Микола Онищенко півтора року працював у німецькому штрафному таборі
Мені було майже 7 років, коли восени 1932-го мати сказала, що в нашому селі у людей почали відбирати хліб. До кожної хати під'їжджала підвода з "комбєдовцями" (представники комітету бідноти. – Країна). Заходили четверо-п'ятеро чоловік і переривали все в хатах. У матері був невеликий клунок кукурудзяного зерна. Сховала в бочку – вилила розсіл і накрила клунок огірками й каменем. Коли зайшли "комбєдовці", ми з сестрою стояли біля тої діжі. Один все-таки знайшов кукурудзу. Мати закричала й побігла за ним, а ми – її за спідницю хапали. Надворі стояли підводи, а на них – мішки із зерном. Люди навколо кричали й плакали. Навіть собаки сховалися від переляку.
Восени батьки посилали дітей збирати колоски. Це було заборонено – на конях патрулювали об'їздчики з батогами. Я ходив із п'ятьма дітьми. Одного разу хтось закричав: "Об'їздчик!" Я був найменший і не встигав бігти за всіма. За мною гупотів кінь. Я обернувся. Чоловік на коні замахнувся батогом. Але плюнув – і поїхав назад.
Люди їли шкіряні вироби: чоботи, віжки для коней, збрую. Ходили розпухлі.
Біля школи на землі побачив купу лайна, а в ньому – зерно. Думав виколупати. Але так і не зробив цього.
У сім'ї всі вижили, бо батькові на роботі в Бердянському морському порту давали пайки. Приносив спресовану хамсу, а мати з неї пекла оладки. Весною їли лободу й бруньки.
Мати робила галети з полови. Ховала їх на печі і давала потроху. Через три роки попросив спекти їх знову. Не міг їсти.
Про Голодомор ніде і слова не було надруковано. Тільки в родинному колі балакали про це.
Мені було 15, коли прийшли гітлерівці. Спочатку агітували їхати на роботу в Німеччину, потім – змушували. Два роки переховувався в тітки. Батько воював, вдома залишилися мати й дві молодші сестри. 1943-го німці пригрозили, що спалять хату, якщо я не зареєструюся. Мати порадила накуритися чаю, щоб мене визнали непридатним до роботи. Так і зробив. Коли прийшов, на мене глянули і сказали: "Зер гут". Кинули в каталажку під охорону.
Повезли в телятнику через Польщу у Вупперталь (місто в Західній Німеччині. – Країна). У кожному вагоні був автоматник. Я потрапив на роботи в село за 8 кілометрів від Дюссельдорфа, а мій товариш Петро Мамчур – у Францію. Згодом він написав, щоб тікав до нього. Мене впіймали і відправили у штрафний табір. Він страшніший за концентраційний. У штрафному, за розрахунками німців, не можна було протриматися довше трьох місяців. Важка робота і погане годування робили з людини ходячого мерця. Пережив страшний голод.
Вільно бігали тільки собаки, а люди були замкнуті в бараках. На роботи водили строєм. Мали дерев'яні колодки і йшли в ногу. Утворювався ритмічний звук. Собаки були навчені кидатися на тих, хто знесилювався і вибивався зі строю. Це був смертний вирок. Коли поверталися з роботи – їх уже не було.
Працювали на фабриці з виробництва фарби. Вантажили мішки й бочки у вагони. Суха фарба в'їдалась у шкіру, залишалася під нігтями та у вухах. Мила не давали, відмивали її глиною. Час від часу наглядачі брали когось найбруднішого. Виводили у холод надвір і "вмивали" зі шлангів. Якось узяли двох братів. Після того вони були такі знесилені, що не могли залізти на нари. Залишились лежати на землі.
У нашій групі був здоровий хлопець Бєрьозов. Але він швидко знесилів. Відмовився працювати, бо не міг. Наглядач склав удвоє обруч бочки і зарубав Бєрьозова. Навколо утворилася калюжа крові.
Мене врятувала старша німкеня, яка працювала в медпункті. Якось вона відчинила двері, покликала мене й дала хлібину. Сховав її і смоктав цілий місяць.
У штрафному таборі провів трохи більше як півтора року. Визволили американці 1945-го. Привезених із Радянського Союзу зібрали в таборах для переміщених осіб. Туди приїжджали і військові. Один із них попередив, щоб додому не верталися, бо будемо там "неблагонадійними". Не вірив. Пропонували нові документи й роботу в Америці. Та я хотів додому.
Аеропланом доправили на територію, яку зайняли радянські війська. Вже там солдати почали називати зрадниками. Повезли в табір на Урал. Утік із потяга. На руки видали документи, що ми перевірені. Тому ніхто не шукав.
У Киргизії, де жила моя сім'я, закінчив 10-й клас. Хотів навчатись у Ленінградському медичному інституті, але не прийняли. Поступив у металургійний інститут в Маріуполі, бо там стипендія була 45 рублів – на 5 більша, ніж в інших вузах. Батько помер, і мати залишилася з двома доньками. Потрібно було допомагати.
Після навчання направили на тепловозобудівний завод майстром ковальсько-штампувального цеху. Одного разу виявилося, що начальник термічного цеху використовував працівників для будівництва своєї хати. Не заплатив їм – і робітники поскаржилися. Його звільнили. Мене поставили керувати цехом. З часом став заступником директора заводу з 36 тисячами працівників.
Пережиті жахи не забуваються. Без мого бажання залишаються в голові й тілі. Але й забути не хотів би – не можна.
2 
1
Коментарі