За синьо-жовтий прапор поляки садили в тюрму
Мої предки – вірмени, які оселились у Львові в 1700-х. Діди за поляків були заможні купці. У Немирові ми жили в кам'яниці. Мали багато землі й магазинів. Але достатку також була межа, встановлена поляками.
Дідо по татові мав дев'ятеро дітей – четверо дівчат і п'ятеро хлопців. Кожному старався дати хороший посаг і добру освіту. Батько закінчив гімназію. Щоб іти до університету, треба було міняти конфесію, бо українців не брали. Тато не захотів. Він був патріотом, націоналістом. Ходив на демонстрації та мітинги з синьо-жовтим прапором. Поляки за це садили в тюрму, а потім дідо викупав.
Як почалася війна на західноукраїнських землях, мені було 2 роки, старшій Дарії – 4, Марії – майже 3, а наймолодшу Надю мати ще годувала молоком. Радянська влада увірвалася, ніби орда. Донощики розповідали їм, хто чим займався за поляків, і ті формували чорні списки націоналістів. Брати батька пішли в ліси. Радили йому переховуватися, щоб уникнути розстрілу.
Щоб Урятуватися від вивезення, довелося втекти. Люди в місті погодилися нас переховувати. Батька з нами не було – ми й самі не знали, де він. Потім матері хтось сказав, що все минулося і ми можемо повернутися до своєї хати. У першу ж ніч удома до нас увірвалися з криком: "В одни руки". Це означало, не брати більше, ніж можеш тримати в руках. Все інше виривали. Мати готова була до цього, мала спаковані у вузликах речі.
Ми потрапили в число тих, кого першими вивозили на Сибір. Поїхали на виселення в Омську область. Повстанців і їхні родини вже після війни вивозили за партизанство. Називали це "борьбой с бандформированиями и их пособниками". На це давали добро Сталін, Каганович і хтось із місцевих можновладців. Нас же вивозили за доносами. П'яниці, яким давали колись на хліб, писали, що ми націоналісти. На основі того формували списки для виселення.
У товарняках було стільки людей, що зі Львова не сиділи, а стояли. Баба пригадувала, що вже як заїжджали в Сибір, то вагон був напівпорожній. Люди повмирали від голоду, холоду та спраги. Їхали понад три місяці. Старші не витримували.
Приїхали не на виселення, а на виживання. З товарняків викинули напризволяще, а тоді поселили до місцевих у землянки. Мати ходила на роботу в тайгу валити ліс під автоматами. Людей забирали вночі та вночі ж приводили. Працювали переважно жінки. Норми – високі. Було важко, люди помирали. Ніяких прав не мали.
Доношували одяг, що був на нас при виїзді. Мати сховала хутро й дорогі персні, що прихопила з дому. Вимінювала їх на одяг, картоплю, борошно й інші продукти. Зимою ми, малі, в мороз і хурделицю йшли на колгоспні поля та викопували з-під снігу замерзлу картоплину. Все літо по тайзі збирали трави й гриби. Звичною стравою була макуха – відходи з деревини, стружка. Це перетирали в порошок і їли, як торт.
У Сибіру всі українці були мовчазні, залякані. Не вдавалося спілкуватися, бо ніхто не знав, хто чим дихає і за що його вивезли. У всіх головним завданням було – знайти хліб. Із часом, коли вже депортовували інтелігенцію, вони об'єднувалися, трималися традицій.
Сибіряку, в землянці якого жили, сподобалося дідове пальто. Захотів забрати. Дідо не погоджувався віддати, бо не мав, у чому ходити. Того ж вечора діду підсипали щурячу отруту. Викопати яму в такі холоди складно. Два тижні шукали того, хто це зробить. Тільки тоді діда поховали.
Баба знала багато пісень, колядок і навчила нас. Так ми теж заробляли на життя. Ходили і співали від хати до хати. Сибіряки називали нас ансамблем. Потім вивчили і їхні пісні. Місцевим подобалося, казали: "Пойте! Пойте!" За це давали то пиріжки, то кілька варених чи печених картоплин. Трималися ще й тому, що вміли руками багато чого робити. У росіян дві ліві руки до рукоділля і праці загалом. Хочуть лише випити й закусити, а ми – творчий народ. Ті приходили до нас щось шити, платили. То був ще один спосіб вижити.
Моя родина мала польські паспорти. Це нас не раз рятувало. З 1943 року відкрився другий фронт. Польський уряд в екзилі почав цікавитися виселеними поляками й давати їм допомогу. Ми потрапили в ці списки. Про українців ніхто не згадував.
Відтоді трохи полегшало. Двічі на рік приходили посилки з-за кордону – Польщі, Америки. Там були шкарпетки, теплі речі, деякі крупи. Нас переселяли постійно. Весь Сибір об'їздили. Перекинули якось у Воронезьку область, ближче до України. Там і жили до кінця війни. Мати була письменна, освічена. Тому її взяли працювати на склад. Звідти в кишенях приносила трохи пшениці. Це було небезпечно: якби спіймали, то розстріл одразу.
Після війни поляків повертали додому, нас разом із ними теж забрали. Перед від'їздом вдалося спекти паску. З сестрами ходили по лісі і знайшли гніздо, де курка з якоїсь хати відклала яйця. З них вийшли крашанки. Свят до цього не відзначали. Було добре, коли мати чи баба згадала про якийсь великий празник. Запалювали щось подібне до свічки, яку змайстрували з підручних засобів, і молилися.
1946 року везли нас у Польщу у спальних вагонах. Всі були вимучені, слабкі, схожі на ходячі скелети. На кордоні у Брест-Литовському міняли колію і вагони. Мати з нами зійшла з потяга. Сказала, що в Польщу не поїде. Розуміла: якщо опиниться за кордоном, то нашого батька ніколи не знайде. Люди, які їхали з нами, потім чудово влаштувалися. Їх поселили на землях, що їх німці повернули полякам після війни, дали хороше забезпечення. Ми в Україні продовжували бідувати з тавром сім'ї "ворога народу". Мати у свої 35 років отримала три грижі після Сибіру.
Згодом дізналися, що тата арештували й вивезли в концтабір у Воркуту на золоті копальні. Потім опинився в тюрмі в Іркутській області. Там і загинув у 42 роки. Доки були в засланні, нічого про це не було відомо. Але мати здогадувалася, що він уже неживий.
Мали родину у Львові, яка нас прихистила. Жили в них довго, аж доки мати не знайшла роботу. Тоді з квартири на квартиру переїжджали. Але всім вдалося вивчитися. Мати казала, що наука – це єдиний спадок, який у нас залишився. Я добре вчилась у школі, подала документи до медінституту. При вступі писала, що батьки розлучилися. Якби дізналися, що тато був у таборах, то не бачити мені навчання. Тоді КГБ цього не перевіряло. Дізналися про все, коли я була вже на п'ятому курсі інституту. Переглядали біографії та наткнулися на списки виселених. Хотіли вигнати, але група взяла мене на поруки. Так і довчилася.
4 
1
Коментарі