Партії було невигідно розкривати об'єкти, які демонструють українську ідентичність
На перші розкопки потрапив, коли мені було 9 років. Тоді археологічна експедиція приїхала в моє рідне село Кобилля. Односельчани говорили: "Там якісь геологи копають". Мені страшенно хотілося побачити ті розкопки. Але я зламав ногу й ходив у гіпсі. Тож залишалося тільки уявляти, що там роблять таємничі "геологи", як тоді чомусь називали археологів. Коли ж я все-таки зміг дістатися до місця розкопок, це була любов із першого погляду. Уже пізніше дізнався, що ту експедицію проводив Тернопільський обласний краєзнавчий музей, а керував нею Богдан Степанович Строцень. Експедиція працювала в нашому селі багато років, адже розкопували унікальне поселення готів – черняхівська культура, ІІІ-ІV ст. н. е., період розквіту Римської імперії. З нетерпінням щосезону чекав приїзду археологів.
Постійно пропадав у полях, лісах, щось шукав. Мама з татом спочатку не до кінця розуміли моє захоплення, хоча дух авантюризму, думаю, я перейняв саме від них. Батьки вирішили, що оскільки я багато часу проводжу на природі, то буду лісівником, навіть влаштували мене на навчання в лісотехнікум. Але я потай від них забрав документи. Були скандали. До того ж не одразу зміг вступити на історичний факультет, а базова історична освіта обов'язкова для археолога. Це був складний період. Та зрештою все вдалося. Я закінчив історичний факультет. Став пошукачем, це варіант закінчення аспірантури на заочній формі навчання з можливістю займатися експедиціями.
На третьому курсі влаштувався на роботу в Інспекцію охорони пам'яток у Тернополі (тепер Центр охорони та наукових досліджень об'єктів культурної спадщини. – Країна). Там зміг опанувати навички, що стосуються не лише розкопок, а й узагалі управління археологічними об'єктами. Адже розкопки – це лише чверть роботи археолога, яка далі полягає в аналізі й атрибутації матеріалів, обліку, підготовці до передання в музей, реставрації, консервації матеріалів, написанні наукових звітів і публікацій, участі в міжнародних проєктах і дослідженнях. Шлях від дитячої мрії стати археологом до її втілення тривав майже 20 років.
Шлях від дитячої мрії стати археологом до її втілення тривав майже двадцять років
Нині на моєму рахунку майже 20 різноманітних експедицій. Є розкопки, які тривають роками, є короткострокові, а ще є особливо важливі для мене проєкти, до яких повертаюсь і через роки. В археології я працював у двох напрямах. Перший – це планові наукові дослідження. Другий – рятівна археологія, в якій я мав більше практики. В Україні є перелік історично важливих місць, будь-яке велике будівництво в межах яких неможливе без попередніх археологічних досліджень. Перед прокладанням доріг, газо- і нафтопроводів чи інших мереж, якщо вони пролягають через історичні місця, обов'язково проводять археологічні дослідження. У цьому напрямі брав участь у дослідженні могильників, курганів, поселень від доби палеоліту й майже до сучасності.
Мій науковий інтерес полягає в дослідженні епохи бронзи та раннього залізного віку. Цікавить висоцька культура, що в межах Львівської, Тернопільської та частково Рівненської областей. Перша моя експедиція у 2007–2008 роках відбувалася в селі Мильне Залозецької громади на Тернопільщині. Там знайшов комплекс цієї культури – поселення і могильник. Цей могильник копав майже п'ять років. Загалом розкопав понад 600 квадратних метрів і виявив 44 поховання різного типу – інгумаційні, кремаційні, дитячі, дорослі.
Ще один могильник вдалося знайти під час експедиції в селі Гончарівка біля Золочева на Тернопільщині. Раніше дослідники вважали, що його знищено.
2014 року спорядили експедицію на Рівненщину. У процесі зав'язалася співпраця із закордонними партнерами, почалося дослідження синхронних пам'яток, давніших за часом, наприклад комарівської культури. Були деякі міжнародні проєкти в Україні. Під час повномасштабної війни їх практичну частину заморожено. Але триває науковий аналіз знайдених пам'яток.
Пізніше знову повернувся до регіону, де проводив перші дослідження. Відкрив там Залозецький краєзнавчий музей, де нині експонуються знайдені під час моїх перших розкопок матеріали. Переважно кераміка, крем'яні знаряддя праці, а також два залізні ножі. Це перше залізо на цій території.
Найунікальнішу знахідку вдалося розкопати 2015 року під час рятівних досліджень кургану біля містечка Гусятин Тернопільської області. Курган майже зруйнували оранкою. У майбутньому на цій території планували будувати котеджі. Тож, відповідно до законодавства, мали провести дослідження. Там ми знайшли унікальне поховання коней. У камері були поряд поховані два дорослі жеребці в упряжі – кістяні псалії, кістяні накладки. Це третя така знахідка в Україні, але найкраще збережена. А взагалі їх мало – лише п'ять чи шість у Європі. Зосереджені в Карпатському регіоні: Південь і Схід Польщі, Північ Румунії, Словаччина, Угорщина й Україна. Ця знахідка дала можливість розв'язати багато проблем в археологічних дослідженнях, зокрема міграції коней. Раніше це все досліджувалося лише на основі викопних решток, аналізи ДНК зробити було неможливо. У результаті розкопу саме цього поховання коней нам вдалося зробити ДНК-аналізи, маємо кілька публікацій.
Дослідження проводив у багатьох регіонах України. Також працював у Молдові, Словаччині, Угорщині. У Литві брав участь в експедиціях, пов'язаних з ексгумацією поховань періоду Другої світової війни.
За кордоном археологічні дослідження були на вищому рівні, переважно за рахунок технічного оснащення. Нині в Україні також використовуємо різні прилади, що полегшують та пришвидшують роботу.
Серед найефективніших технічних приладів – магнітометри, GPS, сканер "Лідар". Це неінвазивні методи дослідження. Загалом археологічна розвідка здебільшого опирається на інтуїцію чи певний досвід. Прилади допомагають більш точно визначити можливе археологічно привабливе місце. Наприклад, магнітометри, які раніше використовували в Україні лише для дослідження пам'яток трипільської культури, нині дають змогу визначити структуру поселення, не розкопуючи його. Сканер "Лідар" дає можливість побачити рельєф без дерев і рослин. За його допомогою виявляли багато залізних рудників, а також піраміди мая у джунглях.
Раніше археологічні розкопки проводили переважно в теплу пору року. Нині, особливо з появою рятівної археології, де є визначені терміни роботи, дослідники працюють увесь рік. Тому професійними хворобами можна вважати артрити, хвороби суглобів і спини.
Найекстремальнішою моєю експедицією були розкопки на Вінниччині 2017 року. Вони тривали з 15 лютого до 5 квітня. Це була велика рятівна експедиція в рамках заміни фрагмента нафтопроводу в селі Попівка поблизу Немирова. Коли ми виїхали на місце розкопу, мороз сягав 20 градусів. Над розкопами ми будували переносні каркаси на зразок теплиць і запалювали газові обігрівачі. Трактор знімав верхній шар промерзлого ґрунту, а далі – вручну. Потім почалася весна, все тане, болото по коліно. Це були максимально важкі умови, але ми впоралися. У тій експедиції працювала професійна команда з майже 40 археологів. Нам вдалося розкопати поселення римського періоду черняхівської культури, а також цвинтар десь на 15 поховань.
На розкопках у Кіровоградській області нам довелося робити копанку, щоб набиралася вода. Її дезінфікували марганцівкою. Зазвичай експедиції розташовуються біля води, бо саме біля водойм селилися давні люди. Але буває, що доступу до води немає.
2016 року під час чергових розкопок у селі Гончарівка за ніч насипало пів метра снігу. Але відкладати цю експедицію було ризиковано – за справу могли взятися скарбошукачі. Адже ми розкопували бронзоливарну майстерню скіфського часу. Тому відгорнули сніг і продовжили роботу. Із проблемою мародерства рано чи пізно зіштовхуються всі археологи. Бували випадки, що ми залишали розкоп на ніч, а вранці виявляли, що хтось іще його "досліджував". Тому завжди стараємося недокопані об'єкти не залишати, бо вранці можна нічого не застати.
Нині відкриваю для себе велич Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника. Він унікальний своєю сакральною складовою, адже включає Почаївську лавру, Богоявленський монастир, Свято-Миколаївський собор та інші церкви. Родзинка – Замкова гора Бона у Кременці. Тут збудовано кам'яні укріплення, що належать до найдавніших. Раніше за них такі були лише в античних містах-колоніях, Південному Криму. На території західної частини країни це найдавніший кам'яний замок і перший оборонний кам'яний мур в Україні. Навіть у Києві, за винятком Десятинної церкви та Золотих воріт, усі споруди того часу були дерев'яні. Проте головна специфіка заповідника – в сакральних спорудах та їх управлінні. Більшість церковних споруд донедавна була в користуванні московського патріархату. Це болюча тема. Але ми працюємо над зміною підпорядкування й уже маємо результати. Взагалі головний напрям і пріоритет моєї нинішньої роботи – повернення наших святинь у національну власність. Багато об'єктів, які перебувають у руках московського патріархату, недоступно для досліджень. Лише нещодавно ми отримали повний доступ до Свято-Миколаївського собору.
29 грудня Настоятель Православної церкви України митрополит Епіфаній очолив службу Божу в Свято-Миколаївському соборі. Уперше відбувся різдвяний молебень українською, під час якого священнослужителі та парафіяни молилися за перемогу.
Під час чергових розкопок у селі Гончарівка за ніч насипало пів метра снігу
Ми вчимося заново відкривати Україну для себе і світу. 2019 року я почав досліджувати містечко Залізці Тернопільської області. А пів року тому ми відкрили там сучасний археологічний музей, подібних в Україні практично немає. А таке можна робити в кожному містечку. Для цього потрібно відійти від позиції центризму. Варто розвивати містечковість і локальну історію. Сьогодні зріс попит на внутрішній туризм, саме цей напрям недооцінювали і практично його не фінансували. А даремно. Адже в маленьких містах багато родзинок, важливих історичних пам'яток. Нині пріоритет номер один для всіх істориків, археологів – це збереження національної культури, національної ідеї та державницької позиції України. Одним із важливих проєктів цього напряму, який мені вдалося реалізувати в період повномасштабної війни, – пересувна виставка "Вишивка Залозецького краю".
Почали під іншим кутом дивитися на багато речей. Розуміємо, що неможливо переоцінити значення історичних і культурних пам'яток. Ми побачили, що мета загарбників – не лише фізичне знищення України, а й нашої історії та культури. Багато пам'яток на Сході України знищили російські окупанти, чимало цінних історичних об'єктів викрали та вивезли в Росію. Наприклад, Кам'яну Могилу біля Мелітополя розграбували, Мелітопольський і Херсонський музеї – теж. Сьогодні наше завдання – максимально фіксувати та документувати злочини загарбників і порушувати ці питання на міжнародному рівні.
Ще за часів радянщини будь-які історичні й археологічні дослідження обмежувалися Давньоруським додержавницьким періодом. Партії було невигідно розкривати ті об'єкти, які демонструють українську ідентичність. Тож усе це максимально замовчували. Таким чином режим намагався науково підтвердити міф про "Єдіную Русь". Візьмемо хоча б часи козаччини. Цей період намагалися стерти з історії. Після підриву росіянами Каховської ГЕС із-під води звільнилися плавні Великого Лугу. Це цінний історичний ландшафт, де розташовувалися перші запорозькі січі. Там були лабіринти, де переховувалися козаки. І тому, з одного боку, підрив водосховища – це величезна трагедія, одна з найстрашніших подій минулого року. А з іншого боку, загарбники, самі того не бажаючи, відкрили українським історикам простір для нових досліджень епохи козацтва. Переконаний, знищити українську культуру й історію нікому не вдасться.
2 
1
Коментарі