вівторок, 03 липня 2018 10:55

Пішов відпочивати після нічного чергування. В обід прокинувся, а коридором ходять російські підполковники

Після анексії Криму Роман Кузьменко дивом не спився

2001-го йшов до військкомату "з грошима відкупитися". Під дверима передумав – вирішив служити. Після "учебки" служив у Совєтському (сьогодні селище Ічкі в окупованому Криму. – Країна) у зенітно-ракетній бригаді протиповітряної оборони.

У США пробув майже рік. Побачив, як живуть люди. Розумів, що наша ситуація і менталітет не дадуть побудувати "Америку" тут і зараз. Але намагався своїм прикладом передати те, що бачив і вмів. У сержантському класі частини в Сімферополі організував проектор із комп'ютером, розставив півколом столи для занять. Сержант працює безпосередньо з людьми. Знає, чи вдасться втілити ідею командира, чи готові до цього підлеглі.

Майдан у Криму переживався приблизно так: приходиш із роботи, вмикаєш телевізор, там показують "Беркут" і сутички. Перемикаєш канал – теж Майдан, коктейлі Молотова. Зараз живу в Києві. Зрозумів, як це відбувалося, скільки людей там були з моїх нових знайомих. Тепер бачу: Майдан – це й моя історія.

  Роман КУЗЬМЕНКО, 35 років, старший прапорщик. Народився 22 жовтня ­1982-го у Слов’янську Донецької області. Дід по матері у Другу світову війну був танкістом. Батько – офіцер, служив у Польщі, Німеччині. Завершив кар’єру в Криму. Мати – домогосподарка. До шостого класу змінив 11 шкіл. Після строкової служби вступив у військове училище. Покинув. Пішов на контракт у 36-ту окрему бригаду берегової оборони в Сімферополі. 2012 року пройшов міжнародний курс професійних старшин – мічманів – Військово-морських сил США. Повернувся на посаду головного старшини Центру військ берегової оборони Військово-морських сил України. Відповідав за інформування командирів про боєготовність і моральний клімат серед солдатів. Відбув чотири ротації в АТО по півтора-два місяці. Очолює інформаційно-аналітичний відділ управління по роботі із сержантським складом Генерального штабу Збройних сил. Захоплюється грою на електрогітарі, фотографією. Улюблені фільми – режисерів Гая Річі й Квентіна Тарантіно. Із дружиною Оленою мають доньку Катерину
Роман КУЗЬМЕНКО, 35 років, старший прапорщик. Народився 22 жовтня ­1982-го у Слов’янську Донецької області. Дід по матері у Другу світову війну був танкістом. Батько – офіцер, служив у Польщі, Німеччині. Завершив кар’єру в Криму. Мати – домогосподарка. До шостого класу змінив 11 шкіл. Після строкової служби вступив у військове училище. Покинув. Пішов на контракт у 36-ту окрему бригаду берегової оборони в Сімферополі. 2012 року пройшов міжнародний курс професійних старшин – мічманів – Військово-морських сил США. Повернувся на посаду головного старшини Центру військ берегової оборони Військово-морських сил України. Відповідав за інформування командирів про боєготовність і моральний клімат серед солдатів. Відбув чотири ротації в АТО по півтора-два місяці. Очолює інформаційно-аналітичний відділ управління по роботі із сержантським складом Генерального штабу Збройних сил. Захоплюється грою на електрогітарі, фотографією. Улюблені фільми – режисерів Гая Річі й Квентіна Тарантіно. Із дружиною Оленою мають доньку Катерину

До анексії Криму готувалися завчасно: зношували зброю, витрачали боєприпаси. 2013 року було багато навчань, артилеристи вистрілювали в море купу снарядів. Міністром оборони тоді був громадянин Росії Павло Лебедєв (утік у РФ 27 лютого 2014-го. – Країна).

Моя військова частина була розташована в Сімферополі. А нашу зброю зберігали в селищі Перевальному за 22 кілометри. Щоб організувати стрільби, потрібно було їхати туди з особовим складом. На полігоні відстрілялися – чистили зброю, здавали і поверталися в частину.

Щойно почався "віджим" Криму, сказав: треба поїхати по зброю. Мені відповіли: "На фига? Чтоб еще оружие у нас забрали?" Першим росіяни заблокували Перевальне. Бо знали, що там уся наша зброя. За три дні ми були в оточенні.

У моєму сержантському класі з'явився координаційний штаб завдяки стрімам кримськотатарського каналу АТR. У той час то були наші очі. Вони довкола частини на стовпах розвісили веб-камери і відео транслювали онлайн. Ми вивели його на екран. Зв'язок глушився. Лише завдяки забороненому на той час в армії інтернету командир спілкувався зі штабами.

Перейти на бік росіян не міг. Згадував слова присяги, яку давав ще лисим строковиком. Обіцяв завжди бути вірним і відданим народу України. Присягав у присутності вже покійного батька й матері. Хоча для неї ті слова, мабуть, не настільки важливі. Коли забирав речі, сказав їй, що їду. Вона відповіла: "Ти, як батько. Коли розпадався СРСР, я просила його перебратися на Байкал. У Росії буде краще. Та він затявся: "Хочу в Україну". А тут краще не було і не стане".

8 березня дружина з донькою прийшли до частини. Ми були заблоковані. Боявся, що за сім'єю підуть "самооборонівці", відстежать. Вони були напівп'яні, обкурені. Десь у той момент зрозумів: серед цих людей жити не зможу.

Була образа: чому немає ніякої команди? Але й захищатися було нічим – хіба палицями й камінням. За три тижні блокади росіяни перекинули на півострів велику кількість військ і техніки.

Завжди думав: є якийсь секретний задум. І коли почнеться війна, дадуть команду – й усі відкриють "мобілізаційні валізи" (план на випадок надзвичайних ситуацій. – Країна). Ні фіга. Нічого не відбулося.

Половина людей просто тинялися й не знали, чим зайнятися. Чекали, коли все вирішиться. Я організовував оборону частини. Зі мною – ще два адекватні офіцери. Обидва, як і я, навчалися за кордоном. Із сусіднього шиномонтажу притягли шини. Мішками з піском барикадувалися, натягували дріт-путанку. Аби хоч якось стримати штурм.

О 10:00 21 березня 2014 року пішов відпочивати після нічного чергування. В обід прокинувся, а коридором уже ходять російські підполковники. В кабінетах описують майно. Один наш офіцер, у кращих традиціях зрадництва, екскурсію окупантам проводить.

Свій кабінет зачинив. Прийшов російський зампотил (заступник командира з тилового забезпечення. – Країна). Кажу: "Йдіть і керуйте своїми людьми. Я не російський військово­службовець". Він: "Примешь верное решение, тогда поговорим". Питаю: "А правильне – це яке?" Він покивав головою і пішов.

За день наш командир вишикував усіх у коридорі на тлі плакату "Слава і Честь". Він високий, літеру "і" собою закрив. Вийшло з одного боку "Слава", а з іншого "Честь". Розповів, скільки отримуватимемо в російській армії. Зрештою сказав: хто хоче виїхати на материк – крок уперед. Я гадав, один вийду з шеренги, але чую – нас багато. Зрозумів: усі кращі люди з частини йдуть. Командир глянув і вигукнув: "Бл… дь, с кем же мне работать?!"

Перший місяць переписувався з колишніми колегами, що залишилися в Криму. А потім всі різко зникли. Їм дали команду видалитися із соцмереж і не спілкуватися з нами. Потім створили такі умови, що вони роз'їхалися служити по Росії. Зараз хто в Калінінграді, хто – на Чукотці. Легше почати нове життя, ніж служити там, де кожен тикатиме, що ти – "растаможенный" (зрадив присязі. – Країна). Гадаю, так і мало статися. Казав їм: ви теж поїдете з Криму – пізніше, але значно далі.

Більшість військових із Криму виїхали до Одеси. До Києва – одиниці. Антитерористичної операції на Донбасі тоді ще не було. Майдан закінчився, а у волонтерів за інер­цією залишилася звичка допомагати. Вони "накинулися" на кримчан. У магазини водили, на касі розраховувалися. Я їм: "Ви чого, в мене є гроші". Вони: "Бери. Де житимеш?" Билися, хто до себе забере.

Дивом не спився. Ніби якесь випробування від Бога: переживеш – не переживеш. Весну зустрів у заблокованій військовій частині в Криму. Коли все почалося, дерева лисі були. А коли вийшов – абрикоси відцвіли.

"Загорівся" Слов'янськ. Я був шокований. У мене ж родичі в місті – дід 90-річний, дядьки, тітки, сестри. Телефоную, а вони кажуть, що за "Новоросію". Кричали, що я – "правосєк". Мені пропонували поїхати до Слов'янська на розвідку. Але розумів: мене мої ж родичі здадуть ворогу.

Поїхав на фронт за три дні, як звільнили Слов'янськ. У Краматорську разом з іпсошниками (відділ інформаційно-психологічних операцій. – Країна) збирали інформацію на лінії зіткнення.

Сержант полковнику не все розповість. Він його може злякатися чи зрозуміти, що з нього немає толку. Багато бачив їх. Усі про те саме запитують – і ніхто нічого не вирішує.

Поїхав із Криму з розумінням, що тут буде краще. Тепер намагаюся робити це "краще".

Зараз ви читаєте новину «Пішов відпочивати після нічного чергування. В обід прокинувся, а коридором ходять російські підполковники». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути