На японських фермах коровам роблять масаж

У Ванкувері півтора року вивчала в коледжі англійську і маркетинг соціальних медіа. Семестр коштує близько 3 тисяч канадських доларів (57 тис. грн. – Країна). Низка навчальних закладів акредитовані державою, але умовно фіктивні. Їхня мета – спрощувати міграцію. Навчання таке собі – вмикали відео з Youtube, потім обговорювали. Одні відповідали, інші дрімали. Але був викладач, який розказував, як розвиває бренди.

Моя перша робота в Канаді – доглядачка котів. Господарі поїхали в Британію. Залишили мені ключі від дому, щоб годувала і гралася з їхньою кицею Джессікою. За одне відвідування платили 15 канадських доларів.

Працювала офіціанткою в банкетному залі індусів – обслуговувала дні народження, весілля. Роботи було багато, вони гуляють із розмахом, запрошують понад 300 гостей. Страви, яких вони не з'їли, можна було забирати. Там працюють переважно українці й росіяни. У власників безліч комплексів відтоді, як Індія була колонією. Для них велика радість, коли біла людина прислуговує. Бували неввічливі, хамили. Це мене загартувало.

2015 року поїхали з Олексієм на чемпіонат барист в американський Сієтл, щоб підтримати друга. Зацікавилася обсмажуванням і приготуванням кави. Вирішила займатися цим. Їздили на кавові ферми в Панаму, Гватемалу й Колумбію.

У маленькій сімейній італійській кав'ярні шукали баристу без досвіду. Платили мінімалку – близько 10 доларів за годину, а за понаднормовий час – у півтора разу більше.

Канадці відкриті, усміхнені. Здається, все роблять так, ніби відпочивають. Переважно задоволені життям і професією.

 

Канада – багатонаціональна, в ній уживаються люди з усього світу. Говорять англійською з акцентом, тому на мій не надто звертали увагу.

Власники кав'ярні, в яку згодом пішла працювати, купували кавове зерно на фермі й самі обсмажували. Допомагали місцевим соціальним ініціативам і фермерам із бідних країн – в Ефіопії звели школу, у Гватемалі після виверження вулкана відновлювали село.

Працювала й навчалася. Склала теоретичні й практичні іспити – як приготувати каву, визначити на смак, з якого сорту напій. Доросла до керівника кав'ярнею.

Канадці гіперделікатні. Якось у нас зламалася кавомашина. Написала листа в обслуговувальну фірму, мовляв, приїдьте й відремонтуйте. Наставниця накинулася, що так не можна. Треба написати: "Привіт, як минув ваш день? Сподіваюся, все добре. Вихідні були чудовими, і спали міцно… Чи не могли б ви, будь ласка, якщо буде змога і вам не складно, прийти відремонтувати кавомашину?"

У канадців дивні виправдання: не вийду на роботу, бо надворі дощ, а в мене промокає взуття. Або тому що погано спала, немає настрою. Мають під руками все, щоб розвиватися, але лінуються. Іноді їм потрібен добрячий копняк від життя, щоб рухатися. Часто впадають у депресії через дрібниці, бо бракує сил зібратися.

Наркоманія в Канаді поширена. Лікар, за законом, не має права завдавати болю. Багато хто підсідає – дайте морфію, бо пальчик болить. Є клініки, де за гроші платників податків наркоманам роблять ін'єкції. По місту висить реклама: "Купуй наркотики лише в перевіреного дилера". І це не травка, а кокаїн і героїн.

Канадці переважно не роблять заощаджень. Якщо стається лихо, це часто ламає людей: не погасив кредиту, а після цього важко влаштуватися на хорошу роботу. Бо роботодавцям доступні дані з банку. Коли казали друзям, що відкладаємо гроші, вони не розуміли, для чого.

Мандрували Північною, Центральною і Латинською Америками. З рюкзаками об'їздили США, Мексику, Гватемалу, Сальвадор, Гондурас, Коста-Рику, Нікарагуа, Панаму, Колумбію, Еквадор, Перу. Ночували в наметі, хостелах чи в людей. Багато разів доводилося відстоювати права – без достатнього знання іспанської. З часом базово її вивчили.

На кожну мандрівку мали бюджет. Економили. Я стала раціональніше все планувати. Відмовилася від спонтанних покупок. Коли щось сподобалося, закидаю в онлайн-кошик. Якщо й через тиждень-два цей товар мені потрібен, беру. Пройшла шлях до мінімалізму – потреби стали менші.

У Гватемалі великі старі шкільні американські автобуси курсують за невідомим маршрутом. Ніколи не знаєш, коли приїде і де зупиниться. Пригальмовує, кондуктор хапає за одяг і затягує в салон. Якщо щось випало – твої проблеми. Вистрибувати з автобуса треба на ходу. Ціна проїзду – вічна загадка. Та місцевих влаштовує. Якось їхали таким автобусом. Рюкзаки закинули на дах, шнурком прив'язали так-сяк. Дорогою випали фляга для води, водонепроникний чохол на рюкзак. Кондуктор розвів руками. За проїзд заплатили менше, ніж просив.

Інколи по 10 разів перепитували, чи прямує автобус до потрібного місця. Казали: так. Потім виявилося, що відвезли в протилежному напрямку. Їздили напівлежачи чи стоячи на одній нозі, як у наших маршрутках.

У сезон дощів підіймалися на гору Матео в Перу. Її висота – понад 5 тисяч метрів. До вершини не дійшли, була небезпека сходження лавин. Через тиждень Даріо, знайомий альпініст із 18-річним досвідом, загинув там із трьома іспанцями. Накрила лавина. Після того завжди кажемо друзям, куди йдемо, орієнтовний маршрут і коли плануємо повернутися.

Дорогою на одну з вершин у Перу почався сильний дощ. Хотіли якнайшвидше дійти до табору. Вночі в Олексія почалася гірська хвороба, зневоднення. Піднялася температура, паморочилося в голові, блював. Ми на 6-кілометровій висоті, до найближчого поселення – 30 кілометрів. Мали аптечку, поряд знайшли струмок. За день Олексій відлежався, акліматизувався. Вершину взяли.

 

Багато країн Латинської Америки заможніші за Україну, краща інфраструктура. У Перу їздять автобуси зі спальними місцями, їжею та напоями – бо велика конкуренція.

Коли людина вмирає, мексиканці веселяться. Таке сприйняття сформувалося через суміш традицій індіанців та іспанців. У доколумбову епоху місцеві вірили: небіжчик передає енергію світові. Тож смерть – світлий початок, а череп – символ відродження. Аби подовжити життя на Землі, індіанці вдавалися до масових убивств. Іспанці викорінили жертвоприношення. Але замінити радість на скорботу, а череп – на хрест так і не змогли.

День усіх святих відзначали в Мексиці. Місцеві прикрашають могили родичів квітами. Там же накривають пишні столи. Гуляють із піснями й танцями. Вірять, тоді можна зустріти мертвих. У великих містах – ярмарки, карнавали, концерти. "Смерть" – у вітринах магазинів, у вікнах, на дверях, на одязі, обличчях. Енергетика шалена.

В Андах пробували листя коки – там воно в усіх на зубах. Має терпкий смак. Коли прилітаєш у Куско (місто в Перу на висоті 3300 м, столиця імперії інків. – Країна), в аеропорту стоїть велика тарілка з листками. Сік рослин тонізує й допомагає побороти гірську хворобу, яка на цій висоті неминуча.

Кока є в усіх ресторанах і готелях – як чай і для жування. До Мачу-Пікчу (місто інків в Андах на висоті 2400 м. – Країна) горами здолали близько 90 кіломет­рів – листки швидко ставили на ноги.

Українці ментально нагадують жителів Центральної Америки. У Панамі, наприклад, живуть бідно. Біля каналу багато скоробагатьків – джипи, золоті масивні прикраси, торговельні центри один на одному, люди, які до безпам'ятства купують. Повальна американізація: лише бургерні, нічого автентичного. Люблять гуляти на всі гроші. Поширене розпивання пива чи іншого алкоголю на лавочках. Дівчата яскраво й відверто вдягаються. У магазин виряджаються, мов на вечірку.

Коли приїхали в Нікарагуа, там відбулася революція проти диктатора. Все починалося, як в Україні. Але протести одразу погасили масовими розстрілами.

На вулкан Анна не пускають без супроводу поліції, бо начебто бандити грабують туристів. Крадіїв не бачили. Видавалось, як бізнес-модель, щоб залучити додаткових працівників і заробити.

При в'їзді в Коста-Рику вимагали показати бронювання готелів, квитки туди й назад, до подробиць розповісти план подорожі. Довелося хитрувати – підробили квитки, якими раніше користувалися. Змінили назви міст і дати. Пропустили.

Наш друг запропонував з нуля відкрити кав'ярню в Абу-Дабі, столиці Об'єднаних Арабських Еміратів. Олексій розроб­ляв брендинг. Я наймала і навчала працівників. Відкрили кафе в Рамадан (місяць посту в мусульман, їсти можна лише вночі. – Країна). Воно зразу стало популярне – всі виставляли фото в Instagram. Люди їхали з інших еміратів, іноді долали 200 кілометрів, щоб випити кави. Починали справу з чотирьох працівників. Коли їхали, їх було 35.

Араби не сприймають жінки-керівника. Навіть підлеглі на кухні. Якщо їм щось треба було, зверталися до чоловіків.

До кав'ярні приходили шейхи. Не знала їх, але по тому, як поводилися відвідувачі, можна було зрозуміти, що прийшов хтось відомий. Їх фотографували, просили принести те ж саме замовлення.

Багато хто хотів повикаблучуватися. Мали сорт кави "гейша" – один із найдорожчих у світі. Росте в окремих регіонах, на певній висоті. Варили вручну. Цієї елітної кави з молоком не подають. Але були такі, що просили "гейшу" з машинки. А до неї просили не звичайне молоко, а імпортоване японське – з корів, яким на фермах роблять масажі.

Приходили компаніями. Щоб похизуватися, кожен хотів оплатити чек. Але чайових ніхто не залишав.

Багато місцевих не мають освіти, але вони багаті. Для приїжджих із достатньою кількістю знань і досвіду в Еміратах можливий потужний кар'єрний стрибок. На ринку праці там бракує фахівців.

Тужила за Україною. За п'ять років двічі була вдома. Коли приїжджала, почувалася на своєму місці. Рішення повертатися прийняли в Канаді. В якийсь момент почали відкладати гроші, щоб почати тут власну справу.

Удома дратує, що люди намагаються повчати, хоча не мають компетенції. Усі – експерти, генії бізнесу, вірусологи, політологи й економісти в одній особі. Радять, як краще жити, – від родичів до чужих. Не цінують особистого простору.

×