"Махна на них немає! Бо таке, як Сталін, не поможе"

Журналіст проїхав автостопом від Києва до Дніпропетровська за півтора дня

На вулиці 25 градусів тепла, легкі хмари – ідеальна погода для автостопа. До Борисполя добираюся з Києва маршруткою, а далі до Дніпро­петровська рукою подати: якихось 500 кілометрів. Дістатися за день реально, аби тільки Бог до автостопа був сьогодні прихильний.

– Ну все, стартую! Тримай за мене кулаки, – кажу дівчині, яка вже чекає в Дніпропетровську.

12.30 Пряма траса до міста ­Переяслав­Хмельницький. Простягаю правицю з відставленим великим пальцем. Перша колона машин проїжджає повз мене. Знімаю наплічник і кладу поперед себе, щоб кожен бачив, що я – "з туристів". Минає хвилин 15, і червона Toyota вмикає правий поворот.

– Сідай, кілометрів 30 підвеземо, – підморгує водій років 35.

Падаю на заднє сидіння. Праворуч від водія сидить жінка, вочевидь, його дружина. Одразу помічаю військову форму, що висить поруч зі мною.

– Я в Дніпропетровськ зібрався, їду до дівчини, – починаю теревенити.

Говорити з водієм – правило хорошого тону. Це символічна плата за поїздку. Багато хто бере попутників для того, щоб у дорозі поточити ляси. Розповідаю про свою роботу, про веселі репортажі й інтерв'ю. Співрозмовник інтелігентний: намагається відповідати українською, цікавиться пресою.

– А цензури у вас нема? Бо всюди чути, що притісняють. Чули, як недавно Янукович зібрав репортерів, щоб показати "Межигір'я", а потім так нікого й не впустив. От біда з цією владою: дорвалися так дорвалися! Одне слово: падли.

Від брата – досвідченого автостопника – я чув, що в дорозі є лише дві теми: політика й жінки. Хвилин 10 вислуховую гнівні тиради на адресу влади. Запитую:

– Ким працюєте?

Тривала пауза.

– Служба виконання покарань. У колонії служу.

Дивлюся на військову форму, потім – знову на водія.

– Та що ви так дивитесь? Ми просто свою роботу робимо. Всім відомо, які продажні суди: багаті в нас у колонії не сидять. Але ж це не від нас залежить, наша задача – наглядати. Буває таке, що людину посадили, конфіскували майно, і зона стала для нього домом рідним. Коли приходить амністія, каже: "Начальник, не випускай. Що мені на волі робити? Бомжувати? Я краще вкраду щось і сюди вернуся".

Машина мусить повертати. Висідаю.

13.40 На під'їздах до ­Переяслава­Хмельницького всі вантажівки, а з ними й цілий хвіст із легковиків, мене ігнорують. Хтось знущально сигналить, інші махають руками, але не беруть. Нарешті зупиняється синя іномарка. За кермом підстаркуватий єврей.

– А це ви за гроші пропонуєте вас підвезти? Бо без грошей не візьму.

Трохи далі зупиняється ще одна машина. З переднього вікна висовується бородань і радісно розмахує руками.

– Діма, ти? – у машині сидить мій знайомий анархіст. – Сідай, старий. Я теж стопом їду. Побачив тебе на трасі, очам своїм не повірив. Попросив, щоб і тебе підкинули.

Застрибую в машину. Але везуть нас недовго. Десантуємося в Переяславі­Хмельницькому.

14.20 Ідемо з Дмитром уздовж траси на Золотоношу. Лише тепер помічаю: ані наплічника, ані сумки в нього немає. У руках – тільки літрова банка з консервацією.

– Чого без речей?

– Та нафіг вони мені? Ось везу ­варення подружці в Черкаси, – показує. – Сам зварив! Із трояндових пелюсток. ­Прикинь, ми з одним панком усі кущі на районі обірвали, а вистачило тільки на одну банку. Сподіваюся, подружка зацінить мої старання. А потім сьогодні ж додому в Кременчук.

– І туди стопом?

– Інакше не їжджу! Я навіть за метро ніколи не плачу.

Пробуємо по черзі ловити машини. За 20 хвилин Дмитро пропонує розділитися:

– Якщо стопити вдвох, беруть рідко.

– Була б серед нас дівчина, одразу зупинилися б. А так навіть не мрій.

Стою сам близько години. Витягнута рука дерев'яніє, а великий палець наче загіпсований. Нарешті зупиняється зелена вантажівка. Водія звати Ігор, йому 45. Повертається з Чернігова в рідне село на Кіровоградщині. Їдемо повільно – під 50 кілометрів на годину, але це краще, ніж стояти.

– Представляєш, у мене дочка­ школярка. Завтра везти її на тестування в сусідній район. Сказали: шоб корупції не було. Ну, хто таке придумав? Ти ж сам понімаєш, мафія при власті. Закони тіко під себе пишуть. Шоб кармани набити. Скіко тобі? 25? Ех, не жив ти при Союзі. Тоді нам казали, шо соціалізм будуєм. А на самом дєлє це справжній комунізм був. ­Брали квартиру в розстрочку без процентів. ­Бензин – 2 рубля 20 копійок. Освіта – безплатно. А зараз шо? ­Кришка всім! До нас на фірму прийшов один молодчик. ­Питаю в нього, хто такий Спартак? А він: "Футбольна команда". Пі...ц! Дебіли ­ростуть.

– При Союзі теж не все так гладко було, – кажу.

– Всяке було. Спорить не стану, Україну притісняли. Якось у школі на уроці русского нам сказали написати про любимого поета. Пушкін мене якось не заводив, зато всігда Шевченко нравився, бо про село пише: "Вийду в поле, дуну в х.й…" Ну, сам знаєш, це ж усі вчили, – сміється. – У результаті та училка мені "двійку" вліпила, бо про русского поета треба було писати. Я пішов до вчителя з укрліт, пожалівся. Через неділю про це написала "Кіровоградська правда", і та сучка як драний віник літала. Тоді чотко розбиралися. А зараз відкриваю учєбнік дочки, і там пишуть, шо наші головні враги – то москалі. Я просто а.уєл. У нас одні враги – це упирі з Печерська.

Всю дорогу водій лузає насіння. Каже, щоб не заснути, бо кава не допомагає.

– Ну зовсім уже влада заколупала. ­Пенсійний возраст піднімають, – не вгамовується Ігор. – І комуністи всі продалися. Нема кому революцію робить, як тоді Лєнін.

16.20 На розвилці під Золотоношею прощаємося. Наостанок Ігор відсипає мені жменю насіння. Тепер йому прямо на Черкаси, а я – на Кременчуцький поворот. Потік машин тут значно менший.

Лузаючи насіння, йду вздовж траси. На диво швидко зупиняється розбитий "жигуль". Їдуть двоє чоловіків – обоє зморшкуваті, беззубі. Між ящиками картоплі мощусь на заднє сидіння.

– До Іркліїва докинемо. Це кілометрів 10 отсюда. А ти звідки їдеш?

– Зі столиці.

– Ого! – чолов'яга поруч із водієм розвертається на 180 градусів. – Як там Київ? Усе бастуєте? Бачив у програмі "Врем'я", студенти бастували. І правильно! Бо депутати – га...ни штопані, хотять освіту платною зробить. Вони хоч Конституцію читали? Їм­то, канєшно, удобно, коли інстітути приватизують. Тільки де гроші взять на таку учьобу? Хотять ці кодекси прийнять, а тоді ще й цінами на газ нас ­добить. ­Скіки тєрпєть можна? Тьху!

Лаються обоє, і кожен пробує підібрати міцне слівце. Поступово переходять на побутові теми. Розумію: у когось із їхніх спільних знайомих поламався трактор.

16.50 Селище Іркліїв розкинулося на пагорбах посеред лісу. На схилі видніються бані невеликої церкви. На вулицях жінки торгують віниками й виш­нями. Час обідати. Купую харчі в найближчій крамниці. Йду на річку. ­Зупиняюся на мості, щоб поспостерігати за рибалками.

– Куди єдєшь, Карлуша?

Чоловік у жовтій сорочці притримує велосипед. Теж стоїть на мосту й дивиться на річку.

– У Дніпропетровськ до дівчини, – відповідаю.

– То діло правильноє. Я сам брав таких, підвозив, коли водітілєм работав.

Його перебивають церковні дзвони.

– О, п..ар звонить! На службу ­кличе, – цідить крізь зуби. – Знаю я етіх попів, вони у семінаріях одне одного в попу шпарять, бо баб нєту. А цей ночью в храмі закривається й оргію робить. Когда­то застукав його на цьому. Він зібрав свідєтєлєй, мента і на суд мене. ­Десять суток дали! Церковника, бач, обідив. Таке пузо од'їв, шо рясу вже три рази перешивав. А недавно скандал тут був: поп дєвку одну в храмі поров­поров, та й обрюхатив. Тогда бабка із села прийшла та по яйцям йому як врєзала! Хай знає наших.

Знову виходжу на трасу. Машин мало. Коли чергова проскакує, сідаю на асфальт. Дивлюся, як через дорогу повзуть хрущі. Розглядаю, як гойдаються сосни, як плетуться місцеві алкоголіки. Із ревом мотору під гірку піднімається обшарпана "четвірка", з вигляду старша за мене. Зупиняється.

– Падай! – командує сивий чолов'яга.

"Упасти" проблематично, бо весь салон забитий покришками та різним непотребом, від якого машина просідає. Розгрібаю завали й умощуюся поруч із водієм.

– А тепер головне завестись, – каже він. – Я тут із півтони багажу нагрузив. Був у Києві, розібрав дві старі машини, а тепер хочу на брухт здати. Пенсія в мене 700 гривень, не виживеш. А так здам чорний метал, гривень 200 навару получу. А ще трохи міді є, десь на 300 затягне. Тільки б машина не підвела.

– Так навіщо мене взяли?

– Е­е­е, брат, тут справа принципу. Був на дворі 1986­й, перестройка. У мене молода сім'я, двоє дітей на руках. І треба було в село з Києва з'їздити. Стояли ми з дружиною й з дітьми на виїзді з Борисполя, і хоч би хто підвіз. Кажу дружині: "Куплю машину, кожного буду підвозити".

19.00 У мене легка паніка, бо до кінцевого пункту понад 200 км. Тягну руку, як відмінник на улюбленому предметі, аби тільки викликали до дошки. Через 20 хвилин зупиняється мікроавтобус.

Розмовляти не хочеться, хоча це й проти правил. Та й водій не сильно балакучий. За всю дорогу до Кременчука обмінюємося двома фразами. Він включає радіо, я закурюю.

За вікном починається дощ. На горизон­ті веселка – такої яскравої не бачив із дитинства.

21.30 Стою на виїзді з Кременчука. Вже темно. Траса на Дніпропетровськ виходить із робітничого району Раківки. Із рекламних щитів дізнаюся, що тут розташований завод, де виробляють вагони для столичної підземки. Вулицями ходять робітники заводу. Пристойно одягнені, але добряче п'яні. Хтось уже заснув на автобусній зупинці.

– Дивись, феєрверк! – скрикує дівчинка­-підліток із пляшкою Revo в руках.

– Дура, це блискавка, – відповідає подружка.

Чорна хмара затягнула половину неба. Вирішую заночувати в Кременчуці. Промокаю наскрізь. Відмовляє телефон. Речі в наплічнику – хоч викручуй.

9.00 Ловлю вантажівку, що їде на ­Деріївку – місцевий курорт. Водій привітний і балакучий.

– Подорожуєш? Я теж мандри ­люблю, – усміхається золотими зубами. – Тому і став водієм, суміщаю приємне з корисним. Правда, зараз більше по Україні катаюся. Вожу базарних баб на ринки. Кого в Хмельницький, кого – в Одесу на 7­й кілометр, інших – у Харків на Барабашово. В 1990­х до Росії їздив. Весь час хотів у Пітер попасти. З дитинства мріяв "Аврору" побачити, але не судилося. Через місяць їду в Фінляндію, збирати полуницю.

13.00 Третю годину стою під ­селом Деріївка. Викурюю останню ­цигарку. Зупиняється автівка, що їде в інший бік. Виходить школярка з ­матір'ю, збирають квіти. Починається дощ. ­Накриваюся курткою і щосили розмахую руками перед кожною машиною. На горизонті – далекобійник. Зупиняється! За кермом сивий вусатий чоловік. Курить "Прилуки".

– Чув, шо по радіо передавали? НЛО прилітало, – заводить розмову.

– Когось викрали?

– Та на..й ви їм потрібні!

Розказує, що об'їздив усю Європу, ­Росію, Туреччину, Кавказ.

– Шо не кажи, добре там люди живуть. Заробляють харашо. Мене от в Литву запрошували працювать, бо як тільки шенген їм дали, всі дальнобойщики на Захід подалися. Дороги ідеальні – красота. А в нас даже до цього Євро, мать його за ногу, побудувати не можуть. Суки, дармоїди правлять. Я вже років 15 на вибори не хожу. А на..я вибирать собі пана? Воно ж прийде і за місяць розжиріє, бо проворується. ­Махна на них немає! Бо таке, як Сталін, не поможе – п..ар іще той був. Та й Лєнін кончений був. Ти, кстаті, знаєш, шо Лєнін геєм був? Його ж у шалаші в попу жарили.

– Танька, привіт, – дзвонить ­дружині. – Шо ти там, з подругами гуляєш? А мужиків нема? Ну, дивися мені. А дай малого… Юра, привітик. А тобі м'ячик передали? М'ячик, .об твою мать. Ти глухий? Вушка прочисть. Ну всьо, люблю, скоро буду.

– З онуком говорили? – цікавлюся.

– Та нє, з сином. Мені 55, а дружина ­молода. Сину 5 год. Ех, всі баби бл.ді, тільки моя Танюха не з таких. Сидить, чекає мене з поїздок.

От і Дніпропетровськ. Прошу у водія мобільний, дзвоню дівчині й призначаю побачення

×