Не зарікаюсь. Кожне "ніколи" повертається. Під час директорства дорікала батькам, що не дивляться за дітьми. Питала: для вас важливіше робота чи дитина? А вони тягали на фермі відра й мало мене слухали, мовляв: поживи – взнаєш. Я тоді відмахувалася. А після народження доньки – хоч розірвися. Довелося йти на роботу, коли Насті було 10 місяців.
В усіх негараздах виню тільки себе. Двоюрідний дід помер, коли почув, що його сина спіймали на крадіжці в селі. Дід ліг і не встав. Цю історію несу із собою.
Почуття вини схоже на тривогу – здавлює голову. Найбільшу провину маю перед покійним братом Володею. Порадила йому вступити до військового училища. Він загинув у Чечні.
Найбільший страх – запізнитися. Хоч каміння з неба, але маю бути вчасно.
В українців зникло відчуття самозбереження, коли почався Майдан. Перестали боятися вмерти. Це треба, коли мова про свободу й захист Батьківщини. Але важливо не втратити відчуття реальності.
Час – це розкіш.
Дивлюся на однокласників – постаріли. А собі такою не здаюся. Бо можу бігати, перестрибнути через сходинку, стати на голову.
Від раку померли мої батько, мати, тітка, брат. Готова до того, що можу захворіти.
Того, хто помер, треба відпустити. І далі жити. Маю подружку, яка нікого з рідних не змогла відпустити. У хаті стоять фото в чорних рамках, постійно їздить на кладовища. Зрештою, від неї пішов чоловік.
Дітей не треба виховувати, з ними потрібно просто жити.
Дружити в школі було ніколи. Я вчилася.
Золоту середину між кар'єрою і сім'єю знайти можна. Доньку з 2 років водила за собою – на зустрічі колег, зібрання письменників, презентації книжок. Через це в нас із нею сильний зв'язок. Щовечора читаємо вірші про війну, разом плачемо. Проводжаю її до дверей, коли йде до школи, обнімаємося. Такий ритуал.
Доньку народила в 40 років. Подивилася на неї – і зрозуміла, що життя тільки починається.
Село формує совість: там ні від кого не заховаєшся.
Не можу прийняти різке рішення. Завжди шукаю компроміси.
Якби розбагатіла – збудувала би притулок для бездомних котів і собак. Про це мріє моя 15-річна донька.
Життя домашнього кота не повинне залежати від того, є в тебе гроші чи ні. В кота їх точно немає. Домашні тварини – це праця над собою. Розуміння, що від тебе хтось повністю залежний. У нашій кімнаті в гуртожитку мешкають кішка, кіт і собака.
Матюк – форма приниження себе.
Не вмію відмовляти. Вчуся.
Я – емпатик. Можу на собі відчувати душевний і фізичний біль інших. У школі однокласниця розповіла в деталях, як у неї стався напад апендициту. Я вдома з'їла яблуко й пережила все те, що й вона.
Жінка має сама про себе дбати – навіть якщо одружена з мільйонером.
Єдиний мінус у викладанні – паперова робота. Твій студент може виграти всеукраїнський конкурс із літературознавства. Але, якщо не напишеш сьомої сторінки звіту з виховної роботи, ти – гад.
Українцям притаманна самоіронія. "Енеїда" Котляревського тому приклад. Також у нашій ментальності присутнє бароко – з химерністю, пишністю, розв'язністю. Коли можна сказати двома словами – робимо три вступи. Є і романтизм з ліричністю: замість того, щоб робити, багато говоримо й плануємо. Регламент класицизму: "сказав – зробив" нам не підходить.
Довгий час вважала, що чоловіки заважають вчитися. Через це розійшлася з першим хлопцем. У 38 років зрозуміла, що помилялася. Тоді зустріла свого Андрія. Все вирішив його погляд. Від нього захотіла дітей.
Кохання після чотирьох років разом переростає в хорошу звичку.
Найчастіше розлучаються, коли намагаються перетворити коханого на себе. У стосунках жінки й чоловіка це не працює.
Грань між моральністю й аморальністю стирається, коли люди кохають. Тому нормально, коли молодь на вулиці цілується. А де ще?
Зло починається там, де ставиш себе на перший план.
Найбільша загадка – чому життя зводить саме з цією людиною.
1 
1
Коментарі