Із початку повномасштабного вторгнення Україна повернула додому 2324 полонених. Жодній країні під час такого конфлікту раніше не вдавалося досягнути такого результату – за Женевськими конвенціями, обміни полоненими мають відбуватися після завершення бойових дій. Україна утримує захоплених на полі бою росіян згідно з міжнародним гуманітарним правом. Водночас досить часто від рідних наших поневолених захисників доводиться чути, що українців у Росії катують і морять голодом
– В одного з працівників табору для російських військовополонених син був у ворожій неволі. І цей працівник добре ставиться до росіян, яких утримує Україна, – пригощає цигарками, – розповів один із керівників українського табору. – Казав, може, й із його сином хтось так добре поводитиметься. У цьому відмінність у ставленні українців і росіян до бранців. Сина працівника колонії згодом обміняли.
Табір, де утримують російських полонених, розташований на заході України. Місце мальовниче – навколо поля, гаї та пагорби.
Коли прибувають новенькі, їм видають табірну робу й забирають на зберігання те, в чому вони прибули. Ці речі тримають у великих пакетах, а то й картатих сумках. Але, наприклад, обручок чи сережок не забирають – їх можна носити. Один із полонених, який працював у майстерні, а саме клеїв паперові сувенірні пакетики, був із кульчиком у вусі.
Потім новоприбулі йдуть у душ. Далі – відвідують кімнату, яку працівники колонії називають барбершопом. Стрижуть там усіх однаково.
– Вони можуть залишати бороду, але поки що ніхто не захотів, – жартує один із працівників.
У наступному приміщенні фельдшер проводить попередній медичний огляд – описує, хто в якому стані приїхав. Після цього прибулі потрапляють на два тижні на карантин. Там досить непогані умови – тепло, чисто, свіжий ремонт, є кухня. Під час карантину за ними спостерігають психологи. Наприклад, чи схильний хтось до самогубства. Є невелике подвір'я для прогулянок – із турніком і брусами для тих, хто хоче розім'ятися. Для всіх полонених – поза карантином – є спортивний майданчик із футбольним полем, тренажерами й турніком.
Два місяці тому в медсанчастину привезли рентген-апарат – полонені часто приїжджають із пораненнями й ампутаціями. Є своя ультразвукова діагностика. Діє добре обладнаний стоматологічний кабінет. Працюють психолог, терапевт. За необхідності запрошують спеціалістів із центральних лікарень.
Кухня в таборі – як домашня. Полонені можуть заварювати чай і каву. На спеціальному стелажі зберігають те, що купили у крамниці на території табору, чи те, що їм передали рідні посилкою. Це переважно солодощі. На обід такого не дають.
Рядові й сержанти працюють. Офіцери – за бажанням. Робочий день – 8 год. Працюють шість днів на тиждень. У майстерні клеять паперові пакетики для алкогольних напоїв. Раніше робили пакети з видами Львова. Робота хоч і одноманітна, але проста. Згідно із Женевськими конвенціями, полонені не мають виготовляти продукцію, що може зачепити їхню гідність, а також військову – патрони, наприклад. Більш здібні працівники плетуть садові меблі з пластикової "лози". Додому повернуться з новою професією. За роботу отримують приблизно 400–500 гривень на місяць – чверть швейцарського франка за годину, за конвенціями. Після роботи їх обшукують сканером, щоб ніхто не забрав гострих-різальних предметів. Потім шикуються й ідуть на обід чи вечерю.
У їдальні нещодавно зробили ремонт – нова плитка, нові умивальники. Дають гороховий суп, вермішель, шматок м'яса й вінегрет. А також чверть хлібини. Готують їжу самі полонені.
У крамниці великим попитом користується кока-кола. На прилавках переважно солодощі – печиво, шоколадки. Є також "Мівіна", консервація. Можна придбати засоби гігієни та цигарки. У кожного полоненого є спеціальний рахунок, на який рідні можуть надіслати гроші.
Із утримуваними в таборі росіянами говорять виключно українською. Приблизно на другому місяці перебування ті все розуміють.
Усі, кого ми запитували, спілкувалися з рідними телефоном. Їхні близькі знають, де вони та що з ними. На відміну від наших – фактично під час кожного обміну додому повертається частина наших захисників, про перебування яких у полоні не було жодної інформації.
Серед російських бранців є москвичі, жителі Калінінградської області, з Мурманська, Краснодара, Чувашії, Бурятії.
Москвич років 40 розповів, як пішов воювати. Він батько чотирьох дітей. Подивився програму пропагандиста Соловйова й вирушив добровольцем "допомагати хлопцям, бо їм важко, багатьох під Ізюмом повбивали". Тепер хоче, щоб його обміняли.
– А як обміняють, потім знову підеш? – питаємо.
– Ні, вже не піду. Хай хтось інший воює. Бо місцеві на Донбасі погано до нас ставляться. Не цінують, що ми їх прийшли захищати. Вони на камеру кажуть одне, а в житті вовком на нас дивляться. Не хочу їх більше захищати.
2 
1
Коментарі