10 улюблених книжок Юрія Мушкетика
1. "Тихий Дон" Михайла Шолохова. Потужнішої книжки я не знаю. Що таке література? Це відображення життя. Що правдивіше, то краще. Так-от: Шолохов настільки глибоко й правдиво зобразив той час, як ніхто.
Я був знайомий із ним. Десь 1973-го чи 1975 року запросив мене й ще дев'ятьох молодих письменників до себе на Дон. Зустрів нас у райкомі партії. Коли зайшов до кабінету, було враження, наче його години півтори хтось накачував ідейними думками: "Вот окончился съезд писателей. Некоторые говорили, что писателю нужна свобода творчества. Я говорю: "Никакой свободы творчества, нам указывает путь партия". І на годину як закотив! Аж у зубах защеміло. Я розчарувався, бо не побачив інтелекту, який відповідав би "Тихому Дону". Є версії, що то не він писав. А якщо писав він і мав інтелект, то втратив, горілкою прибив. Шолохов випивав добряче. Там, у нього в гостях, ми поїхали на Дон варить юшку. У кущах випили. Михайло контроль втратив і почав кричати: "Надоела эта партия!" Він на той час уже був знаменитим і багатим. Лише моторних човнів було три, мав гусятник, індюшатник, курятник. Але сам не працював, людей наймав.
2. "Дервіш і смерть" боснійського письменника Меші Селімовича. Це мудра книга, для молодих. Після неї письменник мав би померти, щоб не псувати біографії іншими романами. Бо краще все одно вже не напишеш. Але Селімович написав і тільки після цього помер.
За сюжетом брата головного героя Дервіша саджають до в'язниці. Дервіш іде просити за нього до начальника поліції, потім до бургомістра. Але всі йому відмовляють, і брата розстрілюють. Проходить час, і він усім мстить - стає намісником верховного правителя. Усім, і самому Дервішу, здавалося, що чесноти його душі та розуму гарантують успіх правлінню та щастя підданих. Швидко виявилося, що це ілюзія. Ніхто з тих, хто стоїть при владі, не може уникнути морального краху.
3. "Ідіот" і "Брати Карамазови" Федора Достоєвського. Це найкраще, що в нього є. Сам Федір Михайлович паскудним чоловіком був. Своїх колег - Тургенєва, Чернишевського та інших - у романах вивів педерастами, злодіями. Це непристойно. Дружина хвора, помирає, а він із коханкою волочиться по Європі. Поганий чоловік, але через це, можливо, так глибоко й писав. Він то кидає людину нижче нікуди, то підносить. Ці його петлі: "Вот я вам рассказывал, что Иван Иванович хороший человек. А здесь говорю, что он сволочь! И про вас я так же думаю!" Вражає його розгляд душі, її світлі й темні сторони. Утім, зараз знову прочитую й трішки розчарований: петлі-то петлі, але часом це - одноманітно.
4. "Ніч ніжна" та "Великий Ґетсбі" Скотта Фіцжеральда. Він уміє розгледіти, що веде людину до добрих і поганих вчинків, показати, як її ламає світ, як вона заплутується. Уміє викликати співчуття до героїв. Пише витончено. При всій богемності життя письменника мені його шкода. Не засуджую, хоча він спився й жінку споїв.
5. "Зима тривоги нашої" Джона Стейнбека. Головний герой, власник магазинчика, рветься догори, до збагачення й зраджує друга. Це роман про вибір: чесність чи підлість? Бідність чи багатство? Вірність чи зрада? В автора людські почуття - немов терези: найменше коливання, і все могло закінчитися інакше.
Стейнбек приїжджав в Україну. Такий зверхній, пихатий. Письменники зі Спілки повели його в музей Шевченка, дали гарного екскурсовода. Він ходив усіма кімнатами, вийшов з останньої, сів на сходах і як заплаче: "Він заслуговує на цей музей, а я не заслуговую. Ніколи не заслужу й маленького в порівнянні з Шевченком". Після цього Стейнбек став мені ще ближчим.
6. "Лебедина зграя" Василя Земляка. Тут гарна манера письма, оживлення природи, показ людини такою, якою більш ніхто її не бачить. Герої - цап Фабіан і філософ Фабіан. Цап мислить не гірше за філософа. Це сільський роман. Його хотіли зробити куркульським. І ми в журналі "Дніпро" воювали за нього. Бо там не куркульство, а любов до села, до коней, до плуга.
Василь Земляк був великим красивим чоловіком, із крупними рисами. Як тост говорив, то починав із нічого, а як викрутить. Оригінал - писав, лежачи на животі. Трошки був інтриган, але добрий.
7. "Лицар тихого полювання" Віктора Коренчука. Цей чоловік працює охоронцем у Києві. У 70 років написав свій перший роман. На передостанній "Коронації слова" мав одержати першу премію, але дали комусь іншому. Там більше детективи проходять, і не найкращого ґатунку. "Лицар тихого полювання" - роман про гриби. Коренчук збирає, маринує й продає їх багатим людям. Запитав у нього, скільки видів грибів збирає. Виявилося, близько 60. Я знаю не більше шести. Книга дихає великим реалізмом, знанням життя та вмінням відтворити його в деталях.
8. "Поминали Маркіяна" Григора Тютюнника. У маленькій новелі він зміг подати найхарактерніше. Умів фактурно показувати людей і життя. Та й сам був фактурним чоловіком - красивим, із розкішним чубом, цигарку тримав, як пістолет. Ми з ним їздили на рибу не раз. Не стільки ловили, скільки жартували, що сказали би над труною один одного. "Як зараз бачу його ясні очі", - і реготіли. Коли він помер, повісився, мене назначили головою поховальної комісії. Я відкриваю мітинг. Стою над труною. Як згадав наші жарти, мене аж затрусило.
9. Вірші Миколи Холодного. Микола - із тяжкою долею чоловік, кручений КДБ, але геній.
"Трупи клав у ряди 33-й рочок/ хоч бери та й гризи комсомольський значок/ жінка кинула чоловіка і торби - на горба/ подаруй їй, владико, колосок із герба./" Це 1962 рік. Такі вірші не друкувалися тоді. Його книжка вийшла за кордоном, у нас ходив самвидав. Одного разу він приніс папку віршів - антирадянських. Я нахилив голову: "Ми такого не друкуємо". Наступного дня - іншу папку: партія, Ленін, уперед. Хотів довести, що поет може будь-що. Помер два роки тому. Треба людині вмерти, щоб назвали генієм.
10. "Горький без грима. Тайна смерти" Вадима Баранова. Це критик, він і про мене писав. Біографія Горького розкрита до дрібниць. Я мало дізнався нового, але вся інформація сконденсована. Цікаво, що до цього Баранов оди Горькому співав. А тепер так нещадно розкритикував. У Горького збиралася партійна й письменницька еліта. Туди приходив Сталін. Там виносили присуди. Очевидно, Баранов цією книжкою спокутується.
Юрій МУШКЕТИК 81 рік Письменник, автор 15 історичних повістей і 15 романів, серед яких "Яса", "Гетьманський скарб", "На брата брат", "Гайдамаки". За роман "Позиція" 1980-го отримав Шевченківську премію. Цього року вийшов його роман про братів Розумовських "Останній гетьман". Пише від руки, ніколи не користувався друкарською машинкою. Народився в селі Вертіївка на Чернігівщині. З 1958 по 1972 роки працював головним редактором журналу "Дніпро". У 1980-2001-х очолював Спілку письменників України. Мешкає на дачі в Конча-Озерній під Києвом. Дружина, з якою був у шлюбі 53 роки, померла позаторік. Має двох доньок і двох онуків
5 
1
Коментарі