"Несемо чотири великих торби заморожених страв, і тут нас затримують беркутівці

Перший Майдан переконав, що ми на щось спроможні

У родині мого прадіда було 13 братів і сестра. Усі хлопці були чумаки, під час чумацтва й померли. Обидва діди були воїни, пройшли Другу світову війну. Дід по батьковій лінії був комбатом, визволяв Умань і там загинув. Напевно, генами передалася потреба відстоювати справедливість і боронити своє.

До 1980-го я служив на Північному флоті на атомному підводному човні з балістичними ракетами. За три роки служби два пробув під водою. Був старшиною команди гідроакустики, тобто очима й вухами підводного човна. У пік холодної війни ми чергували під Шостим американським флотом у Перській затоці. Був у епіцентрі, коли ось-ось мала початися Третя світова. Звісно, ми в усьому підпорядковувалися Москві. Був наказ: якщо в американців злетить літак з авіаносця, ми мали знищити Шостий флот США ядерним боєзапасом. Дякувати Богу, американці нас не виявили, хоч і пробули ми під ними 45 діб.

 

Завжди був патріот. Мріяв і мрію, щоб Україна була по-справжньому вільна, щоб ми жили краще на своїй землі. Адже Помаранчевій революції передували злидні. У 1990-х ми багато пройшли – і мільйони-купони, і "човникарство", і затримки зарплат. Проте вижили, фізично й ментально загартувалися. Тому під час президентських виборів 2004-го мали загострене відчуття справедливості. Прагнули відстояли вибір більшості українців. Це був переломний і навіть щемливий період. Тоді головою нашої селищної ради тільки-но став Сергій Титаренко. Коли почав збиратися Майдан, він переживав, бо ніби й боявся йти проти тодішньої влади, але таки наважився. Ми зібралися в нього. Односельчанин Василь Задорожний прочитав свій сильний патріотичний вірш, тоді заправили мій мікроавтобус і поїхали на Майдан. Перебували в Києві до кінця Помаранчевої революції.

Перший Майдан переконав, що ми як нація на щось спроможні. Ми об'єдналися, підняли голови, почали мислити по-іншому. Звісно, тоді ми не розуміли, що над ідеєю Помаранчевої революції працювали цілі інститути, психологи. Однак, мабуть, ніхто з них і не очікував, що народ ось так підніметься і люди йтимуть на Майдан за покликом серця.

У Києві під час Помаранчевої революції зі мною був молодший син. На той час йому було 16. Тоді й тепер ми називаємо цю революцію тією, під час якої не пролилася жодна крапля крові. Насправді ж тодішня влада розраховувала на теракт. Якось на Майдан заїхав білий бус, і як виявилося, він був із вибухівкою. Але СБУшники вчасно все ліквідували. Це був єдиний загрозливий випадок тоді. На другому ж Майдані людей відкрито знищували. Той період важко згадувати. Це був початок війни. Тобто не після Революції гідності, а вже під час. Людей просто вбивали. Був помітний не те що московський слід, а пряма участь Росії – готували місця для російських снайперів, і всі це прекрасно знають.

Початок Євромайдану застав, коли я робив ремонт у квартирі одного київського професора. Удень я працював, а вночі патрулював на Майдані. У той час моя дружина працювала шеф-кухарем на фірмі в італійця. Вона готувала італійські страви, потім робили суху заморозку й розвозили їх по ресторанах. Із початком Революції гідності італієць вирішив закрити бізнес і виїхав, але готові заморожені страви дозволив передати людям. Там було понад 3 тисячі порцій. І ось ми з дружиною рябими сумками носили все це на Майдан. Коли закрили станцію метро Майдан Незалежності, їздили через Хрещатик. Уже доставили більш як половину порцій і знову несемо чотири великих торби й повний рюкзак заморожених страв, і тут нас затримують беркутівці. Кудись завезли й закрили в підвалі. Мене побили гумовими кийками, змушували їсти цю заморожену їжу, температура якої мінус 30 градусів. Через добу о третій ночі нас вивезли на міст Патона. Думав, що тут ми й попрощаємося з життям. Але випустили й попередили: ще раз попадемося – живими не залишимося. Це був сильний стрес, проте це нас не зупинило – ми одразу пішли на Майдан. Дружина навіть не думала повертатися додому – вона в мене відважна. Пізніше я приєднався до Автомайдану. На моєму бусику патрулювали вулиці й ганяли тітушок.

Майдан – це про самоорганізацію. Ми стояли одне за одного. Нині, на жаль, такого немає. Однак найбільше болить, що винні у кровопролитті досі не покарані, хоч уже змінилася не одна влада. Не відповіли перед Богом, законом і людьми ні ті, хто віддав накази, ні ті, хто їх виконував.

 

Коли Янукович утік, були передчуття, що це добром не закінчиться. Росія його витягнула, і це не просто так. Нам не дадуть жити спокійно й будувати свою країну.

Сину дали повістку наприкінці 2014-го. Мені тоді було 54 роки. У військкомат поїхали разом. Воєнком відкрив мій військовий квиток і побачив, що я зварювальник-технолог, а ця спеціальність на вагу золота. Пообіцяв, що нас візьмуть на оборонний завод. Але за два дні привезли в "Десну". Ми пройшли навчання і потрапили в роту снайперів. Свого часу я був кандидатом у майстри спорту зі стрільби, а син служив у спецназі. Пізніше ми розділилися, щоб не переживати один за одного й не відвертати увагу ні на мить. Бо неуважність для снайпера – це недозволена розкіш. Отож син воював під Донецьким аеропортом, а я поблизу Луганського.

2014 року, на початку російської агресії, ми не мали такого забезпечення, як нині. Проте були порядок і сувора дисципліна. Особливо це стосується моєї 92-ї бригади. П'яний одразу отримував жовту картку, й червоної вже ніхто не чекав. Другий зальот – і ти вже в наметі на полігоні.

Тоді командиром 92-ї бригади був Віктор Ніколюк на позивний "Вітер". Справедливий, чесний і добросовісний щодо бійців і самого себе. Лише починається бій, і він уже там. У нього не було особистих охоронців. Командиру не раз пропонували перевестись у штаб, а він сказав: "Щойно мій останній боєць вийде звідси, я піду на будь-яку посаду". Коли мене проводжали на ношах після поранення, він обійняв мене зі словами: "Батя, одужуй. Ти нам іще потрібен".

З харківського госпіталю мене літаком переправили до вінницького. Була комісія ВЛК, і мені кажуть: "Ну все, ви своє відвоювали". А в мене сльози на очах виступили. Лікарі питають: "Чому плачете? Усі з фронту тікають, а ви туди хочете?" Відповідаю: "Так. У мене син там". Кажуть: "Тоді зрозуміло. Поїдьте в санаторій, а потім повернетеся". Пояснив, що в санаторій не хочу, натомість попросив три дні побути вдома, це буде найкраща реабілітація. Мене ж відпустили на 15 діб, а потім повернувся назад до Старого Айдара на Луганщині.

Удруге опинився в госпіталі, коли куля влучила в шию. Якщо хтось запитає, скільки було поранень, не зможу відповісти. Дві кулі влучили поблизу серця, були осколкові поранення, перебиті вени на руці, два дрібних уламки у хребті, також є в обох ногах, 13 переломів на ребрах із лівого боку. У харківському госпіталі пережив клінічну смерть, вісім діб провів у глибокій комі, верхній артеріальний тиск був майже 20. Ніхто не сподівався, що мене витягнуть. Але, видно, я ще чогось не доробив.

Одразу після початку повномасштабної війни побіг у військкомат, а мене не беруть. Пояснюють: ви інвалід другої групи, не підходите. Лише за третім разом мене відправили в Гайсинську тероборону. Там хоч себе знайшов – навчав хлопців, бо до того місця собі не знаходив. Молодша донька, така тендітна, маленька, теж потай пішла в тероборону. Я дивуюся: "Доню, та бронежилет важчий, ніж ти". А вона: "Нічого. Перев'язку зможу зробити, патрони подам, ще й стріляти вмію". Вона справді може стріляти з будь-якої зброї. Я її вчив. Проте нині донька повернулася до вчительства.

На жаль, ядро нації винищують. У перші дні великої війни рвали двері військкоматів. І хто це були? Переважно майданівці, АТОвці. Нині з них залишилося, мабуть, відсотків 15. Інші загинули. Якщо хочемо зберегти державу, інші чоловіки не повинні ховатися під спідниці. На це гидко дивитися. Маємо усвідомити, що воюємо не з чмобіками, а з потужним агресором, з монстром.

×