Ексклюзиви
Середа, 05 вересня 2018 16:52

На четвертому місяці вагітності виїхала на бойову операцію. Під час обстрілу відчула перший поштовх сина

За три місяці 2014 року Андріана Сусак втратила близько сотні побратимів

8 травня 2014 року до мене підійшов "Груша" (Дмитро Дібрівний – боєць батальйону "Айдар". Загинув 13 серпня 2014-го у селищі Хрящувате на Луганщині. – Країна) і каже: "У тебе є паспорт? Їдемо". – "Куди?" – "Побачиш. Це всього на п'ять днів". Наступного ранку разом із сотнею добровольців відправилися в бік Луганська. Взяла в рюкзак кеди, майку і светр. Зі "зброї" мали хіба петарди. Зараз із нас живі не більше половини.

Заїхали у ліс біля Нянчиного (село Білокуракинського району Луганської області. – Країна), що неподалік російського кордону. Там мені доручили оформлювати бійців у штаб. Не хотіла мати справу з документами, але не було кому. Через чотири дні привезли зброю і видали під запис у зошиті в клітинку.

11 травня познайомилася з майбутнім чоловіком Максимом. Усе стало зрозуміло з першого погляду. Подумала: оце я попала! Піклувалися одне про одного, але прив'язуватися не хотіла.

  Андріана СУСАК, 30 років, учасниця бойових дій на Донбасі, позивний ”Малиш”. Народилася 9 грудня 1987-го в Косові Івано-Франківської області. Батьки – підприємці. Двоюрідний дід – бабин брат по материній лінії – воював в Українській повстанській армії. Його вбили в рідному селі, а всю родину вивезли в Сибір на 20 років. Закінчила Київський лінгвістичний університет. За спеціальністю – перекладач з англійської. Працювала бренд-менеджером у фармацевтичній компанії ”Елітмед”. Учасниця Революції гідності. 9 травня 2014-го добровольцем поїхала на фронт. Півтора року воювала на Донбасі у штурмовій групі ”Чорні” батальйону ”Айдар”. За військовим квитком – начальник майстерні з пошиву та ремонту речового майна. Демобілізована на п’ятому місяці вагітності. Створює національне об’єднання жінок, які брали участь у війні. Координує проект ”Мандри ветеранок” із реабілітації жінок-військових. Знялася в документальному фільмі ”Невидимий батальйон”. Нагороджена орденом ”Народний Герой України”. Любить твори Ернеста Гемінґвея та Еріха Марії Ремарка. Зараз читає англомовні книжки про фемінізм. У шлюбі. Чоловік Максим служить на Донбасі. Виховує сина 2-річного Макара. Живе в Києві
Андріана СУСАК, 30 років, учасниця бойових дій на Донбасі, позивний ”Малиш”. Народилася 9 грудня 1987-го в Косові Івано-Франківської області. Батьки – підприємці. Двоюрідний дід – бабин брат по материній лінії – воював в Українській повстанській армії. Його вбили в рідному селі, а всю родину вивезли в Сибір на 20 років. Закінчила Київський лінгвістичний університет. За спеціальністю – перекладач з англійської. Працювала бренд-менеджером у фармацевтичній компанії ”Елітмед”. Учасниця Революції гідності. 9 травня 2014-го добровольцем поїхала на фронт. Півтора року воювала на Донбасі у штурмовій групі ”Чорні” батальйону ”Айдар”. За військовим квитком – начальник майстерні з пошиву та ремонту речового майна. Демобілізована на п’ятому місяці вагітності. Створює національне об’єднання жінок, які брали участь у війні. Координує проект ”Мандри ветеранок” із реабілітації жінок-військових. Знялася в документальному фільмі ”Невидимий батальйон”. Нагороджена орденом ”Народний Герой України”. Любить твори Ернеста Гемінґвея та Еріха Марії Ремарка. Зараз читає англомовні книжки про фемінізм. У шлюбі. Чоловік Максим служить на Донбасі. Виховує сина 2-річного Макара. Живе в Києві

14 червня планували операцію зі звільнення Щастя (місто у Новоайдарівському районі на Луганщині. – Країна). Дуже хотіла йти, просила в командира Сергія Мельничука до­зволити. Він спочатку сміявся, а потім дозволив. Прийшла до "Чорних" (бойова група батальйону "Айдар". – Країна) і сказала: "Іду з вами, наказ командира". Нам видали по гранаті. Їх я боялася. Свою перемотала скотчем і засунула в ліфчик. Не вміла навіть перезаряджати автомат. Несла його дулом догори, щоб випадково не вбити когось із побратимів.

За кілька метрів від себе побачила сепара. Сказав: "О, здрастє". Тоді ще була психологічно не готова стріляти. Він – теж. Побратим підбіг і забрав мене.

Бойовим хрещенням став другий бій – під Металістом (селище у Слов'яносербському районі Луганської області. – Країна). 17 червня побратим Юрій Крижберський подзвонив і попросив підмоги – група натрапила на ворожу засідку. Під'їхали двома машинами. Пірнула в зеленку й пішла на дим. Тільки прибігла – почався штурм. Нас, 11 людей, відрізали від інших. Більшість повернулися, а я ще з кількома хлопцями пішли брати блокпост. За два метри від мене загинув "Камаз" (молодший сержант батальйону "Айдар" Андрій Колесник. – Країна). Після бою "Чорні" остаточно прийняли мене.

Під Металістом двічі впадала у ступор. Перший раз – іду з "Гулею" (старший сержант батальйону "Айдар" Олег Гулько. Загинув 7 липня 2014 року біля міста Щастя. – Країна) пшеничним полем і раптом думка: "Батьки не витримають, якщо їм привезуть моє тіло в труні". Відчула страх смерті. Щоб привести мене до тями, "Гуля" дав ляпаса. Вдруге запанікувала вночі, коли нічого не було видно. Перелякалася, що можу поцілити у своїх.

Наші потрапили в полон під Металістом. Одного хлопця закатували. Зв'язалася з батьком, щоб передати тіло, а він каже: "Ви його там хоч одягніть. Він, мабуть, голий". Поклала трубку і сказала, що більше у штабі не сидітиму.

У нашій штурмовій групі було 13 людей. Наймолодшому – Колі "Терористу" – 19 років, а найстаршому – Андрюсі "Старому" – 52. На штурм ішли по двоє, жартували і співали гімн. Попереду – командир "Прапор", а я – у четвертій чи п'ятій парі. Ішла другим номером у нині покійного "Гулі". Коли він помирав, Колі "Ніндзі" сказав: "Тепер Мала на тобі".

Психологічно найважчим був бій за Лутугине (місто поблизу Луганська. Українські військові встановили контроль над ним 7 липня 2014 року. – Країна). Тоді загинули 12 досвідчених чоловіків, а я не зробила жодного пострілу. Операцію спланували так, що ми йшли попереду – за кілометр від них. Це був цвіт "Айдару".

Фізично найважчий мій бій – за Хрящувате (операція з оточення Луганська, тривала 7–26 серпня 2014-го. – Країна). Билися з російськими кадровими військовими 13 днів. Нас зайшло близько 100 чоловік, а повернулися 40. Мали багато поранених. Палили шини, аби йшов чорний дим і ворог не міг точно стріляти.

Якось не було чого їсти. Раптом налякане звуками мінометів вискочило порося. "Прапор" зловив його. За кілька годин мали шашлик.

Хлопці нанесли води в баклагах із розбитого басейну, щоб помитися. Зняла одяг і почула звуки мінометів. Померти голим – найбільший страх на війні. Вдягаюся й тікаю – мокрою головою в пісок. Наступні 13 днів мала "вареники" на голові.

Якось зайшла в дерев'яний туалет. Підводжу голову, а в цей час кулі пробивають дошки на рівні людського зросту. Тікала повзком. Думала: як добре, що я – дівчина і невисока.

Прийшли до комбата, щоб дав машини – наші згоріли чи зламалися в боях. Показав на карті Луганськ: "Отут є". Наступного дня, о сьомій ранку, вирушили туди. Йшли 14 кілометрів. Там узяли дві машини. Ворог помітив нас, коли покидали місто. Автівки довелося залишити. Пірнули у глибоку "зеленку". Спочатку ховалися у пшеничному полі, а потім тікали мінними полями – їхніми і своїми. В дорозі подзвонила чоловіку, щоб купив холодного пива. Був дуже злий, що я так ризикувала. Повернулася о пів на першу ночі: стоять пляшка шампанського і троянди.

У полон не потрапила б. "Прапор" навчив підривати гранату так, щоб зі мною загинули й вороги. Кладеш її між ноги, а коли ворог підходить ближче – підриваєшся. Або мене застрелив би "Ніндзя". Він про таке своє рішення розповів пізніше. Я вдячно прийняла б цю кулю. Дівчині з "Айдару" потрапляти в полон – гірше за смерть.

Якось нам привезли СПГ (станковий протитанковий гранатомет. – Країна) і наказали збити два танки. Ви­йшли вночі. Танків не знайшли, але забрели в сепарське село. Хлопці пішли в магазин по енергетики, привіталися "Слава Україні" і кажуть: "Дайте багато енергетиків, бо в нас там танкісти, БМП, "Гради". Насправді, нас було дванадцятеро.

За три місяці 2014-го втратила близько сотні побратимів. Не була на жодному похороні. Пам'ятатиму їх живими.

5 вересня, коли було начебто Мінське перемир'я, одна з "айдарівських" груп натрапила на ворожу засідку. Тоді втратили зв'язок, координацію, а вище командування розбіглося. Було страшно. Наступного дня разом зі своєю групою взяла машину й поїхала шукати військових по сірій зоні. Витягнула десятьох, налагодила зв'язок із нашими блокпостами по лінії і поїхала з картою до командира з вищого командування. Питаю: "Генерале, ви знаєте, де ваші хлопці стоять?" Відкриваю карту свою – там ручкою підписувала координати з іменами військових і номерами телефонів. Дала переписати.

Після бою дозволили забрати тіла вбитих. Вони лежали згорілі. Ноги й руки – окремо. Там були хлопці з 80-ї бригади і 15 "айдарівських". Побратими вантажили тіла в КамАЗ лопатою. Деякі не витримували запаху й блювали. У морзі намагалися скласти ноги й руки так, щоб сходилися за розміром. Потім за ДНК ще два роки впізнавали загиблих. Трупний запах пам'ятаю досі.

До вересня розповідала батькам, що працюю в штабі. Потім узяла відпустку й поїхала до них. Сказала правду. Попросила вибачення – і повернулася назад.

Зимою 2015-го розшукувала полонених. Якось одна жінка із Сум приїхала забирати з полону сина. Нас тоді обманули й кинули на гроші. Стояла з нею у сірій зоні Станиці Луганської до півночі. Дала надію, а тепер мала сказати, що її сина не привезуть. Вона кричала, не хотіла йти. Через півроку подзвонила: "Сергія за ДНК знайшли, він – мертвий".

У березні 2015 року, коли тримали 25-й блокпост, дізналася, що вагітна. До демобілізації залишалося зовсім трохи, але з документами затягнулося. Залишилася до п'ятого місяця вагітності. Жили в окопах по семеро: миші, болото, 25 градусів морозу. Постійно хотілося їсти, побратими діставали щось смачненьке. Батьки кричали, коли дізналися. На четвертому місяці ще виїхала на бойову операцію. Під час обстрілу відчула перший поштовх сина.

Як народився син, чоловік знову пішов служити, а я залишилася. Післяродова депресія наклалася на післявоєнну. Спілкувалася тільки з ріднею й побратимами. Вони часто приїжджали. Згадували бої – так проводили реабілітацію.

Бувало, побратими дзвонили в розпачі. Потрібно знайти слова, щоб людина нічого собі не зробила. Вікторія Дворецька (боєць батальйону "Айдар". – Країна) якось написала, що не можемо вчиняти самогубство, бо так не потрапимо до своїх. Але один побратим викинувся з вікна – залишив дружину і трьох дітей. Ми з ним часто розмовляли, але я не відчула, що він – на краю. Телефонував перед самогубством, а я тоді малого вкладала спати. Не пробачу собі цього.

ЯКОСЬ приснилися побратими, які кликали до себе. Сказала: "Не можу, хлопці, в мене ж дитина".

Зараз ви читаєте новину «На четвертому місяці вагітності виїхала на бойову операцію. Під час обстрілу відчула перший поштовх сина». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода