Євгеній Мамут отримав "Оскар" за спецефекти

Не хотів перебратися за кордон. Не уявляв життя без українських пісень і книжок. Був переконаний, що у США живеться погано. У пресі часто писали про тамтешні страйки. Поїхати наважився після численних прохань сестри. Вона разом із батьками оселилася в Нью-Йорку роком раніше. Писала, що життя там значно краще. Вирішив ризикнути.

До Штатів подався з дружиною і 5-річною донькою. Виїхати змогли завдяки єврейському корінню. У Радянському Союзі через це дуже утискали – важко було вступити в інститут, а потім знайти роботу. Довго не міг працевлаштуватися, бо в паспорті були написано "єврей". США таку політику засуджували. Усім емігрантам з СРСР одразу давали статус біженця. Через рік після мого приїзду це скасували. Жартую, що нашу сім'ю виміняли на пшеницю. Того року в Союзі був неврожай, тому зерно змушені були купувати в Америці.

 

Спочатку винаймали однокімнатну квартиру в будинку, де жили мої батьки. Через два роки придбали в кредит під 18 відсотків річних будинок у штаті Нью-Джерсі. Доки шукав роботу, держава платила за житло й харчування. На продукти видавали спеціальні картки, якими розраховувалися в магазині. Нагадували долари, але без фотографій американських президентів. Ними можна було заплатити лише за харчі. Горілки й цигарок за них не продавали.

Коли ми виїжджали із Союзу, долар коштував 70 копійок. На цілу родину на рік дозволяли поміняти лише 400 карбованців. На решту грошей батько порадив накупити ампул для авторучок і грузинських мочалок – щоб потім перепродати у США. А там вони виявилися нікому не потрібні, у магазинах було вдосталь. Ампули потекли ще в літаку, вся валіза була в чорнилах. Зате мочалками миюся досі.

Англійську мову вчив у дитсадку, школі, технікумі й інституті. Але американці мене не розуміли. Якось мати попросила купити вентилятор. У магазині кажу: "Do you have fan? – У вас є вентилятор?" Вони лише кліпали очима. Викликали головного. Я показував на пальцях – зображав лопаті, що крутяться. Всі лише: "What?" В інших крамницях історія повторилася. Пізніше колеги пояснили, що я пропустив артикль. Треба було говорити "а fan".

Ходив на мовні курси, але через місяць покинув. Зрозумів, що навчання нічого не дає. Американці називають Нью-Йорк сковорідкою, на якій змішуються всі національності. Тут майже всі говорять неправильно, зі своїм акцентом. У розмовній мові дуже багато сленгу. За 40 років досі розмовляю на побутовому рівні. Розумію мову відсотків на 80, розмовляю – на 60. Цього вистачає, щоб спілкуватися в магазині. Так і не навчився розуміти місцеві анекдоти, бо в них багато жаргонізмів. А на роботі головне було знати терміни, які майже не відрізняються в інших мовах. Наприклад, control, minus, plus, idea, effect.

Розіслав по заводах і кіностудіях 200 копій свого резюме. Отримав два запрошення на інженерні посади. Тоді згадав, що маю книжку про комп'ютерну мультиплікацію, яку купив в Україні. Там були зазначені контакти людей, які займаються анімацією в Нью-Йорку. Телефонував усім підряд і запитував про вакансії.

На першу роботу потрапив через три місяці. Освіта й диплом нікого не цікавили. Запитували, що вмію робити. Показував статтю в журналі "Техніка, кіно і телебачення". Її разом із колегами написав, коли в Харкові зробив перший мультик зі вставками комп'ютерної анімації. На сірому фоні з'являлися літери та нескладні геометричні рухливі малюнки. Про процес створення розповідав переважно за допомогою жестів і схем на папері. Роботодавці були вражені. Але двічі відправляли з однієї студії на іншу, бо не мали вакансій. На третій запропонували очищувати плівки. Попередили, щоб не вдягав краватки, бо робота брудна. Плівковий негатив перед друком промивають їдким розчином, який легко псує одяг. Переодягався у джинси і светр.

Згодом підвищили до оператора. Дозволили у вільний час займатися спецефектами. Довірили ключ від лабораторії з оптичним принтером. Сидів там допізна, приходив у вихідні. Після трьох років експериментів винайшов "еластичний ефект" – якщо одночасно сканувати й рухати картинку, вона розтягується чи стискається. Вперше мій винахід застосували в рекламі автомобіля Renault. Машина їде, а на повороті раптом розтягується.

Якось кінокомпанія 20th Century Fox попросила нашу студію зробити спецефекти до фільму "Хижак" з Арнольдом Шварценеґґером у головній ролі. Хотіли, щоб створили героя, якого буде видно лише під час руху. На цю справу витрачав по 17 годин на день. Через два тижні винайшов той же "еластичний ефект", але з людиною. Це ніби дивишся в лісі на фігуру в зеленому камуфляжі через гранчак. Якщо вона завмерла, на тлі листя її не видно, як тільки починає рух – стає помітною. Цей ефект ще називають камуфляжним. Пишаюся, що моє ім'я є в титрах стрічки.

 

Зараз у США мінімальна зарплата – 12 баксів за годину. Коли тільки починав тут працювати, мені платили 3. Згодом, коли займався спецефектами, мав 30 тисяч доларів на рік. Працював понаднормово, тому виходило до 100 тисяч. За їхніми законами, перші 7 годин платять стандартну ставку. Далі оплата збільшувалася у півтора разу, ще через 3 години – вдвічі. Після 14 годин роботи та у вихідні дні сума виростала вчетверо. Працювати понаднормово ніхто не забороняв. Директору було вигідно платити мені більше, ніж наймати ще когось. Адже за нового працівника треба відраховувати податки, профспілкові внески і медичну страховку.

На вручення "Оскара" їздив із дружиною. Нагорода престижна, але грошей чи стрімкого кар'єрного зростання це не принесло. Є лише гордість за своє досягнення і статуетка на пам'ять. Після церемонії Шварценеґґер влаштував п'янку в нічному клубі на Мангеттені. Тоді познайомився з ним, бо доти бачив лише на плівці. Уявляв його високим і кремезним, а він виявився нижчим за мене. Курив сигару, майже не розмовляв. Спілкування на американських вечірках зазвичай обмежується загальними фразами чи компліментами. На серйозні теми не розмовляють, бо п'яні.

Наприкінці 1980-х активно розвивалася комп'ютерна анімація. Усе почало переходити на цифру, і наш відділ закрили. Кар'єра пішла на спад. Ще кілька років створював комп'ютерні ігри на іншій студії. Потім запросили на роботу в курортне місто Ленокс. Дружина, коли приїхала туди, розплакалася: "Куди ти мене привіз? Гори, ліс – і більше нічого". Заспокоїлася, коли на студії побачили передову техніку. Живемо тут уже 23 роки.

Музей анімації і спецефектів Animagic відкрили 2002 року. Розпочати малий бізнес тут просто. Музей зареєстрували за день. Сказали лише, що розмір вивіски має бути не більшим за 70 сантиметрів. Із цього приводу засідала комісія.

Частину експонатів узяли зі сміттєвого бака. Коли знімали фільм "Суддя Дредд", робили багато макетів міст майбутнього. Потім викинули. А тепер показую їх у музеї. На вітрині стоїть вежа в людський зріст із цього кіно. Багато чого подарував начальник дружини – це переважно ляльки, яких знімали в мультфільмах. Досі не порахували, скільки всього в музеї предметів.

Один з улюблених експонатів – перший малюнок Вінні-Пуха. Коли працював у Харкові, нам потрібен був целулоїд – спеціальний пластик для малюнків. У Радянському Союзі це був дефіцитний товар. У Москві купив цілу пачку використаних пластинок із зображенням Вінні-Пуха. Частину картинок змили. Ту, яка залишилася, привіз до США. У музеї також представлені багато оптичних спецефектів. Наприклад, маска Ейнштейна, увігнута всередину. Коли проходиш повз, здається, що вона стежить за тобою очима.

Перший місяць музей був відкритий з ранку до вечора. Згодом зрозуміли, що це незручно, і почали працювати за записом. Вхід безкоштовний. Для всіх відвідувачів проводимо 20-хвилинну екскурсію. Якщо хтось хоче зробити власний мультик, це обійдеться у 20 доларів. На створення йде до години. Спочатку ліпимо головного героя з пластиліну. Потім його "оживляємо" – рухаємо і фотографуємо. Підкладаємо музику й титри. Виходить 30-секундний мультфільм.

×