До п'ятого класу уроків української мови й літератури в мене не було. Потім вивчали, але ніхто не знав, де її можна використовувати. В школі, в університеті, на роботі, на телебаченні, в кіно – скрізь була російська. Українською розмовляли лише старі люди в селах.
"Енеїду" Івана Котляревського мені читала й пояснювала мама, бо не розумів більшості слів і не міг правильно їх вимовити.
На рівні ідеології завжди в незалежній Україні відчувався проросійський вплив. У Луганську із 62 загальноосвітніх шкіл українськими були дві. Нам вони завжди здавалися трохи провінційними, бо всередині були стилізовані під українські хати – намальовані квіти, рушники.
Влада на Донбасі мало що робила для популяризації національних цінностей. Годували імперіалістичними лозунгами, й ніхто не спішив розвіяти ці ілюзії. Саме тому 2014-го багато людей підтримали Росію.
У нас завжди по телевізору показували російські канали РТР, ОРТ, ТНТ, інколи – "Інтер". Навіть не пам'ятаю, чи крутили канали українською.
2013 року з друзями проїхали машиною з Луганська до Львова і зрозуміли, як змінюється українська ментальність. Наприклад, на Луганщині були ділянки траси, на яких роками стояли знаки про ремонтні роботи. Там треба було зменшити швидкість. Дорогу ніхто не ремонтував, але там завжди сиділи даІшники і зупиняли, щоб оштрафувати. У центральних і західних областях ми жодного такого знаку не побачили. У соціальних мережах питав: "А де ваші обмежувальні знаки?" Здивовано відповідали: "А для чого їх ставити?"
Коли приїхали до Львова, здавалося, що до нас ставляться насторожено. Якось припаркувалися не там, де треба. Підійшов поліцейський і попросив переставити авто. Для нас це була неабияка дивина. За таке в Луганську вже попали б на гроші.
В Тернополі, Івано-Франківську, Чернівцях нас зустрічали друзі і проводили екскурсії. Був здивований, бо кожен про своє місто знав стільки, що міг говорити цілий день. Потім розмірковували, що ми могли б розповісти про Луганськ. Зрозуміли, що наша екскурсія закінчилася б за годину. Ми не знаємо історії свого міста, тому здається, що воно нецікаве. Хоча це не так. В Луганську, наприклад, народився Володимир Даль (український та російський письменник і етнограф, автор Тлумачного словника живої мови. – Країна).
Коли почалася російська агресія, в Луганську не було світла і води. У магазинах – лише хліб і пиво. Впивалися і не ставили зайвих запитань. Пияцтво – проблема цілого міста. Коли треба було прикрити корупцію, робити це перед постійно захмелілими людьми набагато простіше. Я перестав вживати алкоголь і побачив, наскільки друзі залежні. Навіть якщо не мали ні копійки, все одно шукали найдешевше пиво. Знаю подружжя, яке у шлюбі п'ять років. Чоловік іде в запої по 40 днів. Жінка з того болю теж починає заглядати в чарку.
Говорю українською з 2014-го. Досі роблю помилки, соромно. Кілька років тому знайомий у соцмережі поширив пост зі словами: "Кажеш, що любиш Україну, а ти ділом доведи – переходь на українську". Відтоді пишу в інтернеті тільки нею. Навіть видалив російську клавіатуру. Але через три місяці повернув. Коли швидко записував текст, не зміг згадати українські відповідники і писав українськими буквами російські слова. Виходив коктейль незрозумілої мови.
Дізнався, що в Черкасах розробили додаток, який допомагає вивчати нові слова українською і пояснює їхнє значення. Використовую його вже місяць. Серед усіх слів, які мені траплялися, розумію відсотків 7–10. Дитина може легко спитати: "А що це слово значить?" Коли ти вже дорослий, не хочеться показувати, що чогось не тямиш. Наприклад, не розумію, що значить "шкереберть".
Не люблю, коли проскакують русизми. Помітив, що багато людей використовують суржик і не паряться. Я так не можу.
Із друзями-переселенцями говорю російською, з батьками телефоном – теж. Але, коли мама приїжджала влітку в Черкаси, спілкувався з нею українською. Хитрих мовних конструкцій стараюсь уникати, боюся помилитися. Заздалегідь продумую лінію розмови, щоб не загнати себе в кут. Коли здавав на права, мав страх зупинятися на світлофорі під гірку. Боявся, що машина покотиться назад і вдарить авто позаду. Міг три квартали об'їхати, щоб тільки не потрапити на той світлофор. В розмові відчуваю те ж саме.
Підтримка людей давала сили вчити мову. Але якось самовпевненість мене підвела. Попросили знятися у відеоролику. Я багато разів перечитував текст. Під час зйомок зрозумів, що маю "донбаський акцент". Фільмували близько години. Після третьої спроби знімальна група вирішила, що знайде когось іншого.
1 
1
Коментарі