Ексклюзиви
Четвер, 02 вересня 2021 09:51

"Побратим помер від передозування. Другий вкоротив віку. Ми виявилися чужими для суспільства"

УЛАМОК ЗАСТРЯВ У ЧЕРЕПІ НА ГЛИБИНІ ДВА САНТИМЕТРИ

Шкільні канікули проводила в бабці по материній лінії. Вона була безграмотна, але знала багато віршів, розповідала про Голодомор і війну. Мені було цікаво, чому у школі говорили, що влада – хороша, коли вона в селах забирала їжу. Це зіграло роль у формуванні світогляду і з часом почало відгукуватися в мені.

Під час помаранчевої революції вдягала оранжеву куртку й ходила центром Павлограда. Відкрито заявляти про свою позицію не наважувалася.

Спостерігала за подіями на Майдані. Коли побили студентів, відчувала жалість як жінка й мати. Але тоді не в усьому підтримувала мітингарів. Переломний момент відбувся у січні-лютому, коли в центрі Києва почалися розстріли. Це був сильний біль і мій перший крок до добровольчого руху.

"Серафім" ховався на цвинтарі й есемесками скидав інформацію

Окупація Криму стала останньою краплею. Як так – нашу землю росіяни оголосили своєю територією? Це образило мене, державу, українців. Крим нахабно вкрали. Всі ті псевдореферендуми, зелені чоловічки зачепили гордість. Досі не можу повірити, що на півострові хазяйнують росіяни, а ми нічого не можемо зробити.

Розуміла, що назріває щось серйозне. У батальйон "Донбас" прибула 15 травня 2014 року як медпрацівник. Планувала побути не більш як місяць. Не хотіла занедбати справи на фірмі, бо мала розписані до осені замовлення. А головне – на матір залишила двох дітей. Син закінчував перший клас, донька – шостий. Сказала, що їду в Харківський госпіталь, повернуся за три-чотири тижні. Мати до останнього не знала, що я беру участь у боях під Луганськом. Обманювала її. Казала, що здаю будинок у Херсоні.

Потрапила в розвідку. Мій бойовий хрещений батько "Серафім" ховався на цвинтарі й есемесками скидав інформацію. Я була за кермом із двома побратимами й посестрою. Під виглядом сімейних пар їздили в Макіївку. Хотіли дізнатися, що відбувається в Карлівці, і якось допомогти хлопцям вийти звідти. Мені запропонували залишатися в розвідвзводі диверсійної роти.

  Людмила КАЛІНІНА, 43 роки, медсестра, командир розвідувального взводу, підприємиця. Народилася 1 липня 1978-го в місті Павлограді Дніпропетровської області. Мати була санітаркою, вітчим – шахтарем. Закінчила місцеве медичне училище. Працювала медсестрою. 2004 року відкрила будівельну фірму. Із 15 травня 2014-го воювала у складі добровольчого батальйону ”Донбас”. Була розвідницею, мала позивний ”Строитель”. Брала участь у боях за Спартак, Авдіївку, Піски, Мар’їнку, Попасну та Лисичанськ. 29 серпня 2014 року отримала важке поранення в Іловайську на Донеччині. Два дні була в полоні російських військових. Підписала контракт із Збройними силами України. Була командиром розвідувального взводу. 2018-го комісована за станом здоров’я. Має другу групу інвалідності. Займається підприємництвом. Любить працювати в саду. Слухає українську музику. Захоплюється історичною літературою. Улюблена книжка – ”І один у полі воїн” Юрія Дольд-Михайлика. Розлучена. Має доньку та сина. Живе в Павлограді
Людмила КАЛІНІНА, 43 роки, медсестра, командир розвідувального взводу, підприємиця. Народилася 1 липня 1978-го в місті Павлограді Дніпропетровської області. Мати була санітаркою, вітчим – шахтарем. Закінчила місцеве медичне училище. Працювала медсестрою. 2004 року відкрила будівельну фірму. Із 15 травня 2014-го воювала у складі добровольчого батальйону ”Донбас”. Була розвідницею, мала позивний ”Строитель”. Брала участь у боях за Спартак, Авдіївку, Піски, Мар’їнку, Попасну та Лисичанськ. 29 серпня 2014 року отримала важке поранення в Іловайську на Донеччині. Два дні була в полоні російських військових. Підписала контракт із Збройними силами України. Була командиром розвідувального взводу. 2018-го комісована за станом здоров’я. Має другу групу інвалідності. Займається підприємництвом. Любить працювати в саду. Слухає українську музику. Захоплюється історичною літературою. Улюблена книжка – ”І один у полі воїн” Юрія Дольд-Михайлика. Розлучена. Має доньку та сина. Живе в Павлограді

Бої за Карлівку стали в моїй свідомості третьою сходинкою переосмислення. Зрозуміла, що війна прийшла в наш дім і я всіма способами намагатимуся допомогти. Знала всіх, хто загинув 23 травня 2014 року (25 бійців добровольчого батальйону "Донбас" біля села Карлівки Мар'їнського району Донецької області потрапили в засідку терористів із батальйону "Восток". Прийняли бій. Загинули п'ятеро наших бійців. – Країна). Напередодні спілкувалися з "Матвієм" – Миколою Козловим. А "Федір" (Олексій Мирошниченко, підприємець із Донецька. – Країна) ставився до нас трохи із сарказмом. Мовляв, дівчата, а ви що тут забули? Його загибель вразила найбільше. Йому вирізали серце й по Донецьку тягали за вантажівкою. Це рана, яка ніколи не загоїться. Батальйон "Восток" переважно складався з росіян і кадирівців.

Багато бійців говорять про сни перед Іловайським котлом. У мене їх не було. Щоправда, 28 серпня мала погане передчуття. В дорозі все складалося погано, ламалася автівка. Але в момент виходу з Іловайська вперше було тихо, без обстрілів. У нашій машині їхали четверо, по радіо грала музика. Мріяли приїхати в Курахове, купити курку гриль і нормально поїсти. Хотілося додому. Я ж пообіцяла дітям повернутися 1 вересня, щоб відправити їх до школи.

Мріяли купити курку гриль і нормально поїсти

29 серпня пам'ятаю до поранення. Наш розвідвзвод стояв під Іловайськом і контролював виїзд із міста на Тополі. Команди не було, але о четвертій ранку почався рух колон. У будь-якому завданні я була за кермом. Мене вважали фартовою. Того разу також вела колону. Близько сьомої ранку прибули в Многопілля, де сформували дві колони. Перший раз нас обстріляли неприцільно, ніби попереджаючи, щоб рухалися швидше.

У Червоносільському зупинилися на пагорбі. Поряд – командир зведеної роти "Апіс", Аліна, "Масяня" і "Шептур". В'їхав танк росіян із білим прапором. Не розуміли, що відбувається. Була маса людей з інших підрозділів. Командир батальйону на зв'язок не виходив. Раптом танк вистрілив. "Шептур" загинув. Решта отримали поранення. Основну масу уламків прийняв на себе "Апіс". Якби не він, я залишилася б там назавжди. Уламки влучили в ноги, шию, один пробив череп і застряв на глибині 2 сантиметри.

Тієї ночі хтось зателефонував моїй матері і сказав, що я загинула. За ніч вона посивіла. Хоч і не вірила в мою смерть. Відчувала, що мені важко й боляче, але я жива.

У полон потрапила через добу. З розповідей знаю, що спершу мене затягнули в один погріб, потім – у другий. Пізніше бойовики вийшли на зв'язок через наші рації. Росіянин із позивним "Кльон" виставив ультиматум: або здаємося, або все буде стерто з лиця землі. Вони дали два залпи. Ми вирішили здаватися. Пересуватися було важко, йти допомагали "Артист" і "Масяня", які підтримували мене з обох боків. У лісосмузі нас по черзі обшукали. Через шрам на пальці мене прийняли за снайпера й наказали розстріляти. Але втрутився "Кльон": "До вечора вона здохне".

Полонених тримали по центру зораного поля, поранених – у лісосмузі. До нас підходили російські солдати, цікавилися, як ми. Вони були шоковані, бо переважна більшість із нашого батальйону були російськомовні. Вони не розуміли, що коїться. Очікували побачити міфічних бандерівців.

Вісім людей намагалися організувати оборону

31 серпня поранених, серед яких були чотири жінки, зібрали. "Кльон" сказав, щоб дівчат посадили в одну машину. Пам'ятаю останній жест хлопців із "Донбасу" – кулак, прикладений до серця. Вони прощалися з нами, а ми – з ними.

Їхали в червоній "газелі". Казали, що за цю машину є домовленість, по інших – ніяких гарантій. Спереду біля водія сидів Володимир Рубан (керівник громадської організації "Офіцерський корпус". – Країна). Нас привезли на аеродром у Волноваху. Були паніка, сльози. Потім відбувся обмін. Думала, нас забрав Червоний Хрест. Згодом дізналася, що то була Полтавська медрота. Хлопці, ризикуючи всім, приїхали нас вивезти.

У госпіталі мене провідували незнайомі люди. Якась бідолашна стара жінка засовувала в кишеню свою пенсію. Приїжджали й заможніші. Купували ліки й давали гроші волонтерам.

Сказали, що мене потрібно евакуювати. Вранці 1 вересня відправили в Дніпро. Їхали автобусом. Я періодично непритомніла. Коли під'їжджали до Павлограда, "Масяня" додзвонилася до моєї матері. Сказала, що проїжджатиму повз рідне місто. Мати з дітьми були на шкільній лінійці. Вони вибігли нам назустріч. Не хотіла, щоб рідні бачили мене лежачою. Попросила побратимів тримати, щоб стояла на ногах. Виконала свою обіцянку дітям – 1 вересня ми побачилися. Та зустріч вплинула на них. Донька горить і живе національною позицією. Служить у Національній гвардії. На весілля із чоловіком поклали квіти на Алеї пам'яті воїнам, які загинули.

У Павлограді є три сім'ї зниклих безвісти. Ми часто спілкуємося. Мати Максима Анікіна постійно запитує, чи не пригадала я, як забирали її сина. Це дуже боляче. Є почуття провини за те, що ми повернулися, а інші назавжди залишилися там.

Після Іловайського котла багато людей вирішили більше не воювати. У мене ж почуття помсти за наших бійців було сильне. Не могла не йти на фронт. Моя друга ротація – це Мирна Долина на Луганщині. Нас кинули на підсилення 31‑го блокпосту. Серед бійців було восьмеро тих, хто пройшов Іловайськ, решта – новобранці. Під час першого обстрілу багато молодих кинули зброю і з третього поверху ломанулись у підвал. А вісім людей намагалися організувати оборону. Розуміла: наше місце тут, доки можемо приносити користь.

До квітня 2015 року служила в Нацгвардії, потім перевелася до Збройних сил України. Бо ходили розмови, що Нацгвардію заберуть з передових позицій.

Якщо є мета, людина до всього може звикнути. Влітку 2014‑го могли спати десь під деревом і за щастя був каремат. Не вистачало води, ми не мали нормального харчування. У мене була дистрофія, важила 42 кілограми. У госпіталі мене відгодовували дитячою сумішшю та йогуртами.

Ми сильні, ми змогли

Спочатку воювала у звичайних рожевих кросівках і більшій на два розміри формі. Потім привезли американську гуманітарку – і мені дісталися берці на два розміри менші. Натирала страшні мозолі. Розпарювала берці, а хлопці їх розтягували. Доки справа дійшла до Іловайська, нога вже нормально залазила. Те взуття зберігаю.

Після звільнення відкрила кіоск. Син ще школяр, тому на одну пенсію не протягнеш. До того ж мушу підтримувати себе ліками – крім поранень, маю онкологію. Але робота мене рятує. Не залишає часу думати про погане. На дачі обробляю город, доглядаю за квітами. Коли на душі важко, зустрічаюся з такими, як сама. Ми на одній хвилі.

Батько живе в Дніпрі. Вони з матір'ю давно розлучились, але ми підтримуємо стосунки. Коли він дізнався, що я воюю, мали неприємну розмову. Казав, що на тій стороні можуть бути родичі, що це громадянська війна, а не російська агресія. Поглядами він застряв у Радянському Союзі. Прикрість у тому, що таких, як він, багато.

Є великі недопрацювання держави в підтримці й реабілітації ветеранів. Нещодавно поховали чоловіка, який помер від передозування наркотиками. Ми разом воювали, він був достойним бійцем, але не знайшов себе в мирному житті. Дехто з побратимів вкоротив собі віку. Ми виявилися чужими для суспільства. Відчуваю це на собі.

До війни День Незалежності був для мене не більш як іще один вихідний. Зараз важливо бачити синьо-жовтий прапор і розуміти, що 30 років наша країна самостійна. Найбільше запам'ятався День Незалежності 2014 року в Іловайську. Нас обстрілювали "Ураганами", "Смерчами", "Градами". Добу провели в підвалах.

Запам'ятався парад у Києві 2016‑го. Відчувала величезну гордість за країну, за наших бійців, за ветеранів, які сиділи в першому ряду. Хотілося всьому світові сказати: "Ми сильні, ми протистоїмо Росії. Ми змогли!"

Зараз ви читаєте новину «"Побратим помер від передозування. Другий вкоротив віку. Ми виявилися чужими для суспільства"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі