Ексклюзиви
Середа, 09 січня 2019 11:19

Попросив брата купити мені квиток в Україну. Він засміявся: "Немає такої станції"

Політв'язнів позбавляли побачень за незастебнутий ґудзик

Нас у батьків було троє. Молодша Люба, старший брат Станіслав. Коли отримали довідку про його народження з івано-франківського архіву, виявилося, його звали Ярослав. Є запис у церковній книзі: "У Настуні і Василя Пронюків народився син Ярослав". Він до навчання не прагнув. Переймався, аби я вчився: купував книжки, називав академіком.

Батько був зв'язковим УПА. Якось скрутив двох німців і зачинив у сараї. Доки ходив в управу дізнаватися, що з ними робити, їх звільнила інша група німців. Почали шукати, хто їх полонив. Ніхто в селі не зізнавався. Зібрали всіх на площі й кажуть: будемо десяткувати – розстрілювати кожного десятого. Батько повідомив, що то він. Німці хотіли повісити, шибеницю поставили. Але селом проїжджав німецький генерал. Коли дізнався, за що мають стратити, наказав звільнити. Сказав: воякам має бути соромно, що він один двох пов'язав.

Автор: Вікторія МАЙСТРЕНКО
  Євген ПРОНЮК, 82 роки, філософ, радянський політв’язень. Народився 26 вересня 1936-го в селі Хом’яківка Тлумацького повіту Станіславського воєводства, нині – Тисменицький район на Івано-Франківщині. Мати займалася домашнім господарством, батько був ковалем. 1945‑го його арештували як учасника ОУН-УПА. Засудили до 15 років каторги на шахтах Воркути. За два роки родину відправили на спецпоселення до Караганди в Казахстані. Після смерті матері виховувався в дитячому будинку. У 16 років утік до Києва. Працював токарем і електрозварювальником на заводі. Навчався у вечірній школі. Закінчив філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював в Інституті філософії АН УРСР. Із кінця 1950-х – учасник національно-визвольного руху. Поширював український самвидав. 6 липня 1972 року заарештований за ”антирадянську пропаганду”. Отримав сім років таборів суворого режиму і п’ять – заслання. Утримувався в таборах Пермської області Росії. Заслання відбував у Каракалпакській АРСР. До Києва повернувся 1984-го. Працював бібліотекарем у НДІ ”Державтотранспроект”. 1988 року брав участь у створенні Української Гельсінської спілки. Був одним з ініціаторів створення Всеукраїнської правозахисної організації ”Меморіал” імені Василя Стуса. 1989-го став засновником Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Автор майже 80 наукових праць з історії української філософії та політології. 2001 року видав книжку ”За Хліб не платять Свободою”. Був депутатом Київради та Верховної Ради України ІІ скликання. Герой України. Найавторитетнішим філософом вважає Григорія Сковороду, улюблений поет – Василь Симоненко. Із дружиною філологом Галиною Дідківською, 78 років, мають синів: 50-річного Мирослава, 38-річного Григорія, Добромисла, 37 років. Є п’ятеро внуків та четверо правнуків
Євген ПРОНЮК, 82 роки, філософ, радянський політв’язень. Народився 26 вересня 1936-го в селі Хом’яківка Тлумацького повіту Станіславського воєводства, нині – Тисменицький район на Івано-Франківщині. Мати займалася домашнім господарством, батько був ковалем. 1945‑го його арештували як учасника ОУН-УПА. Засудили до 15 років каторги на шахтах Воркути. За два роки родину відправили на спецпоселення до Караганди в Казахстані. Після смерті матері виховувався в дитячому будинку. У 16 років утік до Києва. Працював токарем і електрозварювальником на заводі. Навчався у вечірній школі. Закінчив філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював в Інституті філософії АН УРСР. Із кінця 1950-х – учасник національно-визвольного руху. Поширював український самвидав. 6 липня 1972 року заарештований за ”антирадянську пропаганду”. Отримав сім років таборів суворого режиму і п’ять – заслання. Утримувався в таборах Пермської області Росії. Заслання відбував у Каракалпакській АРСР. До Києва повернувся 1984-го. Працював бібліотекарем у НДІ ”Державтотранспроект”. 1988 року брав участь у створенні Української Гельсінської спілки. Був одним з ініціаторів створення Всеукраїнської правозахисної організації ”Меморіал” імені Василя Стуса. 1989-го став засновником Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Автор майже 80 наукових праць з історії української філософії та політології. 2001 року видав книжку ”За Хліб не платять Свободою”. Був депутатом Київради та Верховної Ради України ІІ скликання. Герой України. Найавторитетнішим філософом вважає Григорія Сковороду, улюблений поет – Василь Симоненко. Із дружиною філологом Галиною Дідківською, 78 років, мають синів: 50-річного Мирослава, 38-річного Григорія, Добромисла, 37 років. Є п’ятеро внуків та четверо правнуків

1945 року бункер оточили НКВДисти. Батько побачив, як один хлопець закинув свою гвинтівку в кущі. Тато постачав зброю повстанцям, узявся витягувати той карабін. Його й узяли. Відправили у Воркуту. Студентом я їздив туди до тата. Приїхав у туфлях і осінньому пальті, а там сильний мороз. Водій автобуса став посеред поля, показав, де шахта, і сказав: "Біжи, бо не дійдеш". Уже на місці тато знайшов валянки і кожуха.

Через два роки нас відправили до Караганди в "телятниках" – товарних вагонах. Люди мерли дорогою.

Мати пішла на залізницю працювати вантажницею, застудилася і померла. Ми з братом опинилися в дитячому будинку. Діти спецпоселенців не могли виїздити за межі області: після 16-річчя мали щотижня з'являтися в комендатуру. А мене тягло додому, хотів учитися. Старший брат уже працював, попросив його купити мені квиток. "Куди? – питає. – "В Україну!" Брат засміявся: "Немає такої станції". – "То бери до Києва". Так я опинився у столиці.

1965 рік став для мене крахом надій. Хтось із заарештованих сказав, що я давав йому заборонену літературу, і цього було досить. Не дозволили захистити дисертацію з історії української філософії, зупинили вихід монографії, не дали квартиру. Керівництву інституту порадили мене вигнати. Директор Павло Копнін перевів у бібліографи.

Копнін був росіянином, його не могли звинуватити в українському націоналізмі. Якось були з ним у Львові на заході. Коли надійшла моя черга виголошувати тост, витягнув із кишені вірш Василя Симоненка:

Сивий Львове! Столице моєї мрії

Епіцентр моїх радощів і надій!

Вибухає душа – я тебе зрозумію.

Але, Львове, хоч трішки мене зрозумій.

Сказав: "То вип'ємо за Львів". Тут підскочив хтось з інституту: "За столицу нашей родины – Москву". Запала тиша. Копнін урятував ситуацію: "А я предлагаю выпить за даму – за философию".

У січні 1962 року прокотилася перша хвиля арештів. Забрали Івана Світличного, Євгена Сверстюка, В'ячеслава Чорновола, Стефанію Шабатуру. Я скрізь відчував стеження. За мною містом ходила дівчина років 20. Підслуховували телефон. Але ми з Василем Лісовим (філософ, дисидент і політв'язень, 1937–2012. – Країна) продовжували поширювати самвидав. Щоб відвести підозру від арештованого Чорновола, який редагував "Український вісник", вирішили випустити цей самвидавський журнал. Потім Лісовий захотів написати листа до громадян, розповісти про арешти. Відмовляв його. Василь відповів: "Україна має багато видатних учених, але не має свободи". 6 липня 1972-го на станції Святошин до мене підійшли двоє, взяли під руки: "Ви, мабуть, знаєте, звідки ми?" Я віз від друкарки лист-звернення Лісового.

Друкарка виявилася сексотом КДБ. Спецслужбісти вирішили "не препятствовать изготовлению документа, чтобы взять с поличным". Ця Рая, якій ми довіряли, фігурує у справі як "агент Валя".

Коли мене затримали, батько працював у банку. Щоб натиснути на мене, його теж арештували. Шили якийсь кримінал. Мені казали: якщо мовчатимеш, його посадимо. А на нього тиснули, щоб переконав мене розказати, кому давав читати "антісовєтскую літєратуру", кого агітував. Батько на співпрацю не пішов. Він помер у в'язниці в Дніпропетровській області. Записи показували, що його поховали на тюремному кладовищі під номером. Хотів перепоховати, але так і не з'ясував, де його могила.

Мене судили разом із Василем Лісовим і Василем Овсієнком (член Української Гельсінської групи, політв'язень, публіцист, історик дисидентського руху. – Країна). Моя справа складалася з 30 томів, під слідством був 18 місяців. У вироку закидали розповсюдження "літератури", наклепницькі випади проти радянської влади, усну пропаганду. Дали сім років таборів і п'ять – заслання.

Автор: фото надане Євгеном ПРОНЮКОМ
  Євген Пронюк з друзями, які молодими померли від туберкульозу. Пуща-Водиця, 1955-й. За три роки до цього він приїхав до столиці з Казахстану. Туди його родину відправили на спецпоселення після арешту батька, учасника ОУН-УПА
Євген Пронюк з друзями, які молодими померли від туберкульозу. Пуща-Водиця, 1955-й. За три роки до цього він приїхав до столиці з Казахстану. Туди його родину відправили на спецпоселення після арешту батька, учасника ОУН-УПА

Табори для політичних були в Мордовії. Перезавантажені. Тому створили ще три в Пермській області. Я потрапив у табір №35. Там сиділи Іван Світличний, Євген Сверстюк, Валерій Марченко, Семен Глузман.

1974 року політв'язнів вирішили позбавляти побачень із рідними. Причиною могло бути що завгодно: не застебнув ґудзик на фуфайці, не привітався з прапорщиком. Позбавили побачень і мене. Тоді ми, 40 чоловік, оголосили голодовку. Тривала місяць. За 12 днів я знепритомнів, бо перед арештом захворів на туберкульоз. Звістка про акцію дійшла на волю. Розбиратися приїздив прокурор із Москви.

Мені врятував життя російський правозахисник Андрій Сахаров. Надсилав телеграми начальнику табору мало не щодня, вимагав повідомити про стан мого здоров'я. Він підняв на ноги всю світову громадськість. Мене перевели до лікарні, підлікували.

Вже коли потрапив на заслання, щороку 21 травня вітав його з днем народження. Та особисто ми не познайомилися. Бачив його в Москві, коли створювали "Меморіал". Але він мав такий стомлений вигляд, що я не підійшов.

Ми вдавалися до політичних протестів. Влаштували акцію мовчання – тиждень у таборі панувала тиша. Не говорили, коли викликали на бесіду. І між собою не спілкувалися. Тільки переписувалися.

На заслання до Середньої Азії везли місяць. Дали кімнату в аулі імені ХХІІ партійного з'їзду КПРС. Там відчув себе вільним. Міг дзвонити і писати листи кому хотів.

Мій приїзд додав роботи поштарю. Підписався на багато газет і журналів, мені надходили пакунки з Австралії, Канади, США, Німеччини. Надсилали теплі речі, продукти. Пам'ятаю: бульйони в кубиках, сушені банани, какао.

Мене поставили працювати з технікою, бо в таборі зажив слави доброго електрика. А потім охоронцем у ПМК (пересувній-механізованій колоні. – Країна). Її директором був Пархат Караматдінович. Бувало казав: "Вы не удивляйтесь, что у меня большой живот. У нас так принято: большой баслык – большой начальник". До цього працював три роки директором радгоспу. "Это правило: нажился, уступи место другому".

Якось Пархат Караматдінович сказав, що в них уже 20 років є проект, але аул досі негазифікований. Попросив допомогти з листом. Написав йому зразок в іронічній формі: "У зв'язку з 20-річчям невиконання плану газифікації просимо задовольнити прохання". Якийсь чиновник на прізвище Чорноштан із міністерства прочитав того листа і підписав. Аул газифікували.

Перед моїм приїздом КДБ проводив агітаційну роботу з населенням – приїде антісовєтчік, будьте пильні. Але з людьми спілкувалися ми добре. Десь через півроку органи влаштували мені провокацію. Прийшов хлопець у шкірянці з двома пляшками. Хотів напоїти, а потім щось украсти. Та він сам усе й видудлив, бо я не пив. Потім розбив скло, але не там, де йому наказували.

Дружина дізналася, що я на поселенні, від сусіда, який слухав "Голос Америки". До мене могла частіше приїжджати – відпустки проводили разом. Син приїздив на канікули. Начальник міліції спочатку з пересторогою ставився, але згодом приймав у себе вдома, накривав стіл, пили чай. Якось зайшли з сином до книгарні. Раптом продавщиця зривається з місця і кричить: "Держите этого пионера!" Коли повернулася, сказала: "Представляете, пионер книжку украл". Я не стримався: "Уявіть, що буде, коли він стане комуністом".

В аулі були сім магазинів. Місцеві не люблять пити, але радянська влада навчила їх цьому. Вони купували тільки горілку. А там було чудове болгарське сухе вино. За п'ять років я його все викупив. Продавці поважали, бо брав неходовий товар. Також купляв цукерки і роздавав дітям. Бігали потім за мною: "Евгений, шоколад быр (дай. – Країна)".

У таборі освоїв народну медицину. Скуповував трави, готував настоянки. Сприймали за знахаря. Вивчив каракалпакську мову, на побутовому рівні спілкувався вільно.

Щоб помитися в чистій воді, їздили за 12 кілометрів на озеро. З колонки текла брудна, з піском. Користуватися нею можна, як відстоїться. Якось вирішив допомогти жінці, яка несла воду на коромислі. Вона злякалася. Потім дізнався, що носити воду – жіночий обов'язок.

В аулі була пекарня. За місцевою традицією, якщо проходиш повз, коли там готують хліб, тобі дадуть нан – хлібину. Маєш подякувати. Якщо не хочеш брати, треба відламати шматок і спробувати.

Коли термін заслання вийшов, зі мною прощався мало не весь аул. Приїхали дружина і брат. Хотілося відчути свободу. Щоб дезорієнтувати КДБістів, подзвонив правозахиснику Леонідові Васильєву в Москву: "Льоня, чекай на мене скоро". Залишили увімкненою лампу, ніби ми вдома. Знайомий кореєць відвіз нас на станцію вночі мотоциклом. На кілька днів КДБісти мене загубили, а ми побували в Ташкенті, Самарканді.

У Києві завдяки колишнім колегам влаштувався бібліотекарем у науково-дослідний інститут "Державтотранспроект".

Після установчих зборів Товариства політичних в'язнів і репресованих 1989-го КДБісти попереджали дружину, що заробляю собі на новий термін. Часто перед мітингами, особливо на Шевченківські дні, організаторів вивозили подалі від Києва. Навпроти нашого будинку був пункт спостереження. Одного разу вийшов через сусідів, щоб утекти від "наружки". Та наступного разу, тільки-но вийшов із дому на мітинг, зупиняється чорна "Волга": "Покатаемся". Викинули з машини десь у полі в Чернігівській області.

Зараз ви читаєте новину «Попросив брата купити мені квиток в Україну. Він засміявся: "Немає такої станції"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 166
Голосування Який результат покаже збірна України з футболу на Євро-2020/21?
  • 1) не вийде з групи
  • 2) дійде до 1/8 фіналу
  • 3) дійде до 1/4 фіналу
  • 4) дійде до 1/2 фіналу
  • 5) дійде до фіналу
  • 6) виграє турнір
Переглянути