Митник був у шортах і шльопанцях, але в сорочці з фірмовою нашивкою

Bісім пригод мандрівника Костянтина Симоненка

Тувалу – крихітна держава в Полінезії. Розташована на атолі завдовжки 3 кілометри, шириною 400 метрів. Прожив там три дні. Весь цей час ловив себе на думці, що це все – не насправді. Злітно-посадкова смуга там – дорога загального користування, яку двічі на тиждень перекривають, щоб літак міг на ній приземлитися. Весь аеропорт – три кімнати, одна з яких – паспортний контроль. Коли прилетів, простягнув паспорт чоловіку на табуретці. Був у шортах і шльопанцях, але в сорочці з фірмовою нашивкою митника. Він довго дивився на мій документ. "Як країна називається?" – спитав англійською. Я гордо: "Ukraine". Він притягнув величезний атлас світу – шукає. "Немає такої країни", – каже. Я в шоці. Забрав у нього атлас. Розкрив на політичній карті світу – там СРСР червоним кольором на половину розвороту. Побачив, що атлас 1990 року випуску і засміявся: "Таку країну, як Росія знаєш?" – "Знаю", – каже прикордонник. – "Так ось її теж тут немає!" Той подивився – точно немає. Поставив мені штамп у паспорті.

 

Важко переношу денні рейси по 10–13 годин. Якось летів зі Стамбула у Сингапур. Мали приземлитися через 10 годин. Випив снодійне, а дозування не розрахував. Коли розплющив очі – пасажирів уже не було. Навколо мене стовпилися стюардеси. Щоб розбудити, сипали мені за комір лід. Було соромно і смішно водночас. Це був мій найкращий політ. Але снодійним після цього не користуюся.

Справжнє потрясіння пережив наприкінці 2015 року в столиці Малі – Бамако. Виписався з готелю, й поїхав в аеропорт. Коли там дивився новини по телевізору, дізнався, що після мого від'їзду готель захопили терористи. Вбили майже всіх мешканців. У сюжеті побачив трупи людей, з якими ще снідав. Розумів, що міг опинитися серед них.

Я непогано знаю англійську, тому проблем у спілкуванні за кордоном немає, у більшості країн цю мову знають. У Латинській Америці та франкомовних державах Африки ситуація гірша. Виручає мобільний телефон. Маю в ньому 200 картинок на всі випадки життя – таксі, готель, аеропорт, сигарети. Був спокійний, коли їхав до Нігерії, бо там англійська – державна. Та виявилося, що місцеві спілкуються суржиком англійської та місцевих діалектів. Вимова спотворена, граматика майже повністю відсутня. Звертався до них правильною мовою, яку вони прекрасно розуміли. Але второпати не міг, що відповідають. Вихід знайшов – запитував, а відповідь вони мені писали в блокноті.

Коли тільки починав подорожувати, прилетів до Норвегії. Був липень. Думав, там буде така ж спека, як у Європі. Вийшов з літака в шортах і футболці. А в Осло – 14 градусів тепла. Тремтів і питав: "Чому ж так холодно? Зараз же літо". Місцеві сміялися: "У Норвегії є дві зими: біла і зелена. Літа взагалі немає". Відтоді завжди дізнаюся про особливості клімату і погоду країни, в яку вирушаю.

У Камеруні багато ходив нетуристичними місцями й дуже забруднив джинси. Звернувся в хімчистку, щоб їх випрати. Попросив, щоб все якісно зробили. Коли забрав штани, одразу їх одягнув і поїхав в аеропорт. Коли плюхнувся в крісло літака – джинси розійшлися по швах. Виявилося, працівники хімчистки так старалися, що перепалили всі нитки. Поки інші пасажири спали, я зшивав сині штани червоними нитками – персонал турецьких авіаліній мав лише такі.

Якось мене не хотіли впускати до Джибуті (країна у Східній Африці. Межує з Еритреєю, Ефіопією та Сомалі. Решта кордону пролягає по Червоному морі й Аденейській затоці. – Країна). Візи там оформлювали в аеропорту, але напередодні мого прильоту це правило скасували. Хотіли депортувати, вже збирали документи. Я швидко зв'язався по інтернету з друзями-мандрівниками в Австралії, а ті – зі своїми. В одного новозеландця виявився знайомий в єфіопському міністерстві закордонних справ. Той подзвонив у МЗС Джибуті. Звідти зателефонували прикордонникам, які мене вже вели по трапу в літак, аби відправити назад. Мені не тільки візу дали, а й напоїли кавою. Тоді відчув гордість, що став частиною команди мандрівників усього світу.

Лише 20 хвилин екскурсії встиг прослухати у Каракасі, що у Венесуелі. Раптово з'явилися якісь люди, дали в щелепу гіду, потім – мені, й забрали все цінне. Поки лежав на асфальті, згадав усі відомі мені слова іспанською і зумів попросити, щоб нападники залишили хоча б паспорт. Ті погодилися. Тоді якраз починалася венесуельська криза. Люди не мали грошей, майже 70 відсотків населення були безробітні. А тут – туристи. Як не скористатися моментом? Відтоді частину грошей завжди залишаю в готелі.

Ще одне пограбування було на Гаїті. Чоловік підійшов, приставив до мого боку ніж і сказав: "Давай гроші". Мусив віддати все, що мав у кишені. Є країни, з яких, якщо виїхав живий – уже добре.

×