Лотерейні білети купую вже сім років. На кожен тираж беру по п'ять – у суботу о дев'ятій ранку, коли їжджу в райцентр на базар. Вірив: якщо робити це в той самий час – колись таки пощастить.
Дружина не докоряла, що витрачаю гроші. Обнімала, казала: "Хто стукає, тому відчиняють. Колись і з тобою це станеться". Вечорами любили фантазувати, на що витрачатимемо гроші, якщо виграємо. Я казав, що куплю великий будинок, шикарну машину та яхту. Вона жартувала: "Тоді собі молодшу знайдеш".
Обіцяв дружині купити золоті сережки з метеликами, про які вона давно мріє. Дорогих подарунків їй ніколи не робив. Дарував те, що треба в господарстві: каструлі, сервізи, м'ясорубки, сокодавку. А вона мені – бензопилу, електричний дриль і циркулярку.
Машини в нас ніколи не було. Три роки їздив велосипедом на роботу. Якось залишив біля магазину, не прив'язував, бо зайшов на хвилину купити хлібину. Повертаюся, а від нього й сліду немає. Новий не купував – боявся, що знову вкрадуть.
Розіграш дивимося щонеділі, у цей час снідаємо. 3 червня дружина підсмажила яєчню й зробила салат із помідорів та огірків. Запивали томатним соком. Того літа був гарний урожай – закрили 30 трилітрових банок помідорів і надавили 70 літрів соку.
Мали сім білетів: п'ять купив сам, два – батьки. Було три розіграші. Перший і другий – не співпало жодної цифри. Після третього ведучі сказали, що зірвано джек-пот. Я закричав: "Оце так комусь повезло! Як сніг на голову – 12 мільйонів". У телевізорі кажуть: "Виграшний білет купили в Луганській області". Жінка відсунула вбік тарілку і на мене подивилася. Я кинувся до білетів, не міг узяти жодного – так трусилися руки. Перевірили шість – невиграшні, а в сьомому всі цифри співпали. Ми обіймалися, кричали "ура", сміялися, за 2 хвилини – плакали. Засумнівалися, що могли виграти такі гроші. Звіряли цифри ще 101 раз. Як упевнилися, сіли на диван. 40 хвилин мовчали – відходили.
Першим подзвонив братові дружини. Кажу: "Здоров! У тебе є фінансові проблеми? Тепер у тебе їх не буде. Ми зірвали джек-пот". Донька хвилин 10 кричала в слухавку. Було чути, як від радості підстрибує на місці. Вона вже доросла, живе окремо. У неї було важке дитинство. У 1990-х постійно затримували зарплату, тому доводилося на всьому заощаджувати. Одяг їй брали на виріст, широкий і з довгими рукавами – щоб носився хоча б два сезони. Іграшок майже не купували. На свята дарували тільки зошити, олівці, фломастери, альбоми й книжки. У 7 років вона сама вирішила заробити. Нарвала десь у полі лікарських трав, наступного дня понесла на базар. Але ніхто нічого не купив.
Жодного разу не були за кордоном. Раз на рік на тиждень їздили відпочивати в Крим чи на Азовське море. Під час кризи 1990-х десять років замість моря ходили на город. Я працював на шахті, дружина – в лікарні медсестрою. Часто гроші позичав брат і батьки допомагали.
Сімейний бюджет у нас спільний. Остання велика покупка – хлібопічка. Придбав її дружині на 8 Березня. Одяг купуємо рідко – доношуємо те, що з молодості лишилося. Маю в гардеробі один костюм, ще з початку 1980-х. Тоді мене урочисто нагороджували орденом Трудової Слави. Жінка під підкладкою зробила потайну кишеньку. Ховаю туди гроші, коли їду в справах.
Переконаний, що після виграшу в моєму житті нічого не зміниться. Гроші – це папірці. Їх не треба любити, але варто поважати.
2 
1
Коментарі
10