- Стіни його квартири голі, облуплені. Олесь обставив їх розірваними картонними коробками. Таракани від нього ще кілька років тому повтікали. Ліжка немає, спить на матраці. Інших меблів теж, голяк. У холодильнику завжди порожньо. Їсть на підлозі, там і комп"ютер стоїть, - розповідає про квартиру 47-річного Олеся Ульяненка його піар-менеджер Євгенія Чуприна.
Однокімнатне помешкання письменника розташована в столичному районі Позняки. Він каже, що з усіма зустрічається в місті. Сідаємо за столик ресторану швидкого харчування в торговельному центрі "Алладін".
- Учора повертаюся додому, а до мене двоє підходять із ломаками, - починає Ульяненко. - Все витрусили: гроші, паспорт, ключі забрали. Я за 2 години додому прийшов - двері відчинені, вкрали старий відік. А телевізор допотопний не тронули. Я б і сам заплатив, щоб його хтось виніс. Валялося 5 гривень - не взяли. Мабуть, злякалися, як я живу.
Ульяненко у смугастій сорочці, джинсах, чорних шкарпетках і гумових капцях за 15 грн. На вулиці нестерпно палить сонце. Серпень.
- Так хочеться гарячого чайку посьорбати. Пригостите? Цілий день у роті нічого не було. Оце ходив в обленерго, розбирався, чому мені відключили світло. Зранку прийшли дві жіночки, кажуть, 700 гривень боргу за електроенергію. А я їм: "Я счас ружьйо візьму і вас перестріляю. І буду оправдан, бо ви вриваєтеся на часну собствєнность". Я завжди справно плачу за комунальні послуги. А тут заплатив за світло, а гроші помилково перевели на погашення боргу по квартплаті.
Ульяненко висипає у чашку два пакетики цукру. У нього трясуться руки, тому добра половина опиняється на столі.
Знову зустрічаємося через два місяці. Письменник просить позичити 100 грн на ліки від черепно-мозкового тиску. Каже про гонорари:
- За романи дають по тисячі доларів, за повість чи оповідання - по 500. Грошей вистачає, щоб тільки борги по квартплаті погасити.
Олесь Ульяненко написав понад 20 романів. Перший надрукував у 26 років. 1997-го за "Сталінку" отримав малу Шевченківську премію. За "Знак Саваофа", в якому описав, як монахи один з одним злягаються, п"ють, курять, лаються, людей убивають, православна церква Московського патріархату піддала його анафемі. Автор переконує, що нічого не вигадував - усе черпав із розповідей церковнослужителів.
На початку минулого року Національна комісія з питань захисту суспільної моралі визнала роман "Жінка його мрії" порнографією - за детальні описи статевих актів. Книжку заборонили продавати.
- Після того поклали мене в лікарню "Феофанія", - розповідає. - Безкоштовно робили процедури і кормили, але лікарі погано ставилися. Сварили, що непричесаний, багато говорю по телефону. Казали, що п"яний, хоч у мене і краплі в роті не було. Раніше пив - треба було напругу зняти. Це була така неприємна-приємна процедура. Знав тільки трьох письменників, які могли мене перепити. А зараз ні-ні. Тільки пивка можу випити.
- Читаєте інших письменників?
- Ні, хоч зараз у нас багато їх, популярних. Про Матіос і згадувати не хочу. Забужко й Андрухович не літературу пишуть, а публіцистику. Карпа - вобше посмєшищє.
- А телевізор дивитеся?
- Зараз дивлюся фільми на відіку. Дуже подобається серіал "Доктор Хаус". У мене навіть футболка з ним є. Хочеться самому кіно знімати. У тому, що зараз знімають - половина брехні. З режисером Володею Тихим ми написали сценарій по моїй "Сталінці". Він дав його погортати російському режисеру Сергієві Сельянову. А через півроку я побачив фільм "Жмурки". Використали мій сценарій. Хоч трохи його іспохабили. Тепер нічого доказати не можу.
В Ульяненка дзвонить телефон - дешева модель Nokia.
- Та я тут сиджу, в "Алладіні", - каже у слухавку. - Біля метро мене чекай. Зараз звільнюся, підійду. Це один знайомий дзвонив, - пояснює. - Я одинокий вовк. Ні з ким не товаришую. Не можу зрозуміти, хто любить мене по-справжньому, а хто шукає вигоду. Недавно з одним поетом добряче напилися. Думав, що то мій друг, а через день він в інтернеті написав, що я - алкоголік. Із письменниками не дружу. Це тяжка публіка, видирають один в одного романи, крадуть ідеї. Дружу із Женькою Чуприною й Володею Тихим. Вони мають ключі від моєї квартири. Думаю, хай будуть, а то ще зі мною щось станеться, а ніхто зайти не зможе.
- Чому без жінки живете?
- Я одружений був, прожили разом сім років. Як познайомилися, вона моделькою була, на дев"ять років молодша від мене. Розлучилися, бо її мама ходила до свідків Єгови і весь час вчила нас жити. Казала, треба вступити до секти, у Єгову вірити. Ми як разом були - нормально, а теща як прийде - все коту під три чорти. Коли був одруженим, написав свій найсвітліший роман - "Богемна рапсодія". Зняв квартиру, зачинив двері й не пускав жінку. Був травень місяць, вона грюкала у двері, бо була напористою дівкою. А я на двері почепив табличку: "Трахайся з ким завгодно, але не з чортом".
- Після розлучення бачилися?
- Один раз, мені саме вручили Шевченківську премію. Я тоді ще гарний був. Привіталися, поговорили про життя. Вона вдруге одружилася, дитинку народила. Така огрядна стала, повна, тіло обвисло. Не те, що раніше. Після неї ні з ким довго не зустрічався - непостійний я. З останньою подругою любили ходити до аеропорту, дивитися, як літають літаки. А тоді її забрав якийсь чувак на горбатому лендровері.
Була у мене киця Пуся. Десь рік жила, а потім пішла - вийшла на вулицю й повертатися не хоче. Женька собі забрала. Тепер скучаю за нею, немає коло мене жодної живої душі. Взяв би до себе якусь дєвочку - прихильниці вдень і вночі дзвонять. Навіть іноземки телефонують. Після заборони "Жінки його мрії" у Німеччині збирався пен-клуб із цього приводу. Тепер мене у всьому світі знають.
Олесь Ульяненко родом із міста Хорол на Полтавщині. 15-річним утік із дому й подався до Ленінграда.
- Якби лишився, - каже, - сів би на голку чи когось грохнув і гнив би зараз у тюрмі.
За кілька років переїхав до Києва. Квартиру дали за президентства Леоніда Кучми. До того ночував на вокзалах і в під"їздах.
У Хоролі досі живе Олесева мати. Батько чотири роки тому помер від інфаркту.
Мамі головне, щоб я не голодний був, у чисте одягнутий. А моя творчість її не цікавить
- Мамі головне, щоб я не голодний був, у чисте одягнутий. А моя творчість її не цікавить. От і сьогодні дзвоню, а вона до мене: "Ти шо їв?" Кажу, вівсянки запарив. І вона починає: "Так желудок спортиш, супу собі звари". Мама інсульт перенесла, але поки сама себе обходить. Біля неї нікого немає. Я рідко навідуюся - ми з нею постійно сваримося. Вона мене не розуміє. Оце літом їздив до неї на день народження. Каже: "До мене вчора якийсь крутелик на джипі приїжджав. Казав, що тебе вигнали зі Спілки, що ти став алкоголіком і наркоманом." Думав, вона видумує. Але ні - сусіди підтвердили. День вона мене гризла, бо повірила тому мудаку. То хтось від депутата якогось приїздив. Видно, в моїх героях себе пізнають, тепер мені на горло хочуть наступить.
Кінець листопада 2009-го. Прохолодний вітер куйовдить довге рідке Олесеве волосся. Він у сірому светрі та світлих джинсах. Чорна шкірянка розстебнута. Прямує до станції метро. На Лук"янівці в нього зустріч із головою комісії з питань захисту суспільної моралі Василем Костицьким.
- 16-го суд був, ми підписали з ними мирову, - хвалиться Олесь. - Тепер "Жінку його мрії" продаватимуть. Думаю, за два дні всі примірники розгребуть. Доведеться додатковий тираж робити.
Розмахуючи руками, заходить на станцію, кидає жетон у турнікет і спускається сходами на платформу. Поїзд саме під"їхав, і Ульяненко пропихається до дверей, розштовхуючи пасажирів. Вскакує до вагону і миттєво сідає на вільне місце.
Коли поїзд рушає, об його коліно спирається 6-річний хлопчик.
- Дуже люблю дітей, - тихо каже Олесь. - От у Женьки бзік такий - не хоче народжувати. Я цього не розумію. Це ж найкраще, що може бути у житті. Якби моя воля - мав би їх із десяток. Та на це немає часу. От розібрався з цією комісією, тепер ще якась халепа станеться. Та й яка жінка захоче від мене дітей? Колишня дружина теж боялася народжувати.
Якось вранці встаю, а у квартирі неймовірна тиша. Прийшов на кухню, а Сашко мертвий
До вагона заходить літня жінка з паличкою. Ульяненко не ворушиться.
- Ці старі за всіх нас міцніші, хай стоїть. Нам би до такого віку дожити.
Олесь мружить очі й обводить поглядом пасажирів.
- Люблю в метро за людьми спостерігати. Оце по периметру на всіх дивлюся, а вони всі однакові. Он тільки дід цікавий, - киває на чоловіка років 60 із сивою бородою до пояса й у ковбойському капелюсі. - Видно, якийсь іноземець, що так вирядився. Він чимось схожий на художника Сашка Мисака. Той сім років жив у мене на кухні. Зустрів його на Петрівці, він милостиню просив. Повів додому, кажу: "Живи, скільки треба". Він був примітивістом. Картини малював яскравими фарбами. Якось ввечері його арматурою по нозі вдарив якийсь дебіл, а в Сашка діабет був. Казав йому, сходи до лікарів, а він відмовлявся. Якось вранці встаю, а у квартирі неймовірна тиша. Прийшов на кухню, а Сашко мертвий. Рідних не знайшлося, дружина від нього відмовилася. Спалили його у крематорії, навіть могили не лишилося. От розгребуся зі своїми справами, якийсь шматок землі куплю - хоч хрест поставлю. Вже чотири роки, як Сашко помер, а мені й досі здається, що він за стіною малює, і от-от почне зі мною перестукуватися.
2 грудня Олесь Ульяненко презентував новий твір "Там, де Південь". Працює над романом "Пророк".
У нас зараз продається останній роман Ульяненка "Там, де південь". Беруть гарно - у день розходиться кілька примірників.
Працівниця книгарні "Є" на столичній вул. Спаській
Я засуджую те, що він підписав мирову угоду з Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі. Він погодився викинути деякі слова з тексту. Йому треба було б стояти до останнього. Кожне слово письменника - вистраждане, не можна так просто його викинути. Писати треба так, щоб потім нічого не доводилося виправляти.
Василь Шкляр, письменник
2 
1
Коментарі
2