Євген Дикий двічі планував емігрувати
З Євгеном Диким зустрічаємося на прохідній Міністерства освіти й науки. Одразу ліворуч – кілька кабінетів Національного антарктичного наукового центру. Його Дикий очолює рік. У коридорі на стільцях і столах навалений кабінетний мотлох. Щойно закінчили ремонт, пояснює Євген. Наприкінці коридору – модель української антарктичної станції "Академік Вернадський" під склом: одноповерхові корпуси-коробки розкидані на скелястому острівці серед води, льоду й гір.
– Якщо температура буде підвищуватися такими ж темпами, станцію може затопити років за 50. Або за 100. Для цього рівень Світового океану має піднятися на кілька метрів. Але, сподіваюся, катастрофи не буде. По-перше, рівень океану підвищується нерівномірно: найбільше – на екваторі, найменше – на полюсах, – пояснює Євген Дикий.
Заходить у свій кабінет. Чути легкий запах фарби. Поруч зі столом на підлозі стоїть великий глобус.
– Щойно відправили сезонний загін на два місяці. На човнах мотаються по навколишніх островах і збирають матеріал для досліджень в Україні – зразки гірських порід, ґрунтів, живих організмів, – сідає за робоче місце перед відкритим ноутбуком.
Відчувається, що ви зайняті.
– У березні зробимо перезміну постійної річної експедиції, відправимо нову групу. Тоді зможу перепочити. Робота Центру – не лише те, що відбувається в Антарктиді. Це також купа закупівель, бюрократичних формальностей. Нам перший рік за історію станції виділили повноцінне фінансування. У державній сфері – чим більше грошей, тим більше клопотів.
Скільки отримали?
– 3 мільйони доларів. Бюджет французьких колег більший у 140 разів.
Нам, щоб направити на рік мінімальну зимувальну групу, плюс пальне й харчі, потрібен щонайменше мільйон. Щомісяця платимо 3,5 тисячі доларів за 10 гігабайтів інтернетного трафіку для станції. Цього вистачає на листування і спілкування у скайпі. Порівняно з минулорічною ситуацією – це прорив, бо було півгігабайта. Могли дозволити раз на тиждень текстові мейли туди і раз на тиждень – звідти.
У двері стукають. Чоловік зрілого віку просить підписати документ. За ним – жінка:
– Щоб два рази не відривати – і мені підпишіть, – каже.
– Ірина Анатоліївна Козерецька – заступник директора з наукової роботи, – Дикий ставить на документі печатку. – Була однією з жінок, кому не можна було перебувати на українській станції. Тому мусила працювати на польській. 20 років негласно забороняли пускати жінок на "Академіка Вернадського". Ми припинили дискримінацію. У сезонному загоні торік побувала біологиня Оксана Савенко. Скоро поїде на зимівлю. Лікарем теж буде жінка. Наталія Бабій раніше волонтерила на фронті.
Ви нещодавно повернулися з експедиції?
– Так, 25 грудня. Був п'ять тижнів. 2001 року в нас не стало там флоту. Усі 36 суден або згнили, або були дешево розпродані. Дослідження в Південному океані не могли проводити. Цього сезону почали відновлювати нашу океанографію. Доки нема наукового судна, використовуємо український риболовецький траулер. Він займається видобутком антарктичної креветки – криля. Тільки шість країн зберегли технології його вилову в Антарктиці. Серед них – Україна.
У листопаді-грудні на траулері працювали дев'ять осіб. Тоді відбулося моє перше знайомство з Антарктикою. Досліджував проблему з крилем. Попит на нього стрімко зростає, бо він містить багато поліненасичених жирних кислот. Їх дієтологи вважають чудодійними. І тут лобами зіткнулися природоохоронці та рибопромисловики. Перші кажуть: якщо криля ловитимуть так багато далі, китам і тюленям нічим буде харчуватися. Другі – що криля неміряно, й він ніколи не переведеться. Поки що це дискусія без аргументів, жодна сторона не оперує цифрами, лише уявленнями. Слово має сказати наука.
Тягне назад в Антарктику?
– Шалено. У першу чергу я – вчений. Найбільше задоволення відчуваю в "полях" із батометром (прилад для забору проб води з глибини. – Країна) і планктонними сітками.
Але ж там важко й екстремально.
– А де не важко? Були моменти легкого екстрімчику. У протоці Дрейка хвильки з двоповерховий будинок. Наше корито у 114 метрів завдовжки штормів не боїться. Але налетить біла крупка, туман – і миттєво поверхня корабля покривається тонким шаром льоду. При цьому кораблик добряче хитає. Ти приходиш брати пробу планктону, перехиляєшся через борт з усім приладдям, а під ногами – ковзанка. Літаєш туди-сюди.
Але в "полях" набагато простіше, ніж із бюрократією у кабінетах. Під час тендерів торік довелося пройти такий тиск із різних боків, що це по нервовій напрузі для мене можна порівняти з 2014-м на Донбасі.
"Академік Вернадський" співпрацює з російськими станціями?
– Системно ні, але контакти не переривались. В Антарктиді така атмосфера і правила, що навіть росіяни намагаються поводитись не так, як тут.
Під час морської експедиції ми висадилися на чилійській базі. Її від російської "Беллінсгаузен" відділяє струмочок. Нас запросили до начальника російської станції. Побували ми в церковці. На нашу честь покалатали у дзвони. Росіяни – хоч до рани прикладай, намагалися розмовляти тільки про Антарктиду. Один полярник сказав: "Ну, если мы наши проблемы из дому потащим сюда, то где тогда вообще жить?". Хоча, які б не були чемні щодо нас, а заходиш у кабінет начальника станції, а там – портрети Путіна, Кирила, Андріївський стяг. Їм поставили триметрову супутникову тарілку, щоб приймала Russia Today. Імперія не дає своїм підданим спокою навіть на краю світу.
Керівництво РФ розглядає Антарктиду як одне з полів геополітичних інтересів. Є у них дідусь Валерій Лукін. Років 30 очолював російську антарктичну експедицію. Зараз на пенсії, але часто на міжнародних заходах представляє РФ. Рік тому напучував мене як молодого колегу: "Вы пришли из науки, как и я. Но забудьте – вы теперь в мире, где есть только большая политика. А наука – это красивый цветной зонтик для ее интересов". Таке бачення принципово відмінне від європейського.
Як виглядають з Антарктиди екологічні проблеми? Багато говорять про танення льодовиків.
– А там його видно, – сміється Євген. – За час спостережень на "Вернадському" середня річна температура зросла на 3 градуси. Ніби незначно. Але це як у Фінляндії став би український клімат.
Звідти надходить багато інформації про стан навколишнього середовища, щоб ми тут схаменулися. Проблему з озоновим шаром вперше виявили саме на нашій станції ще за британців (засновану 1953 року станцію "Фарадей" 1996-го британське Антарктичне товариство передало Україні; перейменована на честь першого президента НАНУ Володимира Вернадського. – Країна). І тепер ми несемо вахту "вартових озонового шару". Інформуємо світ, чи допомагають величезні зусилля останніх років із відновлення атмосфери.
Цього року за участі наших науковців вперше визначатимуть накопичення стійких органічних забруднювачів, які приплили з інших континентів, – пестицидів, антибіотиків, продуктів фармакологічної промисловості. Якщо у воді їх мало, то у водоростях вже більше, а в рачках – ще більше. А в рибі стільки, що це може впливати і на людину, яка її їстиме. За результатами наших досліджень ЄС може заборонити низку особливо шкідливих речовин.
Людство відкрило Антарктиду всього 200 років тому. Коли потрапляєш туди, один із кайфів – ти в куточку планети, який найменше встигли загидити. І це відчувається. Звірі й птахи не бояться людей. Бо не розуміють, чому їх боятися.
Які популярні міфи про стан навколишнього середовища?
– Поширений – що людство здатне знищити планету. Нічого подібного. Можемо зробити її непридатною для людини, але не для багатьох інших форм життя. Пацюків, скажімо, знищити важко. А якщо і вдасться, то зі світом бактерій не зробимо нічого.
Щодо проблем довкілля ви песиміст?
– Обережний оптиміст. Людство за останні 100 років почало розумнішати. Екологічний рух як явище зародився всього 60 років тому. А зараз – яка це потужна світова течія.
Що може створити імідж українській науці?
– Ви знаєте, що в Україні працює найбільший у світі радіотелескоп? Ним зібрано 70 відсотків світової інформації про зоряне небо над Північною півкулею. За роботу в Антарктиді нам теж не соромно. Наші математики – світового рівня. Інститут монокристалів у Харкові поставляє комплектуючі до адронного колайдера (найбільший у світі прискорювач елементарних частинок створили у Європейському центрі ядерних досліджень у Швейцарії. – Країна).
За кілька кварталів від нас – приватна компанія з‑понад 200 працівників. Вони спеціалізуються на аналізі супутникових космічних знімків. Активно конкурують на світовому ринку і мають гарні зарплати, не тікаючи з країни.
Кажете, що українська наука – це, як Китай у світовому виробництві товарів.
– Цинічно так говорити, але низькі зарплати можуть стати нашою сильною стороною. Дайте українському науковцю хоча би 10–12 тисяч гривень на місяць, а не 4, щоб він не шукав підробіток на стороні, і він робитиме речі, на які його західний колега не погодиться і за 5 тисяч доларів.
Дієздатними в Україні є 5–10 відсотків науки. Цього достатньо, щоб серйозно стартувати. Мова не йде про людей давно пенсійного віку, які ганяють чаї на роботі і згадують, як у Радянському Союзі творили прогресивну науку.
Найменше працездатних науковців залишилося 40-річних. Це вік керівників лабораторій, проектів, під якими працює молодь. Вони переважно виїхали.
Ви чому лишилися?
– Ой, – важко видихає Євген. – Я не завжди мав упевненість, що лишуся. Було два моменти, коли дуже наблизився до еміграції. Перший – у 1990-х. Тут був повний швах. У науці вижити було неможливо. Вступив у аспірантуру "Могилянки", вирішив провчитися рік, підтягнути англійську і звалити за кордон. Але з першого семестру мене попросили викладати. Я відкрив для себе могилянських студентів. Закохався в них. Лишився.
Коли наближалося 40 років, знову схопився за думку про виїзд. У 2012–2013-х проводив багато часу за кордоном – мав спільні проекти зі скандинавами і німцями. Вирішив, якщо 2015-го ми самі "добровольно и с песенкой" вдруге вибираємо Януковича, значить я належу до такої меншини, що мені тут нічого робити. Але стався 2013 рік. І тепер я точно можу сказати, що ніколи звідси не звалю. Бо, як жартував Жванецький: "Это же как надо ненавидеть эту страну, чтобы уехать после такого ремонта". А я достатньо доклався до ремонту своєї країни і нею не поступлюся.
Кого з кандидатів у президенти ви би взяли в експедицію?
– Я маю свою позицію як громадянин і виборець, але поза межами Центру. Хоч би кого обрали, в України лишаться національні інтереси у світі, зокрема – в Антарктиці.
Тоді питання як до рядового виборця. Вас потішила новина, що Вакарчук не йде у президенти? Адже ви були скептично налаштовані щодо такого ймовірного глави держави.
– Коли висунувся Зеленський, стало зрозуміло, що Вакарчук не піде, бо це одна електоральна ніша. І один феномен – "позасистемний кандидат". Та й раніше було видно, що Вакарчук напудив. Злякався боротьби під час кампанії. Він звик бути на білому коні у білому костюмі. А тут у лайні будуть усі.
Щось змінилося у цьогорічних виборах – політтехнології, риторика, якісно інші обличчя?
– Якісно нове обличчя вилізло одне. І, на жаль, це блазень-малорос Зеленський. Для мене велике розчарування, що ми, люди, які боролися за незалежність, проти "совка", потім вийшли на Майдан, воювали, свого кандидата знову не спромоглися висунути. Лишилися у ролі статистів. Серед кандидатів, яких випестила огидна феодальна корумпована система, будемо вибирати найменше зло. В актуальному розкладі ним є Петро Олексійович. Його основний електорат складатимуть такі, як я – "вимушені порохоботи". Вони йтимуть на вибори з почуття відповідальності за країну. Зрілі нації обирають головою, а не емоціями.
Голосів тих, хто щиро любить Порошенка, не вистачить навіть на перший тур. У нього з Юлією Володимирівною проблеми протилежні. Тимошенко легко вийти у другий тур, але складно його виграти. Бо її кандидатура для багатьох неприйнятна.
Порошенка ж вважають прийнятним навіть більшість тих, хто ставляться до нього критично. Тому його завдання – пройти в першому турі. Бо в ньому багато голосуватимуть із думкою: підтримаю ідейно свого кандидата, а у другому турі проголосую за Порошенка. Голоси розпорошаться, і в другий тур Петро Олексійович може не потрапити. Такої ситуації трохи побоююся.
Якщо все ж Порошенко. Як він може показати себе після виборів?
– Це ще одне моє побоювання. Ми голосуватимемо за нинішнього Порошенка. А чи не закрутиться у нього голова від успіху, важко передбачити. Цього року також парламентські вибори. Ймовірно, Петро Олексійович у випадку президентства не отримає більшості в парламенті.
Як налаштоване перед виборами середовище ваших побратимів по війні?
– Міф, що атошники – це монолітна маса за поглядами. Я свого часу командував ротою в "Айдарі" з 95 добровольців. Серед них було двоє з парою вищих освіт, шестеро юристів і, водночас, люди з кількома ходками на зону.
Ветеранів 320 тисяч. Серед нас є всі – порохоботи, юліфани, противсіхи. Не здивуюся, якщо й окремі прихильники "Опоблоку".
Будь-хто, хто виступає від імені всіх атошників або всіх волонтерів, свідомо чи несвідомо бреше. На нещодавньому з'їзді Тимошенко виступали якісь кіборги. І я не вважаю, що їх купили. Вони так ненавидять владу, що готові підтримати будь-яку альтернативу. Згадайте хоча б мою однополчанку Надю Савченко. Так само не за гроші хлопці пікетували той же з'їзд із плакатами "Подружка Путіна – не наш головнокомандувач".
Зараз політики будуть спекулювати на повазі нації до захисників країни. Думаю, на з'їзді Петра Олексійовича (відбувся 29 січня, говоримо напередодні. – Країна) теж цього не уникнуть. Я, до речі, там буду.
Вас запросили як директора Центру?
– Як атошника. Доки був в експедиції, вийшов указ про нагородження за звільнення Щастя, Георгіївки та Лутугиного 2014 року. Отримав "Орден за мужність" ІІІ ступеня. І я на з'їзді буду сам по собі, а не "від імені всіх фронтовиків".
Євген Дикий проводить до дверей. За ними вже зібралася черга до директора з кількох людей. Антарктичний літній сезон у розпалі.
3 
1
Коментарі