­снаження – як бережете ментальне здоров'я на фронті?

– Помагають філософська і фактична мотивації. У філософії, крім поняття любові, є ще благо. Я воюю за благо людей, яких люблю. Воювати за людей, яким бажаю добра, – сильний стимул. Я не надто релігійний, але кілька разів смерть була зовсім поруч. Якби та міна впала на метр ближче, мене не було б. Сила бажання мені добра може відвернути від мене міну. Не можу довести це науково, але відчуваю інтуїтивно. Чомусь я лишився живий. Мабуть, маю зробити ще щось корисне в цім житті. Якщо ангел-охоронець є, то його створили люди, які бажали мені вижити. Якщо чисто фізично, то ти або воюєш, або тренуєшся. Коли їхав на війну, мав протрузії поперекового й грудного відділів хребта. Півтора року я бігав у бронику й снарязі, проте мій стан не погіршився, навіть навпаки. Щодня робив комплекси вправ для зміцнення. Крім того, підтримують бойові побратими. Я про таких хіба в дитинстві книжки читав. Люди-титани, які проміняться добром і силою та надихають.

 

Були люди, які рятували вам життя на фронті?

– Побратим "Ширлі". Ми бігли на позицію. Уже рухалися окопами до бліндажа. Ширлі – попереду. Прямо перед ним ляпнула міна в бруствер. Москалі били прицільно. Ширлі впав, перекотився й піднявся на коліно. Запитав його, чи все гаразд. Він відповів ствердно. Питаю: "Біжимо?" А він мені: "Ні. Чекаємо 3 секунди". І за ці секунди туди, куди ми протягом них добігли б, лягає міна. Тоді Ширлі каже: "А тепер побігли". Коли воюєш пліч-о-пліч із такими титанами, це окрилює.

Як ставитеся до фрази: "Не воюю, бо тримаю економічний фронт"?

– Якщо ви називаєте себе економічним фронтом, то воюйте. Донат – добре, але це не воно. На практиці це має бути так. Ви з товаришами по "економічному фронту" обираєте бригаду чи бодай батальйон і забезпечуєте його всім необхідним. Базово йому постачає держава: одяг, основна зброя. Решта – за вами. Інноваціями держава забезпечити повністю не може. Якщо ви слухали генерала Залужного, то саме за ними наша перемога. Це передо­всім у ваших інтересах. Недостатньо тільки вірити в Збройні сили України.

Ви бачили, як росіяни женуть на забій своїх?

– Авжеж. Своїх їм не шкода. Я це бачив під Бахмутом. Це справді зомбі Апокаліпсиса. Іде одна група, ти її знищуєш. По трупах своїх іде наступна. Маю відео з дрона, якщо хтось сумнівається. Мобілізовані росіянами на окупованих територіях за статусом – найнижчі. Втрати підрозділів, укомплектованих солдатами з так званих ЛДНР, не входять в офіційну статистику РФ. За ці втрати не сварять командирів. Нічого нового. Так росіяни воювали в Другу світову. Гнали людей на німецькі кулемети без форми та зброї. Тактика проста: женуть людей, визначають вогневі точки противника й відпрацьовують по них. Саме тому не втомлююся повторювати: якщо не хочеш бути чужим гарматним м'ясом, бийся за свою країну. Це ілюстрація до тези, що воюватимуть усі, але в різному форматі. Нині ще можна вибирати формат. Завтра – не факт. Нині можеш воювати рівний серед своїх. Післязавтра – принижений і безправний серед чужих.

Українцям близька ідея рекрутингу. Втім, є нарікання: якщо обереш посаду аеророзвідника, можеш по факту стати штурмовиком. Доля в руках військкома.

– Вихід є: ідіть на контракт. Там є вибір і гарантія, що служитимете за обраним фахом. Мінімальний термін контракту – три роки, але це не біда. Цей час ти гарантовано працюватимеш у сфері, яку обрав. Ти не потрапляєш туди, куди не хотів, і працюєш там, де найкорисніший.

Ви казали про потребу інноваційної зброї у війську як запоруки перемоги. Президент і Мінцифри обіцяють виготовити 1 мільйон дронів. Активіст Сергій Стерненко каже про потребу 10 тисяч FPV на день. Якщо друга цифра коректна, то перша має бути більша. Чи зможе держава самотужки закрити потребу в дронах 2024-го?

– Правду кажучи, в нас немає вибору – мусимо закрити потребу. Якщо для цього треба об'єднати зусилля держави, громадського сектора й західних партнерів, це треба робити. Якщо ми хочемо завдати поразки країні, яка більша за нашу територіально й мобілізаційним ресурсом, маємо протиставити аргумент. Цей аргумент – інновації. Чи думали ми раніше, що "весільними" дронами можна змінити хід війни? Тепер маємо думати, як забезпечити армію щонайпростішими у виготовленні безпілотниками, випереджаючи противника технологічно.

Чого важливо дотримуватися, щоб технологічно випереджати ворога?

– Координації та концентрації сил і засобів. З концентрацією складно: лінія фронту проглядається на десятки кілометрів. Зосередити сили непомітно для ворога майже неможливо. Бронетанкові прориви неможливі, бо дрони знищують колони техніки ще до того, як ті починають рухатися. А от для координації слушний час. Система ведення бою може працювати як годинник. Генерали, які писали військові доктрини з минулих війн, могли хіба мріяти про сучасний рівень координації. Під Бахмутом наш батальйон втратив майже 30 людей, а противник – понад 500. Притому, що концентрацією в нас і не пахло. Працювали малими групами в обороні. Наша рота втратила п'ятьох бійців – і то від артилерії. Ми витягнули всі стрілецькі бої.

Як відбувалися стрілецькі бої?

– Часом це був день бабака: за день 10–12 штурмів. Ти сидиш у бліндажі й чуєш в рації від командира: "До вас рухається група за 500 метрів". У цей час по ній прицільно працює наша артилерія. Коли "Філя" каже: "Метрів за 100", ми вибігаємо з бліндажа, лягаємо в лінію й відпрацьовуємо по ворогу. "Філя" каже: в двох-трьох влучили, решта відтягується. Кожна така їхня група налічувала близько 10 лю­дей. За день вони втрачали до 40. Ішли група за групою. Якось ми розвалили російську групу. Лишився один росіянин, який передає по рації: "Все двухсотые. Командир – трёхсотый. С ним оттягиваюсь". Йому кричать у відповідь: "Держать позицию! Вернёшся, мы тебя шлёпнем". Наші втрати були винятково від артвогню, бо ми працювали максимально скоординовано.

Доводилося бувати в оточенні?

– На нас ішли вже не вагнери, а десантура. Добігли до нашого бліндажа, кинули гранату й забігли правим флангом нам за спину. Це був найнебезпечніший епізод під Бахмутом. Нас фактично оточили. Їм це вдалося, бо в нас закінчувалися люди. У нас було четверо бувалих бійців і шестеро новачків, яких я бачив уперше. Це впливало на злагодженість дій. Ми вийшли із ситуації, але ризики були високі.

 

Яка формула успіху вкраїнських сил оборони?

– Не варто прив'язуватися до певного засобу ведення війни та його кількості. Це важливо. Втім, найголовніше – вміти ефективно використовувати те, що вже є, і придумувати нове, координуючи всі сили й засоби як єдине ціле.

Росіяни почали навчати старшокласників виготовляти дрони. Чи варто нам запровадити щось подібне?

– У Другу світову був один епізод. Міністром британської авіації Черчилль призначив медіамагната. Треба було організувати процес. Не просто виробництва літаків, а консолідації нації довкола авіації. Надворі 1940 рік, битва за Британію в повітрі. Союзників фактично немає. Американці поплескують по плечі, але не воюють за англійців. Міністр каже: Британії потрібен алюміній. Люди почали нести каструлі для виробництва літаків. Користі з тих сковорідок було небагато, проте люди перейнялися ідеєю.

Стежу за нашою дискусією про доцільність виробництва дронів на кухні. Зробити безпілотник без браку не така проста річ. Критики аргументують, що "кухонні" дрони можуть впасти й вибухнути на зльоті. Розділімо мух і котлети. Якщо це спосіб задіяти суспільство в боротьбі з окупантами – чудово. Щоб ця включеність не була шкідлива, має бути система тестування. Втім, кухонне виробництво не виключає державного.

Історична місія України – у знищенні імперської Росії?

– Головна наша місія – вижити як демократія. Якщо вистоїмо, то з високою імовірністю тоталітарний російський режим зазнає поразки. Що буде з Росією після розвалу, мене цікавить значно менше, ніж те, що буде з нами. Ми опинилися на піку боротьби демократії й авторитаризму. Наша історична місія – перемогти в цьому двобої.

Що може зламати хребет завойовницькій Росії?

– Відцентрові протестні рухи всередині Росії. Найкраще, що може статися з Росією, – перетворення на національну державу. Стільки етнічної напруженості, як є в Московії, годі уявити. У Дагестані шукають євреїв у літаку, щоб поквитатися за обстріл ХАМАСу – замежний рівень ксенофобії.

Війна триває, доки не засуджено останнього воєнного злочинця. Вірите, що Путін і його поплічники доживуть до суду?

– Що таке перемога для нас? По-перше, Україна є як держава й українці не гинуть від дій агресора. По-друге, вихід на кордони 1991-го – справедливий і закономірний. По-третє, покарання всіх воєнних злочинців. Є ще один додатковий фактор розвалу імперії – докорінні зміни всередині Росії щодо її устрою. Якщо вони відбудуться, гарантуватимуть суд над злочинною владою та її виконавцями.

Росіяни кидають значні сили, аби до президентських виборів у Росії захопити Авдіївку. Ситуація складна. Чи вдасться силам оборони втримати Авдіївку і що буде, якщо ми її на певний час втратимо?

– Важко сказати, чи вдасться. Прогнози на війні – справа невдячна. Авдіївка – українська територія, яку треба боронити. Зупиняти противника всюди, де можна, – хороша історія. Інша річ – якою ціною. Людей мусимо теж берегти. Авдіївка важлива нам тим, що сковує сили ворога. За даними, яким довіряю, Росія зазнає в рази більших утрат і в техніці, й у живій силі, ніж ми. Це пріоритетна історія – перемелювати сили й засоби ворога, як у Бахмуті. Для росіян Авдіївка – питання більше політичне, ніж стратегічне. Путін хоче яскраву перемогу напередодні виборів. Це хороша ознака для нас: якщо політика керує військовою тактикою, зазвичай це має кепський фінал. Переконаний, якщо нам доведеться відступити, катастрофічного обвалу фронту не буде. Усе залежить від того, як ми втратимо цю територію. Якщо вдасться організовано відійти – добре. Якщо ж якісь підрозділи втраплять в оточення – неприпустимо. Відступ – складний маневр.

Ви сказали: українці воюють не з ненависті, а з любові. У цьому наша головна сила проти росіян?

– Зокрема й у цьому. Війна напозір – ніби не зовсім про любов, але коли ти повертаєшся з бойових, то пишеш у чат людям, яких любиш. І відчуваєш, наскільки твоє повідомлення потрібне. Певна річ, я стою на захисті всієї країни, але передовсім захищаю маленький світ затишку моїх найрідніших людей. Утім, загальна мотивація справді така: ми нищимо ворога, бо захищаємо тих, кого любимо, а не тому, що за нами стоїть загороджувальний загін "Ахмат".

Чи є в України шанс почати контрнаступ 2024-го? Ми здатні на серйозний прорив чи це перспектива окопної війни й замороження конфлікту?

– Скажу як військовий практик, а не експерт. Ворог почав війну на виснаження. У його розумінні це означає: ми маємо закінчитися раніше, ніж він. Росія виходить із того, що співвідношення наших мобілізаційних ресурсів 4:1 на її користь. Отже, маємо завдавати їй втрат щонайменше 8:1. Де ми це зробимо – у наступі чи обороні – не так суттєво. Якщо ми під Бахмутом завдавали втрат росіянам 13:1, то чому не можемо знищувати 8:1. Під Куп'янськом уже не було такого результату, бо ворог вчився технологічно й ми вже не мали так добре навчених бійців, як під Бахмутом. Отже, треба бігти на пів корпуса попереду ворога, мати достатню кількість навчених вояків, бути готовим вигадувати та впроваджувати інновації.

×