"Контрабандисти вміють ділитися. Бо їм спочатку палять машину, а потім – будинок"

Підземні ходи, вириті на Закарпатті за часів Австро-Угорщини, використовують для нелегального переміщення емігрантів, сигарет, спирту й людських органів

– Вам куди? На Запорізьку? А де ж така вулиця є? – таксист біля залізничного вокзалу в Ужгороді перепиняє о десятій ранку. Чорними від землі руками розкладає на капоті сірого Lanos потерту карту міста. – А-а-а, та то ж колишня Галагури, сідайте. Ви, напевно, на есбеушну нору хочете подивитися, – показує на переднє сидіння. Просить називати його Лукашем. Обіцяє довезти за 25 грн. – У мене троюрідний брат у погранічніках служить. Казав, шо ше такого концерту не бачив.

Раптово гальмує. Ледь не наїжджає на огрядну жебрачку-циганку з немовлям, яка розсілася посеред дороги. Лукаш 2 хв. матюкається. Неподалік стоять двоє міліціонерів, курять.

– Невже вони не бачать, що жінка залучила дитину до жебрацтва? – дивуюся.

– Дурна ти, дєвочка, раз таке питаєш, – регоче водій. – Вони – її криша, з неї "капусту" зрізають. У нас на Закарпатті тілько міліціонери, погранці й контрабандисти добре живуть. Той дом, де тунель найшли, строїв есбеушник, фамілія у нього Горбань. Потом він наче його продав якійсь Юлі Стригулі. Але вона жила в Раковому, про той дом, може, і не чула. Тепер говорять, шо у спадщину племяннікам – Василеві й Міші Малешам – оставила. Вони самі з Ужгорода, бізнесом займаються. Коли з тим тунелем закрутилося, у Криму хотіли сховатися, але їх там знайшли. У вересні суд був. Настоящий цирк, а суддя – клоун. Дали їм по три роки умовно, бізнес вернули. Вони ж только виконавці, за ними – плечі широкі.

На початку вул. Запорізької біля великого розважального комплексу "Баня" з подвір'я лунає стара пісня "ВІА Гри": "А я простила, я простила его опять, опять, опять".

– "Баня" тоже, кажуть, кантрабандисту належить. Забув, як його фамілія, – Лукаш спльовує в прочинене вікно машини. Далі відмовляється їхати. – Тут уже без мене. Мені того мєнінгіту не надо.

– Ти чого батька не слухаєш? – сиво­вусий 64-річний Шандар Сокігіді наприкінці вулиці на довгому шнурку тягне рябу корову.

Тварина пручається. Господар прив'язує її на полі біля кордону зі Словаччиною. Повертається додому. Його недобудований двоповерховий дім із сірих блоків – передостанній на вулиці. У сусідньому будинку в липні торік виявили контрабандний тунель. У ньому курсувала вагонетка, як у шахтах, із 16 причепами, в яких за кордон переправляли підроблені цигарки.

– У нас тут сім чи вісім участків належать есбеушникам, – Шандар Сокігіді на подвір'ї розстеляє клейонку з білими грибами сушити на сонці. – Кажуть, вони той тунель і смастерили, а на Мішу та Василя все повішали. Два простих хлопа до такого б не додумалися.

Тунель словаки знайшли на своєму боці під туалетом. Там було 13 тисяч блоків сигарет. А наші довго не могли його початок розшукати. Коли відкривали – зробили "маски-шоу". По вулиці вирубали світло, аби ніхто не бачив, що там насправді лежить. Зірвали замки. Двох вівчарок, шо "нору" охраняли, постріляли. Тільки лайку зоставили. Певно, боялися, шо вівчарки на справж­ніх власників виведуть. Із Донецького інституту приїхали оприділяти, чи свіжий тунель. По Закарпаттю таких 139. Вони були зроблені для переходу, коли розпадалася Австро-Угорщина. Тепер деякі під контрабанду пристосували.

Усі хотять шикарно жити. От возьми мене. Тримаю дві корови, щороку вирощую по двоє телят, потім продаю. ­Плекаю дві-три свиноматки. Двічі на рік поросят на торг виставляю. ­Стараюся оптом не здавати, бо перекупщики за мізерні ціни беруть, – наголошує "е". – Займаюся доберманами – для продажу. Але контрабандою легше.

Йду до будинку № 57, під яким знайшли лаз. Поряд видніється розрита яма. Білий дім під червоною металочерепицею огороджений високим кованим парканом. Господарів нема. Тунель ішов із підземного гаража. Тягнувся 480 м до словацького промислового району мiж селами Вишнє та Нижнє Нiмецьке. У діаметрі труба мала 90 см.

– Та шо ви стільки тут фотографуєте? – підходить жінка в чорній хустці.

За нею біжить чорно-білий собака. Жінка просить називати її "бабою Тамарою". Сказати прізвище відмовляється навідріз.

– Якшо вже пишете, то только правду пишіть, – махає палицею. – Я все життя в радгоспі працювала. Там получила город, 20 лят його обробляла, нiяких тунелiв не було. Коли ж ті магнати заселилися – наші поля забрали, виноградники вирубали. Начали собі будинки строїть. Літ зо шість-сім тому саджу кромплi, прийшли такi стриженi до мене: "Іди звiдси, бабо". Я – в плач. Питаю, чого моє забирають. То ж пiд самим кордоном, будуватися тут не можна. А вони шкiрять зуби. Кажуть: "Мен­ше будеш знати – довше будеш жити".

Нас усіх до суду викликали – і Лізу, і Марину, і Сузанну. А вони ше старші за мене, по 80 мають, – веселішає. – Мішу судили. Він такий добрий хлопець. Як іду кудись, стане машиною, підвезе. На суді казав, що то не він тунель рив, а якісь Олексій та Йван. Може й так. Позирайте, там у нього на дворі басейн великий. Ми все дивувалися, звідки воду бере? У колодязях нема, деколи не маєм чим худобину напоїти. ­Тепер узнали, що від словаків воду качав. Але щоб товари возили, то я не бачила.

– Я бачив, як вечорами під'їжджали буси, з них сігарєти виносили, – підбігає сусідський хлопець років 10.

– Цить, разговорчивий! Ото би твоя мамка чула, – свариться баба Тамара.

Під обід до будинку підходить 53-річний Михайло Темнов, колишній розвідник спецпідрозділу прикордонної служби. По густих чагарниках пролазимо, аби побачити другий кінець будинку. Михайло стає поряд із фундаментом: той вищий за голову чоловіка.

– Я так і знав, – каже. – У мене ріст 1,80, а я його не досягаю. Під час офіційного розслідування справи так і не вияснили, куди діли землю. Між сусідами різниця – 2 метри. От і земля з-під тунелю знайшлася. Сусіди порахували: один з есбеушників завіз 132 машини. Аби розпочати будівництво тунелю, спеціально поміняли трансформаторну підстанцію. На вулиці були перебої з електроенергією, люди скаржилися. То підстанцію замінили на потужнішу. Кабелі вели на словацьку територію. Видно, крім того займалися контрабандою електроенергії з України. Коли я порушив то питання, усі лічильники в людей чомусь перегоріли. Не можна було встановити споживання електро­енергії по цій вулиці.

Крім сигарет, тунелем переправляли антикваріат. Не знаю, чи переправляли наркотики. Там знайшли кокаїн і паспорти афганців-нелегалів. ­Підкинули, аби не йшла мова про щось серйозніше, державного значення. Тоді би справа пішла в Генеральну прокуратуру, з київськими її було би значно важче залагодити. За нею стоять три чи чотири есбеушники. Зокрема, покійний Володимир Рокитський (2005-го очолював управління Служби безпеки України на Закарпатті. – "Країна"). Казали, що помер від раку. Не сперечаюся, він хворів. Але помер від серцевого нападу, коли про тунель справу розворушили. Про нього всі служби знали, але на тунель поклали гриф "таємно, не чiпати". Словацький мiнiстр внутрiшнiх справ припустив, що контрабандисти завдали шкоди Словаччині на 50 мiльйонiв євро тiльки за неоподаткованi цигарки.

Білим мікроавтобусом під'їжджає 39-річний товариш Темнова Василь Симочко. Прошу, щоб підвезли до ресторану братів Малешів на протилежному кінці Ужгорода. Здалеку видно широкий готельний комплекс, збоку стоїть куля, на ній напис "Круїз".

– Контрабанда почалася, як тільки Україна отримала незалежність, – із переднього сидіння мікроавтобуса Темнов повертає голову назад, аби мене бачити. – Спочатку переправляли горілку під назвою "Ємна", "Кайзер". До нас вона йшла контрабандою з Угорщини, а наші її закидали в Росію. Потім у рух пішли цигарки й пальне, що возять у великих баках. На початку 1990-х я прийняв КПП "Ужгород". Мої однокласники – митники – пропонували на такі речі закривати очі. З кожної великої партії мав би 15 тисяч доларів.

З контрабанди добре живуть митники, прикордонники, ветеринарні служби, що мають контролювати якість товарів, правоохоронці. Контрабандисти вміють ділитися. Бо їм спочатку палять машини, а потім – будинок. Як правило, після машини людина вже розуміє. Знаю таких, що перевозять цигарки повітряним шляхом. Мають мотодельтаплан, що вміщає 10 ящиків. У Словаччині їх скидають. Також переправляють річкою.

Проїжджаємо повз велику зелену церкву на горбку. Кажуть, її зводили за гроші покійного Володимира Рокитського.

– Хочеш знайти контрабандиста – шукай мецената, – продовжує Темнов. – Вони, як правило, всі будують храми. В Ужгороді 20 років назад було шість церков, а тепер – 30. Знаю священика, який був контрабандистом – перевозив цигарки. Їх не перевіряють, от і використовують сан. Гроші збирав на будівництво храму. Як закінчив роботу, припинив.

Василь Симочко зупиняє машину біля кафе у центрі Ужгорода.

– У нас найбільшим контрабандистом є кримінальний авторитет Володимир Копча, на прізвисько Копчений – розповідає про селище Великий Березний, де мешкає. – Його зараз нібито розшукують за вбивство місцевого вчителя фізкультури. Співучасник Едуард Каганець – на лаві підсудних, Копча – на волі. Почав свою діяльність у 1990-х. Спочатку незаконно переправляв автомобілі, деталі до них. Потім – китайців, в'єтнамців, бангладешців переганяв через ліс до Словаччини. Село Залозино ще Кучма назвав "вікном у Європу". Усім було понятно, що говорив про Копчу. Через то село йшов основний трафік нелегалів. Зі Словаччини "клієнтів" перевозили до Німеччини. Проституток переправляли в Чехію, Італію. У той час Копча заробив мільйони, здобув статус "священної корови". Простих контрабандистів щемили, а його любили. Не затримували, бо по п'яні стріляв людям по ногах. Його син із 12 років їздив на Mercedes-кубік. Тепер Копча краде солярку з нафтопроводу.

Симочко замовляє картоплю-пюре з відбивною, мінеральну воду.

– Прості смертні хочуть виживати. У сусідньому селі Малий Березний був кінь-контрабандист. Навчили його – знав маршрут і кожного дня переносив цигарки до Словаччини, – Василь сміється, обличчя рум'яніє. – А в селі Діброва, нині воно називається Нижня Апша, Тячівського району виготовляють усе. Завозять спирт, розливають, наклеюють фальшиві етикетки. Там стоять 50 казкових особняків. У них ніхто не живе, бо їх жаль використовувати під хати. Туляться в літніх кухнях. Кажуть, під тими палацами в підвалах розміщені маленькі цехи: горілка, цигарки, чай, кофе. У 1990-х курсував поїзд Ужгород – Москва, то вони орендували весь поїзд. Назад він був набитий сигаретами.

Різниця цін породжує контрабанду

– Із початку року на Закарпатті вилучили контрабанди на 17 мільйонів гривень. Половина цієї суми – цигарки. Їх забрали 600 тисяч пачок, – каже підполковник Володимир Шеремета, помічник начальника Західного регіонального управління прикордонної служби. – У нас пачка сигарет коштує менше 1 долара. У країнах Євросоюзу – від 2,5 євро. Різниця цін завжди породжувала контрабанду. За одну ходку дрібні контрабандисти мають 20 доларів прибутку. За день можуть зробити декілька ходок. Часто залучають дітей, яких не маємо права притягати до адміністративної відповідальності. На воді використовують аквалангістів, у повітрі – дельтаплани й літаки. Нещодавно на Чопському пропускному пункті затримали чоловіка з мотодельтапланом. Унизу до апарата приладнав нішу, в яку вміщалися 15 ящиків сигарет.

×