"Коли в лежачої 91-річної жінки знесло над головою два верхні поверхи, вона на милицях пройшла до нас вісім кілометрів"

У Маріупольській філармонії від обстрілів росіян ховалися 1100 людей

Із перших днів повномасштабного вторгнення з двома колегами вирішили облагородити підвал Маріупольської філармонії. Принесли стільці десь на 70 осіб. Думали: може, хтось із наших 90 працівників захоче прийти сховатися. Та протягом двох тижнів у філармонію набилося десь 1100 людей – музиканти, родини з дітьми, жителі довколишніх районів. Зайняли всі поверхи, всі приміщення, навіть концертний зал на 380 місць. Люди все йшли та йшли. Цілодобово. Питали, де є вільний куточок. Оскільки я добре знаю будівлю та вмію керувати великою кількістю людей, то якось само собою з директора філармонії перетворився на коменданта.

От проситься родина із дитям, яке позавчора народилося, ну куди їх? Не на загал же. Або окрему кімнату шукали, або відгороджували фанерою місце. Із маркету брали кошики, щоб могли одяг покласти, а тачку, щоб у неї – маля.

Чутки, що в нас можна сховатися, ширилися містом. Коли в лежачої 91-річної жінки знесло над головою два верхні поверхи, вона на милицях пройшла до нас 8 кілометрів. Як прийшла, впала і більше не могла піднятися. А за два тижні померла.

Почали потроху налагоджувати умови для всіх: ніхто на бетоні не спав. Знайомі бізнесмени привезли матраци й ковдри. У підсобці для вахтерів з'явився медично-аптечний пункт. У нас жив головний онколог міста. Допомагав із перев'язками – поранених до нас приводили. Ні ліків, ні їжі, ні води не вистачало. Економили, сніг топили, з батарей технічну поспускали, щоб у туалеті бодай кружку за собою вилити. А коли й та закінчилася, чоловіки зібрались і під обстрілами зробили два вуличні туалети. Ходили туди, в чергах стояли. Уночі дозволяли жінкам і дітям відвідувати туалетні кімнати у філармонії, бо такі атаки з повітря були, такі обстріли, що не дуже й вискочиш.

 

Була своя кухня. Усі несли продукти з дому, потім допомагали знайомі, знайомі знайомих. Жінки по черзі готували. Загалом старалися думати про день сього­днішній, максимум завтрашній. На потім не загадували: живі – і слава Богу.

Багато людей допомагало. Щоночі по 12–14 чергували. Жінки по годині-дві, чоловіки – удвічі довше. Хтось покурити вийшов, хтось іще щось. Щоб був порядок, списки вели тих, хто заселявся.

Хуліганів спиняли з перших кроків. Коли чоловіки мародерили магазини і приносили спиртне й напивалися, ми разом із поліцейськими, військовими ЗСУ виганяли їх матом надвір, а весь алкоголь ящиками по 20–30 пляшок виносили на площу й виливали. Іншого варіанта не було. Перевіряли, з чим люди заходять у філармонію. Це не санаторій, не ресторан і не бордель. Тут усі прийшли перебути день-два. Ніхто не міг подумати, що місяцями там доведеться сидіти. Сподівалися, що нічого не впаде на дах, бо від нього який захист? Як простирадло від сонця, вважай.

Я не ночував у філармонії, а ходив додому – там у мене три собачки. Ночували в підвалі, бо у квартирі нереально. Вибуховою хвилею все знесло, стіни посипалися.

16 березня проходив повз драматичний театр. Десь о 9:30 шарахнула бомба, тоді – друга. А літак кружляв і кружляв. Думав, рознесе всі будинки поряд, а мене розмаже по стінці. Та мене лише відкинула вибухова хвиля. Піднявся. Дим, усе в тумані. То був саме той вибух, від якого завалився драмтеатр і загинули люди. Коли рушив до філармонії, за мною бігли ті, хто зміг вибратися. Вони теж оселились у нас.

Їздили з чоловіками по дрова в різні кінці міста. Бували на околицях, де все вигоріло. Техніка й будинки чорні, скрізь – поховання у дворах. Хтось лишав своїх небіжчиків на балконах, когось ховали у братських могилах, хтось так і лежав у пакетах. Як піде трупна отрута у море, то там усе живе вимре.

Бачив чиюсь ногу на дереві, але то не страшно. Всякого вже так надивилися, що робиш своє та й усе.

У філармонію пускав усіх тварин. Не міг відмовити. Приходили собаки, яких позалишали. Неприкаяні, худі. Вони ж породисті, пещені, непристосовані у смітниках ритися. То і їх, і дворових пускали у фоє грітися. Ніхто не виганяв.

Часом з'являвся зв'язок Київстар – і ми виходили його ловити. Якось я стояв на одному місці біля спортивного клубу. Зробив два кроки вбік, а на те місце ступив інший чоловік. І в цю секунду снаряд прилетів, чоловіку осколком, як лезом, відрізало три пальці на нозі разом із шматком черевика. Мабуть, мій ангел-охоронець був поряд.

Ходив до філармонії через двори, бачив, як пуляли по камінню, що іскри летіли, чув, як кулі свистіли за кілька метрів. Падаєш на землю, повзеш до якогось під'їзду. Заходиш, а там – жодної людини. Думаю: зараз із верхнього поверху щось як шарахне в потилицю. Там же снайпери сиділи.

Падати доводилося кожні пів години. Тільки-но зачиняєш двері філармонії – і постріли автоматників з усіх боків. Бачиш у дворі два трупи, за годину їх уже сім.

Щоранку ходив по інформацію до наших військових, поліції, чиновників. Люди вірили, що буде зелений коридор. Усі хотіли знати, чи взято Київ, Чернігів, Львів, Одесу. Я приходив: міста наші, їх не взяли, зеленого коридору нема, бо росіяни не дають виїхати. Мої пожильці слухали з відкритими ротами, так їм хотілося знати бодай щось.

Десь із тиждень не міг потрапити у філармонію. Вийшов із підвалу свого дому, а далі не пускають. Виявляється, це люди мене так берегли, щоб не потрапив під обстріл, який, повідомляли, міг бути інтенсивним. А вже як потім ішов, через знайомих передавали про мене інформацію від патруля до патруля, ті казали паролі та пропускали. Коли з'явився вранці у філармонії, там уже був переполох – думали, що я вбитий. Як побачили – зустріли аплодисментами. Багато я їх чув у своєму житті, але ці були найприємніші.

Разів 10 до мене приходили вороги домовлятися про співпрацю. Спершу показали фотографії проукраїнських людей – заступника міського голови, начальника обласної поліції, прокурорів, адвокатів, які займалися особливо важливими справами, – хотіли дізнатися, де вони. Сказав, що нічого не знаю. Тоді: "До Дня Перемоги будемо готувати концерт, учіть гімн ДНР". – "Я такої країни не знаю". Почали розказувати про Пушиліна, який спілкується з президентами. Я перепитав: "З якими президентами? Путіним, Лукашенком, а більше ні з ким". Розказав, що мене більше цікавлять люди із золотого фонду духовності, культури й науки. Не знаю, як після цього живий лишився.

Наприкінці березня почали бомбити конкретно. Місто було практично знищене, всюди попіл, чорні коробки будинків без дверей, повністю випалені магазини. Усе в руїнах. Філармонія стояла ціла, це було якесь диво. Коли за метрів 300 від нас російська надпотужна бомба прилетіла на міськвиконком, то шарахнуло так, що ударною хвилею вибило в нашому приміщенні все, що тільки можна. Уламок поцілив у дах. І люди піднялися й пішли. Десь 800 їх було. Пішли тихенько берегом, тоді полем – до селища Мелекіне. Туди від філармонії кілометрів 20.

Ніхто не поїхав на Росію, лише в український бік – Київ, Дніпро, Бердянськ. Десь 150–200 маріупольців повернулися додому – в кого було куди, де тільки скло в будинку вилетіло. Плівкою затулили та стали далі жити. У філармонії залишилися тільки проросійські гондураси чекати путіна. Безумні. Я скандалив на цю тему з ними. Але вони – ватники, хоч і самі бачили, хто їхні будинки зносить. Інтелект на рівні нуля.

Поки за мною були люди, я нікуди не збирався їхати. А як нікого не стало, донька, вона живе в Берліні, вийшла на когось із начальства. Заплатила 3 тисячі доларів – і по мене приїхали: "У вас є пів години". Нічого не встиг узяти. Лише собачок згріб. Зробили мені документи, ніби я пройшов фільтрацію, тваринам видали ветпаспорти і вивезли нас. Спершу в Донецьк, тоді – в Ростов. Проїхали ми в бусику 3,5 тисячі кілометрів Росією до латвійського кордону. А там уже до доньки дістався.

Що було найстрашніше з мого досвіду: друзі, знайомі, рідні – оті 800 людей йшли в нікуди. Я відчував, що їм потрібна допомога, і чоловіче плече, і потрібно бути поряд. А ти вже не можеш допомогти. Зіграти якусь роль в цій ситуації. Це страшне, а решта то якось так... Було відчуття у мене, що живий буду. В голову не приходило боятися: йду, бува, через двори, склом все засипано, чути кожен крок у темряві, комендантська година, не видно нічого. Не знаєш, де ме міна, де розтяжка, може щось нерозірване лежить. Думок про смерть не виникало, може, тому що була мета. Не думав про це. Я просто потрапив у ситуацію, коли люди вірили в мене, як у Господа вірять. Я щовечора зобов'язаний був пройтися всіма поверхами, всіма кімнатами, сказати всім на добраніч, відповісти на питання.

У Маріуполь буду вертатися. Багато людей із бомбосховища пише мені. Життя всіх збережене. Але тепер вертатися нема куди, бо там гондурас. У доньки добре, все мені оформлено: і виплати, і страховка, і площа квартири велика. Але душа моя – в Маріуполі. І я повернуся обов'язково. Планую ще років 25 бути на сцені!

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×