О 10.00 в понеділок 7 листопада біля пам'ятника Леніну на столичному бульв. Тараса Шевченка збираються кілька тисяч комуністів. Ще кілька сотень стоять біля Бессарабського ринку. Планують пройти ходою Хрещатиком на честь 94-ї річниці Жовтневої революції. Напередодні суд заборонив акції на центральній вулиці й майдані Незалежності.
– Раз мы тут собираемся, значит, все запреты мы будем игнорировать, как и раньше. Милиция всегда пропускала нас, куда надо, – говорить чоловік, років 50, біля Бессарабського ринку. Тримає прапор Компартії України. Має наліпку "Без борьбы нет победы". Їх мітингувальникам роздають організатори.
– Чого вони хотять "мажоритарку" зробить? Бо візьмуть округа й на х...й поскупляють, – каже чоловік, років 40, у картузі. На грудях – стрічка з портретом Сталіна. Звертається до двох ровесників: – Я з Баришівського району, село Яблуневе. У нас восени на місцевих виборах "регіонали" поставили палатку біля дільниці. Водка на розлив, мангал, шашлик-башлик. Кожному, хто прийшов на вибори, давали шампур і сто грам. Усі алкаші зразу дізналися, що наливають – і на кінець дня було 80 процентов явки. Оце так вибори робляться!
Сміються. За кілька хвилин рушають ходою на майдан. Скандують:
– Ленин! Партия! Комсомол!
На майдані сцена, прикрашена написами "Капитализм – удавка для народа" та "Заводам – работу! Людям – зарплату".
– Да здравствует Украина советская! Да здравствует социализм! Ура, товарищи, – виголошують зі сцени.
– Ура! – кричать присутні.
– Ми вже жили при соціалізмі, знаємо, – говорить сам до себе чоловік, років 70, що проходить майданом. – Крали так само, як і зараз. Тільки номенклатура й жила. І вони мені будуть мозги полоскать! Це ж – христопродавці, за Януковича голосують.
10.40. Львівські комуністи збираються в обкомі партії на вул. Коновальця, 7. Більшість із них пенсіонери. У коридорі висить стінгазета із зображеннями Юрія Гагаріна. Збоку набиті гачки для одягу.
– Такой день сегодня хороший, а мы должны в комнате париться. А все через этих "свободовцев". Не дадут нам спокойно отпраздновать. Все крови нашей хотят. Мало им, фашистам. Совсем балаган в стране развели, – говорить один із чоловіків. Знімає коричневий плащ та чорний капелюх. Вішає на вільне крісло.
У кутку стоїть металевий бюст Леніна. Починаються урочисті збори.
– Мені два тижні тому в цьому приміщенні вищою радою міжнародного союзу радянських офіцерів орден вручали "За верность родине СССР", – розповідає 84-річна Раїса Чайка. – Я така тепер горда. Почуття ще й досі розпирають. Я вже 64 роки в партії. Ех, як прекрасно жилося нам колись.
– Ой, не кажіть, – відповідає чоловік поруч. – А тепер живемо, як у дупі. Позавчора купляв собі взуття зимове. Так воно все якесь страшне, пластикове. Не те, що при Союзі було, шкіряне й натуральне.
До зали заходять дві літні жінки. Кидаються до секретарки, яка сидить за столом.
– Як мене посміли викреслити зі списку ветеранів на допомогу? Я чотири роки по фронтах пройшла. Більше за вас голосувати не буду.
– Зараз з'ясуємо все, – відповідає їй секретарка.
– Ага, брешіть мені. На виборах ви всі за "Регіони" продали свої голоси. Потім тільки грошики получили. Та ви навіть гірші від Тягнибока з його псами.
– Тягнибок – то проект ФСБ і Путіна, – каже чоловік у зеленій куртці. Він читає газету "Коммунист". – Так Володя собі більшу прихильність українців заробляє.
О 9.30 від бібліотеки ім. Крупської літні люди повільно йдуть у бік головної площі Донецька. У заявці комуністи вказали, що прийдуть тисяча людей, зібралися чотири сотні. Заради них перекрили рух центральною магістраллю міста.
– Все, что пишут журналисты о Симоненко – о его домах, дачах – все это ложь, – розповідає молодим міліціонерам Віктор Мовчан, 73 роки. На грудях у нього приколений червоний бант. – Я ни одной демонстрации за жизнь не пропустил и не собираюсь.
– А меня когда-то родители на демонстрацию не пускали, – каже Надія Волобуєва, 65 років. – Семья была еврейская, намучились при Сталине, недолюбливали совесткую власть. Но праздников-то не было, кроме 1 мая и 7 ноября, а нарядной пройтись хотелось. Вот я на демонстрации тайком и удирала.
– Сейчас уже праздников нет, – відповідає Світлана Ткаченко, 71 рік. Вона в пальті з норковим коміром та фетровому капелюсі. Тримає прапорець із написом "СССР". – Раньше хоть на 3 рубля можна было напиться, а на заводских вечеринках пьяных не было. Меня раз директор завода Лев Михалыч на танец пригласил. Такой был красавец! Мы с подругой так любили родину, что даже маргарин с завода не воровали. Соседи над моей матерью смеялись: "Дочка на маргариновом заводе работает, а ты маргарин в магазине покупаешь".
3 
1
Коментарі
7