"Росія не лізе у країни, де є диктатори або авторитарні лідери. Такі вміють розмовляти з Путіним"

Після деокупації 70 відсотків переселенців не повернуться на свої землі

– Поговорити зможемо за умови, що викличете мене як таксі. Бо вільних 2 годин у графіку не можу собі дозволити, – каже телефоном ексмер Дебальцевого Андрій Бондарчук, коли домовляємося про інтерв'ю. Працює таксистом по 14 год. на день майже без вихідних. Треба годувати трьох дітей і щомісяця віддавати 18 тис. грн кредиту за квартиру, пояснює.

Бондарчук – переселенець, із 2015‑го живе в Києві. Домовляємося, що редакція оплатить йому 500 грн за 2 год. розмови, наче за виклик таксі.

На столичній Русанівці Андрій Бондарчук виходить із чорного Citroen C-Elysee. Стрункий, впевнений, оптимістичний. Йдемо в кафе, бо надворі –15°С.

Під час розмови пояснює походження географічних назв, коментує давні історичні події. Він фанат цифр – порахував, скільки кілометрів наїздив столичними вулицями, скількох міністрів возив і який відсоток його пасажирів підтримує Україну.

 

Яким було ваше життя до війни?

– Хороше було життя. Родина разом, поїздки з дітьми в Карпати й на море. Дружина працювала в банку, я якийсь час був мером Дебальцевого. Регулярно їздив до Європи з ознайомчими візитами. І мав вихідні, – усміхається. – Сумую за цим. У мене була дача у Світлодарську, сад із 62 кущами троянд. Любив там відпочивати.

Оце зараз зрозумів, що таксистом працювати важче, ніж мером. В останнього вихідних повно. Згадую, як ми з делегацією міських голів Донеччини кілька днів були на Київщині. Робота мера – це від фуршету до фуршету. Так, психологічне навантаження більше, переживаєш більше, але вільного часу – багато.

Виходить, вони лише вдають, що зайняті?

– Звісно. Наш президент два тижні пропадав на лижах. Потім записав відосик подяки – і все. Людина, яка є першим керівником, має багато підлеглих, заступників. Система налагоджена. Є приклади міських голів, які по пів року не з'являлися на роботі. Я, коли перестав бути мером, наче вчився заново ходити – зникли секретарка, водій. На цій посаді в Україні працювати легко. Якби було важко, не ломилися б на неї.

Коли зрозуміли, що ваш світ руйнується?

– Навесні 2014‑го. Але тоді не мав, куди виїжджати. Надії, що це скоро припиниться, не було, я ж історик. Що війна з Росією неминуча, відчував ще в 1990‑х. Занадто різні ми країни. Для них незалежна самостійна Україна – нестерпна, бо пришвидшує їхній занепад як тоталітарної держави.

На початку 1990‑х були спроби відтяти Крим, дестабілізувати країну. В Донецьку проросійські сили влаштовували референдум стосовно російської мови. Але все затихло, бо Кучма якось балансував, мав домовленості з Кремлем і ситуацію утряс. Я ж зрозумів, що від нас не відчепляться. Пам'ятаю цю тривогу навесні 2014‑го. Друг їздив до родичів у Ростовську область. І вони зауважили, що біля наших кордонів стоять колони військових. Прямо казали: починається війна з Україною.

Говорячи про РФ, Бондарчук умисне вживає прийменник "на". Каже: на Росії.

– Коли Дебальцеве сім місяців контролювала Україна, було безпечно. А потім почався штурм, це було якраз у ці дні сім років тому. Він тривав два місяці. Стали прилітати снаряди. Один упав за 100 метрів від нашого будинку. Матір забрала моя старша сестра у Кривий Ріг. Веземо, а вона каже: "Поверніть мене назад". Їй 77 років було. Таким людям найважче – це їхня земля, дім, кури, собаки, картопелька. Але снаряд не обирає. Він просто перетворює все на руїну.

Мати швидко здала й померла на початку літа, ми її у Кривому Розі поховали. Впевнений, якби не напад Росії, вона пожила б іще.

У лютому 2015‑го Дебальцеве захопили люди, які мали досвід бойових дій. Одягнуті з голочки, вправно поводилися зі зброєю. Бо місцева шушера – гарматне м'ясо, їх одразу видно. Знайомі пізніше розказували, що ці бандити закрили депутатів у міськраді й під дулами автоматів змусили визнати їх народною міліцією та ухвалити рішення про референдум. Мій наступник переметнувся на бік ворога. Найрозумніші міські голови, скажімо, Макіївки, Краматорська, – одразу склали повноваження. Багатьох закатували, наприклад мера Антрациту.

Дружину й дітей я вивіз 27 травня – наступного дня після початку боїв за Донецький аеропорт, неподалік якого була наша квартира. Я виїхав 14 червня. На останньому блокпосту окупантів сидів худий сєпар, голий по пояс, із кулеметом. А потім – перший український блокпост, між Селидовим і тодішнім Красноармійськом. Хотілося навколішки стати й цілувати землю, плакати від щастя.

Чому вибрали для життя столицю?

– В мене дві сестри. Одна живе в окупації, друга – в орендованій квартирі у Кривому Розі. Більше рідні нема. В Києві я дев'ять років навчався. Багато переселенців, які одразу рвонули в Запоріжжя, Одесу, Харків, потім переїхали до столиці. Тут зосереджено десь 86 відсотків усіх грошей. Є і політичні івенти, бізнесові, культурні. І тут цікаво, є гарні місця.

У Києві знайома підприємиця дозволила родині Бондарчуків пожити в її квартирі на масиві Осокорки. Згодом сім'я взяла іпотеку на двокімнатне помешкання на Русанівці. Реєстрація в Бондарчуків досі донецька. Житло належить банку, і той не хоче прописувати неповнолітніх дітей. Бо потім не випише, якщо їхній батько не зможе платити.

– Перші кілька місяців думав, куди податися на роботу. Попрацював у політконсалтингу, бо 30 років займаюся виборами, мені це цікаво. І на останніх президентських консультував. Але це не ті гроші, щоб забезпечити родину. Став шукати інший підробіток. Почав їздити блаблакаром по країні. Визначив, що є три найпопулярніші напрямки – Одеса, Львів, Харків. А коли в Україну 2016‑го зайшов Uber, то він був, як блаблакар, тільки міський. Щотижня чесно заробляю не менш як 10 тисяч гривень. У найкращі місяці, з урахуванням комісії агрегатора, мав 70–75 тисяч. Це теж одна з причин, чому я в Києві. Тільки тут є середній клас, тому й попит на таксі. Зараз затишшя, народ роз'їхався. А влітку було краще.

Чи шукали роботу на державних посадах, в юриспруденції?

– Юрист-початківець заробляє мало. Треба роки, щоб здобути досвід і клієнтів. Якось я віз заступника міністра молоді і спорту. Запитав, яка в нього зарплата. – 48 тисяч. Кажу: я розумію, що ви за ці гроші не живете. Я ж був у цій системі, розумію, що маєте незаконні доходи. Ви живете у страху, що можуть надіти кайданки. А я, таксист, заробляю більше й не боюся кайданок.

Важко було переступити внутрішню межу, щоб стати таксистом?

– Спершу не брендував машини, два роки не афішував своєї діяльності, соромився. А тоді подумав: я ж не краду. І коли питають, чому я не в політиці, відповідаю: я зробив 32 тисячі поїздок і всім прочитав лекцію про агресію, а іноземцям – ще й англійською. Політика – це не лише посада, це формування настроїв. Іноді слухаю політиків на каналах і чую від них наративи, які озвучував своїм пасажирам. Думаю, вони сказали комусь, той – іншому, так дійшло і до тих, хто їх проговорив на камеру.

 

З усіма 32 тисячами пасажирів провели бесіди?

– Із кожним. Тільки 5 відсотків клієнтів не розмовляють. Я починаю жартами про ковід, вакцинацію, бачу, як людина реагує. Якщо замикається, а таких мало, то я теж. Uber'ом на 90 відсотків користуються люди розвинені, освічені, з високим емоційним інтелектом.

Іноземцям по-різному розказую. Норвежцеві розповідаю про Шпіцберген – спірний для використання з Росією архіпелаг. Чехам нагадую про 1968 рік (введення радянських танків у Прагу. – Країна), угорцям – про 1956‑й (революція, придушена військами СРСР. – Країна). В кожної країни є точка дотику з Москвою, і людей це чіпляє. Бо Росія і зараз, і 200 років тому була жандармом Європи, де душила демократичні процеси. І нас зараз багато хто підтримує. Навіть абсолютні монархії.

Коли в мою машину сідають росіяни, починаю так: "Ви з Білорусі? – А чому ви так думаєте? – Я розумію, що ви – з Росії, але даю вам шанс цього не казати. Може, ви соромитеся". Промацую, ставлю запитання. Наприклад, дамочка-росіянка, – Бондарчук пищить противним голосом: "Да это все политики, а простой народ ни при чем". – А ви на виборах за кого голосували? – "Ну, конечно за Владимира Владимировича". – То як же ви ні при чому? Він проводить агресивну політику, і ви його підтримали.

Деякі росіяни просять пробачення, коли розказую, що я – людина з трьома вищими освітами й житлом на окупованій території – став через агресію РФ біженцем. Таких 7 відсотків. Більшість виправдовується, мовляв, ми не відповідаємо за нашу владу.

Бондарчук із задоволенням розказує про публічних людей, які були його пасажирами.

– Уляну Супрун із чоловіком віз. Зробив їй комплімент. Вона належала до 0,01 відсотка урядовців, які не заради потоків-відкатів працювали, а хотіли щось робити. Тимофій Милованов, як іще був міністром зі штатом у тисячу осіб, запитав, де в Україні взяти людей, які за два місяці не стають корумпованими. Дмитро Булатов. Міністром він був ніяким, але я його поважаю, бо пішов після посади охороняти міст біля Щастя.

А недавно письменник Юрій Андрухович посадив у таксі до мене двох жінок. Одна працює на Національному радіо. Розказувала, що була викладачкою в Донецькому національному університеті до кінця 2014‑го. Трималася в окупації, доки були студенти. На стіні мали барельєф Василя Стуса. Коли явилися деенерівці збивати його, вийшло захищати 15 викладачів. Відстояли. Коли прийшли вдруге, захисників було троє. А коли прийшли втретє і з автоматами – вона одна. Барельєф збили.

Що робити Україні, щоб Росія відчепилася?

– Росія не лізе у країни, де є диктатори або авторитарні лідери. Такі вміють розмовляти з Путіним. Між собою можуть ненавидіти одне одного, та на рівні ментальності й диктаторської мови порозуміються. Чому демократичний світ не може контактувати з диктаторами? Бо живуть у різних площинах. Це як інтелігент в окулярах нарвався на гопника в темному провулку. Як він буде з ним говорити? Бе-ме. А гопник: "Так, боишься. Иди сюда, деньги, телефон давай".

Працівники амбасад іноземних питають мене, що зробити західним країнам, щоб зупинити російську агресію? Кажу, що пам'ятаю, як розпадався СРСР. Він не міг задовольнити елементарних фізіологічних потреб громадян. Не треба чекати, коли Путін помре, на його місце прийде купа інших путіних. Тому Росія повинна стати бідна. За злочини її треба карати фінансово. Санкції і навіть ембарго. А ми маємо озброювати армію, ставати успішною країною, готувати територіальну оборону й мати союзниками західні країни.

Коли закінчиться російсько-українська війна?

– Гостра фаза триватиме, доки Росія або ослабне до розпаду, або вони нас знищать. Сподіваюся, другий варіант не пройде. Демократія стратегічно завжди перемагає, але тактично на коротких проміжках диктатури виграють. Як Спарта виграла в Афін. А потім Спарта зникла з лиця землі, бо стала нежива, тоталітарна. Але доки ми досягатимемо успіху, тоталітаризм може спричинити величезні жертви. Ті, хто переживуть це, матимуть процвітання. Два покоління точно. Як історик бачу циклічність і розумію, що випробування, яке маємо зараз, зміцнить українську політичну націю. І більше підштовхне до цивілізованого світу.

Буде вторгнення, про яке зараз активно говорять?

– Історично Росія найближче підійшла до цього. Воно буде. Відчуваю величезну небезпеку. Не так окупації, як руйнування нашої інфраструктури ракетами. Удар буде по системах управління, електростанціях, мостах і греблях. Подивіться, що за ці кілька днів відбувалося в Алмати. Все було нормально, а за два дні багато сотень людей уже стояло в черзі по хліб.

Є тривожність, як 2014‑го. Те, що маємо у плані достатку, зможе зруйнуватися. І це ще й хвилювання за родину – щоб була в безпеці й не голодувала. Великі міста – вразливі стосовно логістики. Коли припиняється постачання продуктів, починається паніка. Краще тікати в сільську місцевість до родичів. У хаті може бути піч, автономне опалення, вода, є свій погріб.

Коли Донбас стане українським, плануєте повернутися?

– 70 відсотків переселенців не повернуться на свої землі, навіть якщо країна забере назад територію, кажуть соціологи. Ми ж не сидимо на вокзалі. Ожилися. Коли я був мером, у нас натрапляли на снаряди Другої світової, а скільки тепер знаходитимуть? Там зруйнована економіка, у шахті в Єнакієвому був ядерний вибух. Там усе затоп­лено – й радіоактивні речовини розходяться ґрунтовими водами всім Донецьким кряжем. Я попрощався з домівкою. Почуваюся зараз більшим українцем, аніж кияни.

Сумую за балками, степом неораним. Уся таблиця Менделєєва на Донецькому кряжі зібрана. В Гідропарку якось зустрів кущик полину. Ви знаєте, як пахне полин?

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН

×