Ексклюзиви
Вівторок, 12 листопада 2019 22:22

"П'яний дід бігав за бабою з ножем. Вона казала: любить, раз ганяє"

Юрій Іллєнко склав список, кого покликати на його похорон

Мої батьки вчилися в Таджикистані. Мене в 4 місяці відправили до баби Василини по матері в український хутір Нова Грань у Воронезькій області Росії. Там навіть радіо не було. Бабуся навчила українських пісень. Вона жила з п'яницею-вдівцем, в якого було четверо дітей. Коли до них приходили друзі, просили, щоб я співала. Ставила стілець і виводила "Думи, мої думи" Тараса Шевченка. Ті плакали, платили карбованець за виступ. Потім і сусіди почали мене "позичати". Виступала тільки на своєму стільці.

На хуторі дівчат не було, дружила з хлопцями. Ми грали у футбол, шукали гільзи й підпалювали порох, будували халабуди. За бабиним городом було колгоспне поле з гречкою. Вирішили зробити з неї хижу, бо добре вкладалася. Здалеку побачила, як баба біжить до нас. Почала все валяти – боялася, що оштрафують.

Автор: фото надане Світланою КНЯЗЄВОЮ
  Світлана Князєва тримає на руках своїх синів-близнюків Богдана й Олексія. Коли їм було по 3 роки, в їхнього батька режисера Леоніда Осики стався інсульт. Він сім років був прикутий до ліжка, помер 2001-го
Світлана Князєва тримає на руках своїх синів-близнюків Богдана й Олексія. Коли їм було по 3 роки, в їхнього батька режисера Леоніда Осики стався інсульт. Він сім років був прикутий до ліжка, помер 2001-го

П'яний дід ганявся за бабою з ножем. Вона тікала, а я – за нею й озиралася, чи не замахується на мене. Баба казала: "Він мене любить, раз ганяє". Коли це побачила мама, табуреткою стукнула його по голові. Дід упав, а баба репетує: "Боже, ти його вбила! Він же за мною бігав не по-справжньому". Коли отямився, сказала йому, що вдарився об одвірок.

Матір уперше побачила 5-річною. Вона вчилася на педагога, почала випробовувати на мені теорію. Привезла казку "Снігуронька" й учила мене читати. Я нічого не розуміла і плакала, вона нервувала. Зображення Снігурки у книжці почало асоціюватися з мамою. Була така ж холодна. Вона поїхала в Таджикистан ображена на мене. Її любові я так і не відчула.

У 7 років мене забрали до Сибіру, звідти родом тато. Старалася добре вчитися – хотіла, щоб батьки мене полюбили. Через рік мама захворіла на туберкульоз. Її поклали в лікарню і сказали, що два роки не можна спілкуватися з дитиною. Тато працював у дві зміни на заводі. До бабусі відправити не могли, бо там не було школи. Віддали в дитячий будинок.

Два роки на Новий рік була Снігуркою – бо вміла гарно співати. Мені вдягали чоботи на кілька розмірів більші. Щоб не спадали, напихали в них вату. Зверху посипали уламками битих скляних іграшок. Коли закінчувала танцювати, всі ноги були в крові. Снігурку я ненавиділа.

У дитячий будинок потрапив Вовка, батьки якого загинули в авіакатастрофі. Він плакав. Я підійшла та сказала: "Мужики не плачуть, тримайся". Він став опікуватися мною.

Через два роки маму виписали. Ми переїхали в Первомайськ Миколаївської області, бо сибірський клімат їй не підходив.

Батько походив із народності шорці (тюркомовний народ, що живе в Західному Сибіру. – Країна). Вони вірили, що все навколо живе. Тато був мудрим. Брав мене на риболовлю. Казав: "Світланко, я знаю, ти ніколи нічого поганого не зробиш". Мене це завжди вело по життю.

Уперше закохалася в 14 років у Сашу Чорного. Боялася дивитися на нього і проходити повз. Так і не наважилася зізнатися. Наші дороги розійшлися, коли поїхала навчатися до Києва.

У Київському естрадно-цирковому училищі до мене залицявся Микола. Мені було 22, а йому – 15. Намагався завоювати. Грав на гітарі і казав: "Я – Висоцький, а ти – моя Марина Владі". Не сприймала його серйозно. Щоб вразити, вирішив познайомити мене з режисером Леонідом Осикою. Коля був онуком актора Миколи Яковченка, який знімався в його фільмах. Домовився з Осикою, що той мені зателефонує. 2 січня 1984-го Леонід подзвонив. Сказав, що хоче зустрітися. Я про нього нічого не чула, порадилася з подругою по кімнаті. Та була шокована: "Погоджуйся, це ж український Фелліні". Коли побачила Леоніда на порозі кімнати, відчула, що знаю його давно. Почали зустрічатися.

Коли вийшла заміж за Леоніда, всі думали, що я – щасливиця. А він був розлучений, закодований від алкоголізму. Жив в однокімнатній квартирі. З речей мав плащик і туфлі. Не знав, чи зніматиме кіно. Коли я з'явилася в його житті, почав робити фільми.

  Світлана КНЯЗЄВА, 58 років, актриса. Народилася 16 квітня 1961-го в місті Чкаловськ Ленінабадської області в Таджикистані. Мати була вчителькою початкових класів, батько – токарем. У Києві закінчила естрадно-цир­кове училище і музичне імені Рейнгольда Глієра, Інститут екранних мистецтв. Працювала в Молодіжному театрі й Театрі кіноактора на кіностудії імені Олександра Довженка. Знімається в кіно, зараз – у серіалі ”Центральна лікарня”. Улюблений фільм – ”Камінний хрест” її першого чоловіка режисера Леоніда Осики. Він помер 2001 року. Присвятила йому книжку спогадів ”Таке ось життя і таке кіно”. Виховали синів-близнюків – 28-річних Богдана й Олексія. Обидва працюють кінооператорами у США. У шлюбі з художником 58-річним Анатолієм Буртовим. У дуеті з ним записала 12 ліричних пісень. Слухає мантри, медитує
Світлана КНЯЗЄВА, 58 років, актриса. Народилася 16 квітня 1961-го в місті Чкаловськ Ленінабадської області в Таджикистані. Мати була вчителькою початкових класів, батько – токарем. У Києві закінчила естрадно-цир­кове училище і музичне імені Рейнгольда Глієра, Інститут екранних мистецтв. Працювала в Молодіжному театрі й Театрі кіноактора на кіностудії імені Олександра Довженка. Знімається в кіно, зараз – у серіалі ”Центральна лікарня”. Улюблений фільм – ”Камінний хрест” її першого чоловіка режисера Леоніда Осики. Він помер 2001 року. Присвятила йому книжку спогадів ”Таке ось життя і таке кіно”. Виховали синів-близнюків – 28-річних Богдана й Олексія. Обидва працюють кінооператорами у США. У шлюбі з художником 58-річним Анатолієм Буртовим. У дуеті з ним записала 12 ліричних пісень. Слухає мантри, медитує

"Я хочу тебе пригостити найкращими друзями", – сказав мені Леонід після одруження. Повів до Івана й Марічки Миколайчуків. Двері відчинив Іван. Моє перше враження – людина з німбом у білій вишиванці. Блакитноока Марічка запросила до столу. Приготувала свою знамениту квасолю – ніхто не робив її так, як вона. Миколайчуки співали. Іван подарував мені вишиванку, якій понад 150 років. Від неї лишилася тільки верхня частина, я її відреставрувала. Наступного разу Іван вручив весільну сорочку. Вона розсипалася від старості. Зайнялася її реставрацією після смерті Леоніда. В голові промайнуло: "Коли відновлю сорочку, вийду заміж". Так і сталося. Тільки закінчила, одружилася в ній з Анатолієм.

Я працювала в київському Молодіжному театрі, коли Леонід зламав праву руку в трьох місцях. Я попросила в режисера відпустку на два тижні. Він сказав: "Або театр, або чоловікова рука". Звільнилася.

Сергія Параджанова побачила на його зустрічі з глядачами. Із ним були грузинські актори Софіко Чіаурелі й Коте Махарадзе. Параджанов приїхав в Україну після другого ув'язнення. Глядачам сказав, що відпочивав у піонерському таборі. Зал сміявся. Софіко й Коте виштовхали його зі сцени. Боялися, що бовкне зайвого – у залі було повно стукачів. Осика повів мене з ним знайомити. За лаштунками було багато квітів. Параджанов дивився на себе в дзеркало. Побачив нас у відображенні. Закричав: "Льоня Асика!" – і почав чоловіка обіймати. Коли той мене представив, Параджанов вигукнув: "Красуня, от кого треба знімати в кіно!" Обірвав пелюстки троянд і нас обсипав.

У Тбілісі Сергій зустрічав нас на балконі готелю і кричав на всю вулицю: "Хто до нас приїхав? Це ж молода актриса з Києва!" Зайшла до кімнати, а він: "Готував до твого приїзду бульйон. Та забув про нього. Вода википіла – й курка пригоріла".

За столом Параджанов любив розповідати новели. Казав: "Батьки були багаті. Мали діаманти, смарагди, рубіни. Прийшла поліція. Мене змусили ковтати коштовності. Коли всі пішли, то посадили на горщик – переймалися, щоб нічого не пропало". Весь вечір фонтанував історіями й усіх обдарував. Комусь вручив келихи. Казав, що їх викрали з графського палацу у Франції. Після вечері залишилася гора брудного посуду. Коли всі гості пішли, Параджанов розвернувся до мене: "Ну що, Світлано, відчула себе зіркою? А тепер мий посуд". А тим часом розмовляв з Осикою.

Уночі Параджанов вклав нас із Леонідом у ліжко і накрив червоним оксамитовим прапором, вишитим золотом. Сказав, що кращої ковдри не знайти. Зранку розбудив. Підійшов до вікна, щоб розкрити його. Підняв руки, й нижня білизна з нього спала. Це був заготовлений номер – так розважав гостей.

Параджанов запросив на першу виставку своїх картин у Баку. Коли ми були в колі людей, мовив: "Та що я, ось приїхав Леонід Осика. Він – геній, ставайте на коліна". Люди його жарт підтримали. Через кілька годин розбороняли двох чоловіків, які билися. Осика говорив, що один із них – злодій в законі Аміран Думбадзе. Параджанов потоваришував із ним у в'язниці. Коли всі заспокоїлися, Сергій сказав, що бракує вина. Думбадзе відправив свого льотчика в Грузію. Той через 2 години привіз шість ящиків.

1986-го поверталася зі зйомок фільму Леоніда Осики "Увійдіть, стражденні" в Ашгабаді. Мала високу температуру. Треба було спочатку летіти до Москви й робити пересадку на Київ. Коли злітали, я молилася: "Господи, поможи мені дістатися додому". Заходить стюардеса: "Москва не приймає. У них сильні зливи, сідаємо в Києві". Вважаю це дивом.

У Леоніда 1994-го стався інсульт. Лікар казав: "Готуйтеся, умиратиме довго. Має міцне серце, але з часом перетвориться на овоч". Вклала дітей спати і розплакалася. О третій ночі сини прокинулися. Сіли з обох боків, обняли мене й заснули. Вирішила, що діти більше не бачитимуть моїх сліз.

Я любила Леоніда. Запрошувала екстрасенсів і цілителів, щоб його вилікувати. Коли був прикутий до ліжка, співала або читала книжки. Він мав дзвінок, яким кликав мене. В останній рік життя погукав, коли по радіо пустили пісню про любов. Плакав і шепотів: "Я кохаю тебе, як у цій пісні".

2010 року видала спогади "Таке ось життя і таке кіно". Написала мемуари для синів. Батько зліг, коли їм було по 3 роки. З видавництвом розраховувалася картинами Анатолія Буртового.

Хотіла поставити на могилі Осики камінний хрест, так називався один із його фільмів. Вирішила зробити його подібним до кіношної бобіни і прикрасити виноградною лозою. За роботу погодився взятися скульптор Микола Малишко. Запропонував використати рожевий камінь із Теребовлі на Тернопільщині. Кілька разів просила Спілку кінематографістів виділити машину. До справи так і не дійшло. За шість років по смерті Осики пам'ятник на його могилі встановив Анатолій Буртовий. Ми тоді з ним тільки познайомилися.

Юрій Іллєнко надіслав мені листа з репродукцією картини Веласкеса "Сніданок інфанти". Підписав: "Ти жила в ті часи, і з тебе писався портрет". Придворна дама на картині виглядає, як моя копія. Після смерті Іллєнка його дружина попросила, щоб я прийшла на прощання. Перед тим, як відійти, він склав список людей, яких треба покликати на його похорон.

Зараз ви читаєте новину «"П'яний дід бігав за бабою з ножем. Вона казала: любить, раз ганяє"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 325
Голосування Чим закінчиться зустріч Зеленського і Путіна?
  • Нічим. Все залишиться, як є
  • Україна піде на поступки Росії
  • Путіна переконають зупинити війну
  • Зеленський погодиться вписати особливий статус Донбасу у Конституцію
  • Президент зрозуміє, що з Путіним домовитись нереально. На Донбасі почнуть будувати стіну
  • Домовляться про газ, але не про Донбас
Переглянути
Погода