Відхаркуватимемо війну не менш як 50 років
Телефонує комбат у серпні 2014-го: "Що робити? У мене стільки загиблих, що зламалися найстійкіші". Кажу: "Знайди священика". Треба провести кордон між живими і мертвими. Хлопці вантажили тіла побратимів. Це важко усвідомлювати, що завтра і тебе, як шматок м'яса, можуть покласти. А коли прощаються – віддають почесті, дякують Богові, що спілкувалися з цими людьми. Якщо цю межу не провести – все залишається розмитим. Застряє в голові – і виходить бойова травма.
Племінник працював заступником начальника юридичного відділу Укрсоцбанку. Пішов воювати в батальйоні "Київська Русь". За рік повернувся. Через місяць племінника звільнили – на його посаді вже була інша людина. Формально вони дотрималися закону. А він досі не може знайти роботу. У родині – розкол, дружина перестала розуміти.
За взяття Авдіївки медаль вручили дівчині зі штабу. Їй комбат нагороду вішає, бо вона – жінка. А люди, які воювали, – їх лишилося шестеро в підрозділі – нічого не отримали.
Суїцид вчиняють, коли в людини не вистачає внутрішнього стержня. Потрібно бачити сенс у житті, мати надійного товариша, бути віруючим. Коли цього немає – людина ламається. Два-три відсотки вчиняють суїцид у припадках "білочки".
Коли опиняєшся між життям і смертю, розумієш: решта – херня. Приходиш сюди й оцінюєш життя з тієї позиції. Ці люди – з іншого світу. Вони бачили і пережили більше.
Переді мною стоїть командир розрахунку весь на нервах. Виговорився. А потім розповідає, що живе з матір'ю і не хоче їхати додому. Мати почне обіймати – всередині все підніметься, і він не зможе повернутися на війну.
Коли хлопці від 18 до 26 років приходять із передової – у них адреналін зашкалює. Мають скинути емоційні переживання. Зокрема, варто їсти фрукти, а не м'ясо. Воно збільшує рівень адреналіну.
Для 20 відсотків людей війна – як музика. Вони не піддаються стресу. А решта – сильно переживають. Мають розвантажитися перед тим, як іти додому. Чимало кому це не вдається. Тому більшість суїцидів стаються вдома.
80 відсоткам бійців складно пристосуватися до мирного життя. Більшість можуть мати тривогу або депресивний стан. Посттравматичний синдром розвивається через шість місяців і може проявлятися протягом 15 років. І вискочити в неочікуваний момент за будь-яких обставин.
Збройні сили знищують кадри тим, що не дотримуються правила "45 діб". На тридцяту добу в бійця починає з'являтися роздратування. Це означає, що адреналін перейшов на найвищу фазу. Лишається ще півмісяця, протягом якого людина контролює ситуацію. Далі – нервовий зрив. А наші бійці замість 45 днів перебувають на передку сім-вісім місяців.
Дмитро Коваленко – батько п'ятьох дітей, віруючий, паламар. Пішов удруге воювати. Людина вольова, з характером. Подзвонив у серпні торік, попросив допомогти. Бігав в атаку, ледь своїх не постріляв. Майже півтора місяця не спав нормально. Вони на позиції були вдвох – гранатометник і кулеметник. Хоча за штатом має бути 22 людини. Від них до позиції бойовиків – 400 метрів.
Щодня чекав із завмиранням серця повернення наших екіпажів із передка. Тоді починалася моя робота. Хлопці приймають душ. Знімають із себе 25 кілограмів броні. Далі – лазня. На ранок знову мають бути готові йти в бій.
Складно говорити про жінок, які хочуть стріляти. Неоднозначне до них ставлення. Вони мають давати життя, а на війні забирають його. Але поважаю жінок, які йдуть туди з особистими мотивами.
Для людей із симптомами посттравматичного синдрому достатньо найменшого хлопка – і вмикається програма реагування в бойовій обстановці.
Коли людина не може повернутися в суспільство – починаються проблеми зі здоров'ям. Онкологія розвивається, якщо бійці тримають усе в собі. Заливаються спиртним, однак не можуть розвантажитися. Емоції починають бити по генетично найслабших місцях.
У грудні 2015 року зі зв'язковим їхали Сіверськом (місто в Донецькій області. – Країна). Поруч із машиною зупинилися бабуся з онуком. Хлопчик помахав. А ми їх одразу не помітили. Вони стояли розчаровані. Водій зупинився. Вийшов, обняв малого. Той був щасливий.
З весни 2016-го чимало посад у Збройних силах зайняли військовики "радянської школи", які хочуть отримати перераховані пенсії. Вони не воювали. А командують людьми, які на животах повзали по передовій. Коли такі командири починають строїти, що хтось не так звернувся, боєць може і пустити йому кулю в лоба. На війні все будується на повазі.
Із 286 моїх десантників липня 2014 року атеїстами лишилися четверо. 60 відсотків стають віруючими після першого бою.
Українцям доведеться навчитися приймати з повагою бійців, які прийшли з фронту. Людині у формі має віддати шану кожен громадянин. Якщо скажете "Ти – герой. Дякую", знімете багато проблем для суспільства.
Відхаркуватимемо війну два-три покоління – не менш як 50 років.
8 
35413
Коментарі