Юрій Іллєнко склав список, кого покликати на його похорон
Мої батьки вчилися в Таджикистані. Мене в 4 місяці відправили до баби Василини по матері в український хутір Нова Грань у Воронезькій області Росії. Там навіть радіо не було. Бабуся навчила українських пісень. Вона жила з п'яницею-вдівцем, в якого було четверо дітей. Коли до них приходили друзі, просили, щоб я співала. Ставила стілець і виводила "Думи, мої думи" Тараса Шевченка. Ті плакали, платили карбованець за виступ. Потім і сусіди почали мене "позичати". Виступала тільки на своєму стільці.
На хуторі дівчат не було, дружила з хлопцями. Ми грали у футбол, шукали гільзи й підпалювали порох, будували халабуди. За бабиним городом було колгоспне поле з гречкою. Вирішили зробити з неї хижу, бо добре вкладалася. Здалеку побачила, як баба біжить до нас. Почала все валяти – боялася, що оштрафують.
П'яний дід ганявся за бабою з ножем. Вона тікала, а я – за нею й озиралася, чи не замахується на мене. Баба казала: "Він мене любить, раз ганяє". Коли це побачила мама, табуреткою стукнула його по голові. Дід упав, а баба репетує: "Боже, ти його вбила! Він же за мною бігав не по-справжньому". Коли отямився, сказала йому, що вдарився об одвірок.
Матір уперше побачила 5-річною. Вона вчилася на педагога, почала випробовувати на мені теорію. Привезла казку "Снігуронька" й учила мене читати. Я нічого не розуміла і плакала, вона нервувала. Зображення Снігурки у книжці почало асоціюватися з мамою. Була така ж холодна. Вона поїхала в Таджикистан ображена на мене. Її любові я так і не відчула.
У 7 років мене забрали до Сибіру, звідти родом тато. Старалася добре вчитися – хотіла, щоб батьки мене полюбили. Через рік мама захворіла на туберкульоз. Її поклали в лікарню і сказали, що два роки не можна спілкуватися з дитиною. Тато працював у дві зміни на заводі. До бабусі відправити не могли, бо там не було школи. Віддали в дитячий будинок.
Два роки на Новий рік була Снігуркою – бо вміла гарно співати. Мені вдягали чоботи на кілька розмірів більші. Щоб не спадали, напихали в них вату. Зверху посипали уламками битих скляних іграшок. Коли закінчувала танцювати, всі ноги були в крові. Снігурку я ненавиділа.
У дитячий будинок потрапив Вовка, батьки якого загинули в авіакатастрофі. Він плакав. Я підійшла та сказала: "Мужики не плачуть, тримайся". Він став опікуватися мною.
Через два роки маму виписали. Ми переїхали в Первомайськ Миколаївської області, бо сибірський клімат їй не підходив.
Батько походив із народності шорці (тюркомовний народ, що живе в Західному Сибіру. – Країна). Вони вірили, що все навколо живе. Тато був мудрим. Брав мене на риболовлю. Казав: "Світланко, я знаю, ти ніколи нічого поганого не зробиш". Мене це завжди вело по життю.
Уперше закохалася в 14 років у Сашу Чорного. Боялася дивитися на нього і проходити повз. Так і не наважилася зізнатися. Наші дороги розійшлися, коли поїхала навчатися до Києва.
У Київському естрадно-цирковому училищі до мене залицявся Микола. Мені було 22, а йому – 15. Намагався завоювати. Грав на гітарі і казав: "Я – Висоцький, а ти – моя Марина Владі". Не сприймала його серйозно. Щоб вразити, вирішив познайомити мене з режисером Леонідом Осикою. Коля був онуком актора Миколи Яковченка, який знімався в його фільмах. Домовився з Осикою, що той мені зателефонує. 2 січня 1984-го Леонід подзвонив. Сказав, що хоче зустрітися. Я про нього нічого не чула, порадилася з подругою по кімнаті. Та була шокована: "Погоджуйся, це ж український Фелліні". Коли побачила Леоніда на порозі кімнати, відчула, що знаю його давно. Почали зустрічатися.
Коли вийшла заміж за Леоніда, всі думали, що я – щасливиця. А він був розлучений, закодований від алкоголізму. Жив в однокімнатній квартирі. З речей мав плащик і туфлі. Не знав, чи зніматиме кіно. Коли я з'явилася в його житті, почав робити фільми.
"Я хочу тебе пригостити найкращими друзями", – сказав мені Леонід після одруження. Повів до Івана й Марічки Миколайчуків. Двері відчинив Іван. Моє перше враження – людина з німбом у білій вишиванці. Блакитноока Марічка запросила до столу. Приготувала свою знамениту квасолю – ніхто не робив її так, як вона. Миколайчуки співали. Іван подарував мені вишиванку, якій понад 150 років. Від неї лишилася тільки верхня частина, я її відреставрувала. Наступного разу Іван вручив весільну сорочку. Вона розсипалася від старості. Зайнялася її реставрацією після смерті Леоніда. В голові промайнуло: "Коли відновлю сорочку, вийду заміж". Так і сталося. Тільки закінчила, одружилася в ній з Анатолієм.
Я працювала в київському Молодіжному театрі, коли Леонід зламав праву руку в трьох місцях. Я попросила в режисера відпустку на два тижні. Він сказав: "Або театр, або чоловікова рука". Звільнилася.
Сергія Параджанова побачила на його зустрічі з глядачами. Із ним були грузинські актори Софіко Чіаурелі й Коте Махарадзе. Параджанов приїхав в Україну після другого ув'язнення. Глядачам сказав, що відпочивав у піонерському таборі. Зал сміявся. Софіко й Коте виштовхали його зі сцени. Боялися, що бовкне зайвого – у залі було повно стукачів. Осика повів мене з ним знайомити. За лаштунками було багато квітів. Параджанов дивився на себе в дзеркало. Побачив нас у відображенні. Закричав: "Льоня Асика!" – і почав чоловіка обіймати. Коли той мене представив, Параджанов вигукнув: "Красуня, от кого треба знімати в кіно!" Обірвав пелюстки троянд і нас обсипав.
У Тбілісі Сергій зустрічав нас на балконі готелю і кричав на всю вулицю: "Хто до нас приїхав? Це ж молода актриса з Києва!" Зайшла до кімнати, а він: "Готував до твого приїзду бульйон. Та забув про нього. Вода википіла – й курка пригоріла".
За столом Параджанов любив розповідати новели. Казав: "Батьки були багаті. Мали діаманти, смарагди, рубіни. Прийшла поліція. Мене змусили ковтати коштовності. Коли всі пішли, то посадили на горщик – переймалися, щоб нічого не пропало". Весь вечір фонтанував історіями й усіх обдарував. Комусь вручив келихи. Казав, що їх викрали з графського палацу у Франції. Після вечері залишилася гора брудного посуду. Коли всі гості пішли, Параджанов розвернувся до мене: "Ну що, Світлано, відчула себе зіркою? А тепер мий посуд". А тим часом розмовляв з Осикою.
Уночі Параджанов вклав нас із Леонідом у ліжко і накрив червоним оксамитовим прапором, вишитим золотом. Сказав, що кращої ковдри не знайти. Зранку розбудив. Підійшов до вікна, щоб розкрити його. Підняв руки, й нижня білизна з нього спала. Це був заготовлений номер – так розважав гостей.
Параджанов запросив на першу виставку своїх картин у Баку. Коли ми були в колі людей, мовив: "Та що я, ось приїхав Леонід Осика. Він – геній, ставайте на коліна". Люди його жарт підтримали. Через кілька годин розбороняли двох чоловіків, які билися. Осика говорив, що один із них – злодій в законі Аміран Думбадзе. Параджанов потоваришував із ним у в'язниці. Коли всі заспокоїлися, Сергій сказав, що бракує вина. Думбадзе відправив свого льотчика в Грузію. Той через 2 години привіз шість ящиків.
1986-го поверталася зі зйомок фільму Леоніда Осики "Увійдіть, стражденні" в Ашгабаді. Мала високу температуру. Треба було спочатку летіти до Москви й робити пересадку на Київ. Коли злітали, я молилася: "Господи, поможи мені дістатися додому". Заходить стюардеса: "Москва не приймає. У них сильні зливи, сідаємо в Києві". Вважаю це дивом.
У Леоніда 1994-го стався інсульт. Лікар казав: "Готуйтеся, умиратиме довго. Має міцне серце, але з часом перетвориться на овоч". Вклала дітей спати і розплакалася. О третій ночі сини прокинулися. Сіли з обох боків, обняли мене й заснули. Вирішила, що діти більше не бачитимуть моїх сліз.
Я любила Леоніда. Запрошувала екстрасенсів і цілителів, щоб його вилікувати. Коли був прикутий до ліжка, співала або читала книжки. Він мав дзвінок, яким кликав мене. В останній рік життя погукав, коли по радіо пустили пісню про любов. Плакав і шепотів: "Я кохаю тебе, як у цій пісні".
2010 року видала спогади "Таке ось життя і таке кіно". Написала мемуари для синів. Батько зліг, коли їм було по 3 роки. З видавництвом розраховувалася картинами Анатолія Буртового.
Хотіла поставити на могилі Осики камінний хрест, так називався один із його фільмів. Вирішила зробити його подібним до кіношної бобіни і прикрасити виноградною лозою. За роботу погодився взятися скульптор Микола Малишко. Запропонував використати рожевий камінь із Теребовлі на Тернопільщині. Кілька разів просила Спілку кінематографістів виділити машину. До справи так і не дійшло. За шість років по смерті Осики пам'ятник на його могилі встановив Анатолій Буртовий. Ми тоді з ним тільки познайомилися.
Юрій Іллєнко надіслав мені листа з репродукцією картини Веласкеса "Сніданок інфанти". Підписав: "Ти жила в ті часи, і з тебе писався портрет". Придворна дама на картині виглядає, як моя копія. Після смерті Іллєнка його дружина попросила, щоб я прийшла на прощання. Перед тим, як відійти, він склав список людей, яких треба покликати на його похорон.
4 
1
Коментарі