"На вокзалі побачила триколор. Прикордонники поставили в паспорт штамп "Джанкой, Российская Федерация"

Українців у Криму сприймали як меншину

– Працюю над книжкою про Крим. Хочу зрозуміти, яким же був мій півострів, яким став і чому, – каже Світлана Тараторіна.

Ваша мати викладала українську. Як державну мову сприймали в Криму?

– Мати приїхала туди за розподілом після педінституту в Кропивницькому. І тоді, і пізніше це було викликом. Жива українська мова там не функціонувала, була маргінальна. У документообігу дозволена російська. Українські класи у школах то відкривали, то закривали. Виходила єдина україномовна газета "Кримська світлиця".

Коли я в дитинстві складала перші вірші українською, почувалася сміливою. У 16 років писати цією доволі екзотичною мовою було викликом і внутрішнім протестом. Бо українська існувала лише як мова книжок. В Ялті працював Музей Лесі Українки, діяли якісь громади. Та українців у Криму сприймали як меншину.

На початку 1990-х була можливість обирати, чи вивчати українську. Кримські татари, які тоді масово поверталися, робили це охочіше за російськомовних слов'янських дітей.

 

Яким було це середовище слов'ян?

– Коли 1944 року з півострова депортували 250 тисяч кримських татар і представників інших народностей, його масово заселяли людьми з Росії. Потім Микита Хрущов побачив, що місцева економіка загинається без кримських татар. Бо ті знали, як вести сільське господарство в засушливому степу. Почали переселяти українців із південних степових районів, які адаптувалися швидше.

Мої баба й дід по батьку прибули у Крим 1964-го з Росії. Цьому сприяли державні програми. Звідти переїжджали цілими вулицями. Пізніше українці потрапляли у Крим переважно за розподілом. Через тотальну русифікацію в 1990-х навіть вони вважали себе росіянами.

Хоча батько – етнічний росіянин, наша родина була українська. Я ніколи не ставила собі питання про національність. Завжди знала, що українка.

У російськомовному середовищі ви почувалися чужою?

– Ні. У дітей було більше суперечностей із кримськими татарами. Проти них велася потужна пропаганда. Страхали, що заберуть нашу землю. Ми їх боялися. Думали, повернуть собі все, що в них відібрали в 1940 роках. Тому були й напруження, й конфлікти. Ми не розуміли трагедії цього народу. Довгий час цього не проговорювали публічно.

Росіяни завжди хотіли захопити Крим. Чекали слушного моменту. Москва багато грошей і зусиль витратила на русифікаторську політику. Пам'ятаю, як у нашу далеку степову школу приїжджали агітатори з російських вузів. Запрошували навчатися в їхніх філіях у Криму. Понад 20 років Україна не відповідала адекватно, щоб зробити його українським.

Яким пам'ятаєте Крим свого дитинства?

– Некримчани думали, що варто мені вийти з дому, як можу плюхнутися в море. Насправді я жила за 6 кілометрів від нього. Виходила на балкон п'ятого поверху й бачила вогні й людей у сусідньому селищі. Для мене Крим був безкінечним простором.

Коли поверталася додому вже студенткою, запам'ятала перше відчуття в'їзду на півострів – з обох вікон вагона бачиш море й відчуваєш його солоний запах. Для мене це був аромат спеченого степу, солончаків. Зараз їх у Криму, мабуть, побільшало через проблеми з водою.

Відчуваєте ностальгію?

– Вона замучила за ці роки так, що захотіла написати книжку. Не їжджу в рідне селище з міркувань безпеки. Через політичну діяльність чоловіка росіяни після 2014 року внесли до чорних списків. Крим – те, до чого повертаюся думками, але розумію, що це недосяжне. І треба докласти багато зусиль, щоб вернутися додому.

Коли були там востаннє?

– У серпні 2014-го. Сіла в один із останніх потягів. За кілька днів залізничне сполучення з Україною скасували. Мусила поїхати, бо знала, що нескоро зустрінуся з бабусею. Була там три дні.

На вокзалі у Джанкої побачила російський триколор. Потім у вагон зайшли прикордонники – рябі рязанські хлопці. Коли вони поставили мені в паспорт штамп "Джанкой, Российская Федерация", кілька хвилин не могла вийти з потяга, доки не переварила цього факту.

Ми з матір'ю добиралися в Роздольне на таксі. Водій розповідав про "укрів". Зійшли на півдорозі, щоб цього не слухати. Довіз інший таксист, молодий кримський татарин. Мав у машині кримськотатарський прапорець. Казав: не зніматиму до останнього.

Ваша баба залишилась у Криму?

– Так. Це мій біль. Вона прожила там майже 60 років. Їй важко зірватися кудись. Проте хочемо її забрати. Вона не має ілюзій стосовно росіян. Більшість кримчан – теж. Але не можуть говорити про це публічно. Там панує страх.

Важко було звикнути до Києва?

– Приїхала до столиці 2002 року навчатися в педагогічному університеті. Київ вразив російськомовністю. Але саме тут я остаточно перейшла на українську.

Це мегаполіс, у якому треба було себе знаходити. Я хотіла зрозуміти це місто. Написала книжку "Лазарус". Це історично-фантастичний роман на ґрунті реальних подій і локацій Києва 1910-х. Його еволюція протягом століття.

Як місто за цей час змінилося?

– 100 років тому існував чіткий культурно-релігійний поділ. Юдеям було дозволено жити лише в окремих районах. Селилися біля теперішньої станції метро Либідська, а на Липках не могли. Там з євреїв мешкали тільки купці-мільйонери.

Сильна була польська громада. У Київському університеті до 1860-х викладали польською. А потім почалася русифікація. Існували й великі громади чехів і німців-лютеран, які розвивали свою культуру.

Найбільше в Києві жило українців. Та місто вважали російським, бо адміністративна верхівка, професура, духовенство були представниками російської інтелігенції.

Зараз Київ має українське звучання. У романі хотілося показати різноманіття істот у місті й конфліктну взаємодію. Це перегукується з 2014 роком. Коли ми раптом виявили, що з нами в одній країні живуть вороги. Хотілося подумати над проблемою "свої-чужі".

Чим захоплює вас фантастика?

– Це можливість говорити про важкі дражливі теми грайливою мовою. Тому поважаю цей жанр. Приємно, що зараз багато іноземних фантастичних творів перекладають українською.

З 2014 року в Україні докорінно змінилася ситуація в літературі. Почав формуватися книжковий бізнес. Нарешті ми перестали бути залежні від російської книжки. Мій перший роман надрукували 2018-го – тоді видавці взялися шукати власних авторів, які пишуть жанрову прозу. Наша література поповнилася багатьма іменами. Є ціле покоління 30-річних письменників, які видаються нормальними накладами і яких читають. Найголовніше – їх читають підлітки. Молодь виростає без почуття меншовартості стосовно сучасної української літератури.

Але читання не надто популярне серед українців?

– Так, на жаль. Літературний ресурс "Читомо" проводив дослідження. Десь половина українців за рік купили хіба одну книжку, решта не прочитали нічого.

Середні наклади авторів до карантину становили 2 тисячі примірників, і цей тираж вважали хорошим. А зараз, у час пандемії, і тисячу називають непоганим результатом. А в нас же величезна країна. У Польщі нормальний тираж для масової літератури – понад 10 тисяч.

У США телеведуча Опра Вінфрі, акторка Різ Візерспун ведуть свої книжкові клуби. І це не бізнес, а соціальна ініціатива з популяризації читання. У нас із цим є проблеми. З одного боку, ще не здає позицій російська книга, на яку більше орієнтований схід країни. З другого – немає доброї мережі книгарень. Та й у карантин літературне життя завмерло.

 

Можливо, українські письменники мали би розширити коло тем, цікавих читачеві?

– Не бачу проблеми у книжках і темах. Видання в нас направду класні – можна знайти все, що цікавить. Є проблема з донесенням потенційному читачу інформації про ці книжки. Де можна побачити їх рекламу? А це державне соціальне завдання.

Добре, що після 2014-го виникли Український культурний фонд та Інститут книги. Останній організовує закупівлю сучасних видань для бібліотек. Нарешті після десятків років стагнації наповнюють фонди. Український культурний фонд надає гранти на популяризацію читання.

Тренд останнього часу – хочемо бачити не просто книжку, а й її автора. Сторінки в соціальних мережах роблять людину доступною.

Як ставитеся до людей, які з культури йдуть у політику?

– Я понад десять років працювала в політичному піарі. Досвід свідчить, що цей шлях – неефективний. Політикою мають займатися професіонали.

Ви з чоловіком одружилися на Майдані 14 лютого 2014 року. Чому саме того дня?

– Цю симетричну дату планувала задовго. Коли почався Майдан, про весілля вже не йшлося. Але чоловік сказав: "Треба одружитися. Прийшли такі дні, коли не зрозуміло, хто виживе". Ми розписались і поїхали на Майдан. Якийсь хлопець на барикаді біля вулиці Грушевського подарував мені валентинку, вирізану манікюрними ножицями. Досі ношу її із собою. Фотографувалися в Будинку профспілок, який згорів за чотири дні. Чоловік постійно відправляв мене додому. Пам'ятаю страшні трансляції, коли з тривогою виловлювала його поглядом десь на екрані. То були важкі дні. Коли так близько відчувалася смерть, хотілося стверджувати життя.

Що робите під час карантину?

– На письменника він не дуже впливає. Ми й без нього місяцями сидимо за столом. Шкода, що не буде повноцінного "Книжкового Арсеналу". Бо і цей фестиваль, і Форум видавців у Львові стимулюють книжковий ринок. А поки що спілкування з читачами пішло в онлайн. Для просування творів це мінус.

З колегами сміємося, що ми накликали апокаліптичні історії в реальність. Про пандемії та страшні віруси фантасти говорять від початку створення жанру. Але як письменники ми вже підготовлені до теми – знаємо, з чого почалося і чим закінчиться.

І чим закінчиться?

– Все буде добре. У фантастів немає жодного тексту, який авторитетно міг би довести, що людство загнеться. Воно переможе.

×