"Із дитинства мусила пояснювати, де батьки народилися"

Купити квитки на потяг з американським паспортом було неможливо

Я виросла в тісному контакті зі своїм родом. За сніданком, обідом або вечерею предки постійно були зі мною, хоча й не завжди присутні. Перед наро­дженням старшої сестри батьки матері переселилися до нас із Філадельфії. Хотіли бути поряд і опікуватися онуками. Бабця постійно згадувала родичів, яких я не знала.

У 10 років розписала весь родовід на кілька поколінь. Узяла інтерв'ю в діда Данила. Під час Першої світової він служив в австро-угорському війську. Також розпитувала бабу й батька. Знаю, що в родині був навіть член польського Сейму Теодор. Але для мене було багато теоретичного: родина велика, а спілкуватися неможливо. Десятки людей жили в Україні.

 

Перша історія, яку пригадую, – про сестру баби Марусю, яку вислали в Сибір. Із нею бабця не мала зв'язку десятки років. Її батько був священником греко-католицької церкви у Львові. В 1940-х, як і багатьох священнослужителів, його судили й заслали в табори. Тоді разом із засудженим відправляли і його дружину. Але оскільки вона хворіла, домовилися, що зі священником поїде донька. Батько дорогою помер, і його тіло викинули з потяга десь поблизу Фастова. А сестра бабці сиділа за нього. Пізніше, коли читала листи Марусі із заслання, мене вразило, як у жахливих умовах можна залишатися людяним і цікавитися повсякденними речами.

Батько про дитинство розповідав кілька речей. Пам'ятав під'їзд у центрі Львова, де якось залишився сам на кілька хвилин. Мати забігла в контору, й раптом він усвідомив, що стоїть без документів. Він сильно перелякався. Друга згадка, як ходили з мамою вулицею в місті. Двоє німецьких солдатів ішли назустріч, і металеві підковки на підборах цокали по бруківці. Це було так неприємно, що вони з матір'ю перейшли на інший бік вулиці. 1944 року батькову родину німці насильно вивезли на роботу в Німеччину. Взяли та кинули у вагон. Таких називали остарбайтерами. У містечку Зуль він ходив до школи, а його батько працював зварювальником, хоча за професією був бухгалтером. Тато згадував, як важко було працювати без захисних окулярів і наскільки швидко псувався його одяг. У моїй пам'яті дід Олександр назавжди залишився життєрадісним і щасливим: надсилав нам віршовані листи з фотографіями. Люди, які пережили жахіття, більше цінують життя, ніж ті, хто завжди в комфорті.

Мама народилася в Сокалі на Львівщині. Її родина виїхала трохи раніше: тоді фронт саме почав наближатись і вони рухалися разом із ним. Розповідала, як бабцям, які були з ними, забракло сил – і їх довелося залишити. Одна була спокійна, а друга ридала. У Відні дід Данило записався на лекції в університеті – щоб мати право там жити. Для нього це було щастям: освіту вважав важливою й ніколи не вагався щодо навчання доньок. Притому доводилося голодувати. Одного дня, згадувала мама, на обід мала миску гороху й мусила очистити його від хробаків. Війна тривала, але батьки змогли створити навколо доньки атмосферу безпеки, якої насправді не було. Тепер, дивлячись на агресію проти України і спостерігаючи за поневіряннями переселенців, мати наново переживає ті жахи.

Після закінчення війни обидві родини опинились у таборах переселенців у Європі.

тато став членом руху пластунів, від цього нарешті відчув себе просто дитиною. А його батько вигадав велосипедні подорожі. Залишав дружину із сином і їздив по кілька днів поспіль, шукаючи решту родини. Під час однієї поїздки знайшов рідну сестру.

Для мами табір переселенців став першим прикладом нормального життя. Стабільно, не стріляли, можна вчитися. Ходила до школи, і не треба було постійно кудись рухатися. Обидві родини називали DП – Displaced Persons – люди без громадянства і без держави. Країни, до якої вони мали повернутися, не існувало – був один Радянський Союз. Вирватися з повоєнної Європи вдалося завдяки спонсорам.

У Канаду чи Штати не можна було приїхати без запрошення й візи. Але пошта працювала – й люди знаходили одне одного. Це мене дивує й досі. Мамина родина отримала запрошення від брата мого діда – Костянтина Богачевського. Він був єпископ Української греко-католицької церкви й жив в Америці з 1924 року, будував школи та церкви. Приїхали б раніше, але затримались у таборі, щоб тітка й вуйко закінчили гімназію. У батька подібна історія. Його родину запросили ще далі – в Канаду. Це важко уявити. Адже довкола війна, невизначеність, люди в постійному русі. Але знаходили одне одного – через Червоний Хрест й інші організації. Мамині брат і сестра не мали контакту з батьками кілька років, але зустрілися випадково – в таборі переселенців у Мюнхені.

Спочатку мамина родина приїхала на кілька тижнів до Стенфорда, штат Коннектикут, – там була семінарія Української греко-католицької церкви. Старший брат і сестра пішли працювати, а маму відправили в сиротинець: сестри-василіянки (черниці. – Країна) опікувалися нею пів року, доки батьки знайшли роботу й де жити. Тоді переїхали до Філадельфії. Бабця пішла на швейну фабрику, а дід Данило, який у Раві-Руській був адвокатом, перший час працював санітаром у госпіталі. Потім разом із двоюрідним братом відкрив крамницю, продавали церковне начиння. Мама змогла піти до школи, закінчила університет, стала істориком, захистила докторську дисертацію й видала багато книжок.

 

Від 1948 року тато з батьками мешкали в робітничому місті Гамільтон. Дід Олександр і бабця Катерина там прожили все життя. Мої батьки познайомилися через спільних товаришів в українській громаді. Далі зустрічалися в пластових таборах.

Із дитинства мусила пояснювати, де батьки народились і де це на карті. Щосуботи ходила в додаткову суботню школу українознавства, де вивчала українську історію і літературу, щонеділі – до української церкви. На релігійні свята збиралися більшою родиною – 20–30 людей із Філадельфії, Вашингтона, Нью-Йорка. Пам'ятаю, як у Нью-Йорку були протести перед будівлею Організації Об'єднаних Націй. Також українсько-американські організації проводили акції у Вашингтоні: вимагали, щоб американській уряд визнав Голодомор. Люди з'їжджалися з усієї країни. Я також брала участь як пластунка. Уперше побачила, щоб так багато людей об'єдналося навколо України й щоб велика акція відбулася в одному місці. Упродовж років проводили акції в Конгресі США: пояснювали сенаторам, що Україна – це не Росія.

Збагнула й осмислила родовід, коли познайомилася зі своєю родиною у Львові. Святкувала там 20-річчя. Тоді вперше отримала візу до Радянського Союзу – іноземців не пускали просто так. Поїхати намагалася не один раз, але весь час відмовляли. Треба було з якоюсь групою. 1989-го вдалося приєднатися до програми студентського обміну. Тоді в Союзі саме почалася перебудова і з подорожами стало трохи легше. Поїздка тривала шість тижнів і включала Москву, Київ, Одесу й Ленінград. Я підключилася як одна з трьох осіб у групі, які їхали в Одесу вивчати українську мову.

У червні 1989 року Одеський університет не мав ніякої програми для українськомовних студентів. Ми, троє дівчат, вирішили їхати до Львова. Мали візи на конкретні міста, зокрема і Львів. Але треба було їхати групою, реєструватись у місцевій поліції та міграційній службі. Купити квитки на потяг з американським паспортом було неможливо. Добре, що на пляжі в Одесі ми зустріли хлопців і вони нам допомогли. Я змогла двічі за поїздку зустрітися з рідними, закохалась у Львів і відчула себе частинкою ланцюга, який довго йшов переді мною. Сподіваюся, йтиме і після. Тепер я не сама собою, а частина чогось.

Під час першої зустрічі з сестрою бабусі, яка повернулась із заслання, було дивне відчуття. Вона так само, як моя бабуся, приготувала обід, так само говорила й робила такі ж жести руками. У Сибіру жінка працювала на лісовиробництві, зустріла там чоловіка, в них народилася донька, й вони повернулися до Радехова. Дівчина хотіла бути лікарем, але вступити не могла, бо була донькою репресованих. Тому стала ветеринаром. Після проголошення незалежності за незаконне переслідування матері отримала фінансову компенсацію й купила пральну машину. Щоразу, коли я приїжджала й бачила цю машину, переконувалася, наскільки історія постійно з нами. І наскільки вплив радянської репресивної системи до сьогодні відчутний на тілах людей.

Усе життя батько мало згадував про Німеччину, але за 10 років перед смертю захотів поїхати машиною тими місцями, де був дитиною. За дві поїздки протягом двох років ми відтворили цей шлях. 2011-го поїхали зі Львова до Сколе – там тато ховався і звідти його вивезли. Знайшли хату, де він спершу мешкав у Львові, – у Знесінні, це в напрямку Підзамча. Сім'я орендувала половину будинку. Дім і досі поділений на двох власників. Батько там народився, після чого десятки років не мав права туди поїхати. Мої діти до сьогодні пам'ятають той день, бо там у саду була гойдалка. А 2012 року тато, я зі своїми дітьми і з родиною сестри зустрілися в Дрездені, взяли машини й поїхали через Німеччину. Побували в містечку, де татові батьки працювали в німецьких таборах. Бачили пам'ятну дошку, що німецька держава виплачує із запізненням зарплату тим, хто там працював. Але мій дідусь, на жаль, уже помер. Я була вдячна татові за таку крейзіподорож. Хоча мої діти були малі й цікавилися більше іграшками, але вони досі її пам'ятають. Маючи з Другою світовою особистий зв'язок, сприймають її по-іншому.

Нині на місці табору хіпстерський індустріальний парк. Ми обійшли його весь. Вразили гори, що були поряд. Контраст жахів і неймовірної природи. Посеред парку стояв залізничний вагон – дерев'яна коробка, подібний до того, який привіз мого батька. Не думаю, що вагон був історичний, просто за стилем підходив. Така собі індустріальна зона. Але це зворушило. Батько пережив страшне й не зламався – жив далі, завжди був життєрадісний.

Зазвичай у місцях, де були табори, німці ставили пам'ятники, але ми нічого не знайшли. Тато запитав в інформаційному центрі для туристів про табір. І почув у відповідь: "Це неможливо. Тут такого ніколи не було".

Якийсь час сім'я батька переховувалась у Карпатах. Там німці їх і схопили. Під час поїздки в Карпати ми побачили рослину із листям завширшки пів метра. Тато сказав: "Пам'ятаю його. Як був малий, батьки казали ховатися під нього під час обстрілів". І він засміявся. Листя ж не захищало від осколків. Але як маєш 7-річну дитину, то що можеш їй сказати? Як заспокоїти?

 

Дідусь Данило Богачевський написав свої спогади – "На возі і під возом". Батько в 1970-х працював на Радіо "Свобода", писав про Україну, а потім багато років для американського уряду робив матеріали про країни Центральної Африки. А ось спогадів не залишив. Зате придумав ритуал: щороку 4 липня читати в родині американську Декларацію незалежності. Тепер у громаді прижилася подібна традиція: кожного 24 серпня ми читаємо вголос українську Декларацію.

Мама – історикиня, живе у Вашингтоні. Майже 10 років працювала в Україні, вела програму на­укових обмінів Fulbright. Книжку "Білим по білому" присвятила жіночій історії України. Писала багато, але про себе мало й тільки тепер, у 84 роки, взялася за спогади. Паралельно працює над статтею про свого друга Івана Дзюбу. Згадує про їхнє знайомство в 1960-х. Зберігає дві ікони. Одну її батьки везли із собою через війну. Друга – маленька, залишилася від батьків мого тата. Він користувався нею, витягував на моєму весіллі й весіллі сестри. У мене збереглося кілька вишиванок. І є чудові гуцульські ліжники – тоненькі ковдри з вовни, які кладуть на ліжко чи диван, як декор.

Коли повернулася з першої поїздки в Україну, багато спілкувалася з Креґом Мейзином – однокурсником по Прінстонському університету й колегою по роботі на радіо. А п'ять років тому Креґ поділився зі мною: "Думаю зробити щось про Чорнобиль". І написав сценарій до відомого серіалу. Під час роботи часто радився, з ким зв'язатися, щоб серіал був максимально реалістичний. Навіть придумав і назвав моїм прізвищем жінку-науковця, яка перша зафіксувала радіацію. Її звуть Уляна Хомюк. Права вживати своє прізвище я не дала, бо не знала, як воно вийде. Можна сказати, що я трохи заразила Креґа, щоб він створив цей серіал. Але зробив акуратно, враховуючи життя й погляди людей в Україні.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×