"Осколок застряв у смартфоні. Якби не він, влучив би в пах"

Путін – велика "обіженка"

Що таке війна, зрозумів у 1988–1989 роках, коли виводили радянські війська з Афганістану. Бачив на вулицях жінок-біженок у паранджах. Враження, наче потрапив на знімальний майданчик "Білого сонця пустелі". Потім у нашій школі з'явилися біженці з Таджикистану.

Нічого хорошого в Росії про Україну, Грузію, країни Балтії не казали. Тільки негатив. Там сприймали українців як хохлів, які говорять зі смішним акцентом, постійно їдять галушки й сало, мають вигадану історію. Так само було і з Грузією.

 

У Москві відчував до себе вороже ставлення. Сибіряки для них – смішні люди з вузькими очима. Росіяни – зверхні, вірять у свої казки, люблять вигадувати свою історію, яку буцімто в них украли. Сибіряки – це американці без Америки. Вони відкриті світові, але водночас і закриті – через умови життя.

Моя бабуся по батькові – українка. 2008 року вирішив уперше побачити Україну. З'їздив на два місяці. Був у Києві, Одесі, Краматорську. Побачив європейську країну. Коли повернувся, пошкодував, що не залишився. Почалася російсько-грузинська війна.

Росіянам бракує власної вільної думки. Повторюють офіційний дискурс із телевізора. Для мене було ­ганьбою, що під час російсько-грузинської війни в Петербурзі була лише одна демонстрація проти неї. І акцію швидко скрутили.

Зрозумів, що не хочу жити за диктатури в Росії та чути всю ту брехню. З листопада 2010-го мешкаю в Україні. Мову почав вивчати в Харкові. Бракувало спілкування нею та оточення, тому читав книжки, дивився телебачення, слухав пісні, запам'ятовував нові слова. Як за рік переїхав до Києва, проблем із мовою не було. А коли 2016-го жив у Чернівцях, казали, що маю прикарпатський акцент.

Україна подобається тим, що тут свобода. Росіяни звикли до тоталітаризму, іншої влади не уявляють. Путін – велика "обіженка". Коли став президентом 2000-го, намагався наблизити Росію до НАТО, щоб там керувати. Але його розвернули, тому розізлився.

На Майдан прийшов 19 січня 2014-го. Вразила єдність людей. Завжди допомагали одне одному. Смерть уперше побачив на Майдані у ніч на 19 лютого. Хлопцеві у груди влучила світлошумова граната й розірвалася. Він упав, почав смикатися, а потім затих. Думав, привиділося.

Тієї ночі отримав перше поранення – в ліву ногу поцілив осколок гранати. Пройшов під шкірою. Коли кров зупинили, я повернувся на барикаду, став зі щитом. У нього влучила граната – й мене контузило. Знепритомнів.

Після Майдану намагався отримати статус біженця, бо розумів, що назад дороги немає. Знайомі пропонували "гопницькі" засоби легалізації: дати хабар, украсти документи, одружитися. Маю принципи, тому всі ці способи – не для мене.

Хотів, щоб Україна була вільна, тому пішов воювати. Ніколи не ототожнював себе з росіянами. Для мене вони – окупанти, загарбники. Хотів воювати в "Айдарі", але там підозріло поставилися до мого громадянства. У червні 2015-го вступив до Організації українських націоналістів. Приїхали на Полтавщину. Командир "Зубр" сказав: "Забудьте минуле й імена, тепер у вас нова історія та позивні". Відтоді я – "Жартівник".

На першу ротацію поїхали в Піски під Донецьком у липні 2015-го. Тоді видали справжній автомат – на полігоні були дерев'яні. Почав пристрілюватися. Спробував із РПГ-7 (ручний протитанковий гранатомет. – Країна), учився розбирати ДШКМ (станковий кулемет. – Країна). Ми були при 93-й бригаді. Я спочатку нахабно поводився: "Не вчи мене, я доброволець". А потім "роги відпали". Співпрацювали без конфліктів.

У Красноармійську (зараз – Покровськ Донецької області. – Країна) помітили, що нас "змальовують" місцеві. Спостерігали за нами, потім телефонували кудись. Увечері приходила молодь і питала, чи ми "Правий сектор". Намагалися не спілкуватися. "Зубр" наказав їх близько не підпускати. Хоча був випадок, коли на ринку купували черешні й продавчиня прошепотіла: "Хлопці, слава Україні".

Восени товариш "Вайс" (Юріс Вайсбеккер. – Країна) з Латвії отримав серйозні осколкові поранення і переломи обох ніг. Мене це вразило: годину тому друг був веселий, розповідав про дім, а тепер стікає кров'ю.

У грудні 2016-го поїхав на Світлодарську дугу в 54-ту бри­гаду. Був при мінометниках. Хотів підписати контракт, але не уклали, бо збіг термін мого перебування в Україні. Коли ми вийшли на полігон навесні 2017 року, отримав письмову згоду міграційної служби й легалізувався. Хоча якийсь час мав проблеми з банком. Спочатку отримував зарплату на картку побратима.

У грудні 2018-го зайшли в Золоте на Луганщині. Як уперше вийшов на пост, подумав, що то Піски. Придивився – ні. Бо там не відчувалася небезпека обстрілу, а в Золотому – так, бо воно розташоване в котловані. Якщо з'явиться наша артилерія, то сепари її просто познімають.

19 лютого 2019 року отримав поранення під час мінометного обстрілу. Здалося, наче мене відірвало від землі. Сів, подивився на ліву ногу – там кров. Також текла з брови на автомат. Потім заболіла ліва рука. Побратим "Капелан" допоміг закріпити турнікет. Я почав вивертати кишені, щоб звільнити їх. У смартфоні був осколок. Якби не ґаджет, влучив би в пах. Відвезли в госпіталь у Гірське, потім – до Сіверськодонецька й Харкова. Один осколок був у біцепсі, відтоді наполовину не відчуваю руки.

Повернувся з реабілітації у квітні 2019-го. Питав, де моя довідка про обставини поранення. Відповіли, що зупинили розслідування, бо я не дав документів із лікарні. Через комбрига та скандали отримав її.

Із ВОПу (взводний опорний пункт. – Країна) писав листи в Міністерство ветеранів і Володимирові Зеленському, щоб дали громадянство України. 20 грудня 2019-го отримав тимчасове. Відчув таке полегшення, ніби Ельбрус із плечей звалився.

Тимчасове громадянство діє два роки. За цей час треба було вийти з попереднього. Це робиться через посольство, тобто з території Росії. 14 грудня Верховна Рада прийняла закон і тепер іноземцям, які захищали територіальну цілісність України, буде простіше отримати громадянство.

У серпні 2020-го демобілізувався, бо відчув виснаження. Зрозумів, треба відпочити й підлікуватися.

Зараз модно собі приписувати ПТСР (посттравматичний стресовий розлад. – Країна). Коли розібрався, що це, то зрозумів: у мене його немає. Той, хто приписує собі ПТСР, не знає, що це психіатричний діагноз. Це обмеження: ані зброї, ані водійських прав.

Завжди готовий повернутися в армію. Але вона має розвиватись і навчатися. Поки що я цього не помітив. На полігонах солдати бухають, не хочуть вчитися. Також стикався з тим, що приїздив на місце й не розумів, що робити. Людина ж не смартфон, через Play маркет не завантажиш потрібні програми. Часом чую від сержантів: "А чого я повинен тебе вчити? Є ютюб, от і дивися".

Війна мене змінила. Зайве відсіялося. З'явилося підвищене відчуття справедливості, хочу правди. Став обережнішим у знайомствах. Не довіряю, бо не всі розуміють.

В армії на навчаннях почув фразу: "Якщо пристрій бреше, обнуляй і починай заново". Я завжди до цього готовий. Тому хочу жити в Україні.

×