Із Шевченківської премії поет Тарас Федюк виплатив кредит за квартиру
Поет Тарас Федюк допиває еспресо в майже безлюдній пополудні столичній кав'ярні "Купідон". Сидить за столиком обличчям до входу. За ґудзики картатої синьо-рожевої сорочки зачепив окуляри від сонця. Зі шкіряної сумки на спинці стільця визирає держак парасолі.
Відчувається, що ви тут частий відвідувач.
– Цей "Купідон" років 15 тому ми разом із власником Федором ідеологічно засновували. Найбільше доклався Юрко Покальчук. У кімнатці, де зараз букіністичний магазин, був кабінет для обраних. У ньому сиділи Ігор Римарук, Покальчук, я часом заходив. Усі революції ми тут грілися. Замерзнеш – і сюди. Кави випив – і туди. У мене тут є знижка – 20 відсотків, – сміється Тарас Олексійович.
Виходимо надвір фотографуватися. Поет показує на будівлю через дорогу.
– Колись тут були два культові гастрономи з дешевими кавою і горілкою. Між 9:00 і 10:00 вся богема збиралася – влаштовували в гастрономі літучку. Незабутній Сашко Кривенко (журналіст, 2003-го загинув у автокатастрофі. – Країна) завжди заходив. Перше, що робив, – хапав булочку. Доки його черга доходила, з'їдав її і розраховувався. Потім усі розбігалися по роботах.
Вище по Прорізній була наливайка "Три сходинки". Зараз там якийсь бар. У "сходинках" хлопці по сто грам випивали, коли вибігали з роботи в обідню перерву. Через дорогу був магазинчик "Сільгосптовари", більше відомий за псевдо "Рога й копита". Там можна було томатного соку випити. Весь цей простір нині зруйновано. Перетворився на гламур з претензією. У тих місцях вже не зустрінеш письменника чи художника.
У 1960-ті Київ був тихий і провінційно-патріархальний. Центр – затишний, зелений. У дворах – сімейна атмосфера.
Малим приїжджав сюди до батькової тітки. Жила на Великій Житомирській – на першому поверсі. Під вікнами був палісадничок. Там садила квіти, їжаки бігали. Це в самісінькім центрі столиці! Навіть на початку 2000-х місто ще зберігало свою атмосферу.
Тарас Олексійович присідає на солом'яний стілець біля входу в сусідню кав'ярню. Поряд на траві стоїть глиняний глек для недопалків.
У Спілки письменників ще довго була кав'ярня "Еней"?
– Її здали в оренду чи продали, і зробили там щось круте. А раніше приїжджали письменники з провінції – і всі в "Еней".
Про що там говорили?
– Читали один одному багато – вірші, шматки прози. Найнахабніші могли поему прочитати. Випили по пару чарок – "Старий, ти геній!" Випили по чотири-п'ять – "Ти – гівно!" Завжди була тема КДБ. Усі гадали: цей кадебіст, той – стукач, а той он – теж сидить, слухає і закладає.
Коли ти в цій богемі, тобі не надійдуть пропозиції на номенклатурній посаді працювати. Всі добре знали, з ким п'єш і що після чарки говориш. Хоча в ті часи поет міг жити на гонорари. А прозаїки були багатими людьми.
Молодому поету платили карбованець за рядок, членові Спілки – 2 карбованці, а лауреатам Шевченківської премії – і 5 могли заплатить. Сумашедші гроші. Написав зранку строфу – і можеш гуляти. Але за тими часами не шкодую. Для мене свобода загалом і свобода творчості зокрема – понад усе.
Спускаємося в "Купідон" і йдемо у найдальшу залу. Сідаємо біля стіни за тьмяно освітленим столиком.
Коли стали головним редактором "Сучасності", віддалилися від колег із рядових?
– За незалежності редактор втратив високий статус. Єдине, що збереглося дотепер: коли від тебе щось залежить, купа народу навколо, коли від тебе нічого не залежить – поруч нема нікого.
Таке прислужництво – ознака більше нашого часу. В радянські часи могли посваритися з начальниками. А тепер важко уявити молодого письменника, який би сказав публічно: Андрухович – неважний літератор. Або що піар Андруховича значно більший, ніж вартість написаного ним.
Мистецтво стало товаром. У нього заведені рекламні технології. Кого більше рекламують, того й купують. Отже, він – крутий. Багатьом "небожителям" нема коли писати: промо-тури по Україні, тусовки, закордон.
Хороший письменник не може бути успішним за нинішніми мірками. Успішним може бути бізнесмен. Якщо письменство – це гроші, тоді в нас Кокотюха – найбільший автор. Натомість, про геніального Василя Портяка майже ніхто не чув і не знає. Але цінують ті, хто розуміється на літературі.
Смак мала би виховувати і критика.
– У нас її немає. Критикам треба платити, бо це – важка робота. Вони повинні мати можливість друкуватись у літературних журналах. А їх нема. Взамін критики прийшов формат "письменник про письменника": я про свого друга, а він – про мене. Критика та – рівня Facebook: лайкають не читаючи, сподіваючись, що ти лайкнеш навзаєм. Якщо книжкові форуми – це ярмарок марнославства, то Facebook – ярмарок лицемірства.
Чому книжкові форуми – ярмарки марнославства?
– Головним письменницьким заходом на форумах є презентація. На них зазвичай збираються "кролик і друзі кролика".
На "Книжковому Арсеналі" обурило, що брали гроші за вхід. Спочатку взяли з видавців за оренду яток, а тоді ще з відвідувачів – за можливість купити книжку. Якщо берете з усіх – то заплатіть хоча би письменникам, які виступали. А отут – велика дуля.
Нині рідко хто мені телефонує. Більшість друзів уже там, – показує пальцем на стелю. – Аж дзвонить нещодавно один із функціонерів Спілки письменників: "Видаємо антологію сучасної української поезії. Але у нас нема грошей. То ми вирішили методом толоки. Платиш 50 гривень за сторінку в книжці – друкуємо тебе. Заплатиш 500 – 10 сторінок тобі віддаємо". Відмовився. Методи толоки набридли. В нас уся гуманітарна сфера – толока. Всі мистецькі проекти – фактично волонтерські. Тоді давайте мистецтво, як церкву, відділимо від держави. Так буде чесніше. І зрозуміліше.
Наша влада почувається тимчасовою, перспектива її не цікавить. В радянські часи чиновників цікавило комуністичне "завтра". Вони знали, що тут народились, тут і помруть. А нинішня влада прийшла, як окупанти – пограбувала й пішла.
Коли чиновникові говориш, що проект даватиме результат через рік-два, обличчя у нього гасне. Знає, що через рік його вже не буде на посаді. А можливо, і в цій країні.
Митцям місце в політиці?
– У Верховній Раді першого скликання був 21 член Спілки письменників. Іван Драч проводив ядерне роззброєння України. І ми бачимо, до чого це призвело. Дмитро Павличко розбудовував українську армію. Казав: "Нам треба відсунути свої рукописи вбік і розбудовувати армію". Армію розбудовувати треба. Але не шановному Дмитру Васильовичу, а генералам.
При цьому були знищені всі літературні журнали, практично всі видавництва. Цю гуманітарну катастрофу спричинив пофігізм влади. І тим, зокрема, що більшість письменників-депутатів займались не своєю справою.
Список міністрів культури вганяє мене в печаль. Хороші ж люди були. Блискучі інтелектуали. Талановиті митці. А тут треба сільські бібліотеки піднімати, клуби, художню самодіяльність. Потрібен відповідальний менеджер на цій посаді. Але ми вже не чекаємо на таких, а радіємо: бодай не українофоб.
Попереду дуже складний процес. Народ, який за тисячу років у центрі Європи не спромігся створити державу, – це народ з якимись глибокими збоченнями в менталітеті. Річ в українському гіперіндивідуалізмі, у нашій улесливості, в генетичному анархізмі, у намаганнях відокремитись від соціуму.
Хутір – це українська національна ідея. Що за хутором – не цікавить, бо не моє.
Хлопці, які повернуться з війни, здатні змінити державу?
– Ніколи не вірив, що вони повернуться і покажуть цим корупціонерам. Нічого вони не покажуть. На жаль.
Думаю, років через вісім буде новий Майдан – у 2024-му. Український народ доходить до точки кипіння поступово. Обурення назбирується, і зриває кришку – пар випустило. Щоб знову закипіло, треба з десяток років. Хоча зараз час спресовується, а невдоволення зростає в геометричній прогресії.
Чим закінчиться конфлікт на Донбасі?
– Є два варіанти. Перший – здатись Путіну і прийняти його умови: зміна Конституції, особливий статус. Це для України – жах. Другий – воювати, доки Путіна не скинуть чи він не піде. Думаю, його змусять піти. Це, скоріше за все, станеться протягом двох найближчих років.
Із Донеччини вийшли багато представників української культури першої величини. Вони почувалися на своїй землі чужинцями?
– Найзапекліші націоналісти і в радянські часи, і пізніше були на Сході та на Півдні України. Нерідко з російськими або польськими прізвищами: Донцов, Фітільов, Міхновський. Бо вони перебували у стані національного приниження. Там Василь Стус сформувався, Іван Дзюба. У Донецьку, якщо вже українець, то отв'язний українець.
У нас в Одесі завжди було так само. Марш вишиванок збирає кілька тисяч людей. Фотографуються на Потьомкінських сходах. Фантастичне видовище: 192 сходинки у вишиванках. Але в цьому марші беруть участь усі патріоти, які є в Одесі. А в Києві – хіба сота частина.
Одеса – місто пофігістське. Там немає такої агресії до української мови, як у Донецьку. Можуть спитати: "А вы с Западной Украины?" Кажу: "Дитино моя, я тут живу більше, ніж ти на світі".
Це толерантне місто і комерційне. В усі часи біля пам'ятника Шевченку збиралися 100 чоловік. І біля пам'ятника Леніну – 100. Решта колотять гроші.
Ви ніколи не були російськомовним?
– Нє. У мене бабця по мамі була – ух! Степовичка. Таких уже немає. Текля Спиридонівна Пасічнюк. Вона із заможних селян, нащадок тих, хто заселяв дикий степ. Там виживали такі, як вона. Була жорстка, свавільна, стихійна. Матом як загне, то з дерев листя падає.
У мене є циганська кров – дід-коваль по батьковій лінії. Через те не люблю відряджень, поїздок на два-три дні. Люблю кочувати. Збираєш бебехи і їдеш на місяць-два. Потім набридає і прямуєш в інше місце. Зараз – я в Києві. Кілька тижнів тому був на Хмельниччині. Скоро поїду в Овідіополь (селище поблизу Одеси. – Країна). Там сяду за мемуари. Треба закінчить поетичну книжку "Канабіс".
Мемуари – не вірші. Самі не пишуться.
– Та й вірші самі не пишуться. Це робота психічно важка, кишки мотає. Але треба себе брати за шкірку, садити і робити, доки робиться.
Тут важливо своєчасно замовкнути. З літератури, як зі спорту, треба йти своєчасно. І не смішити людей тим, що у тебе було і зникло.
Для вас важливе було визнання у вигляді Шевченківської премії?
– Щастя від Шевченківської премії закінчується рівно тоді, коли закінчуються гроші. 26 тисяч доларів, які отримав, допомогли розрахуватися з кредитом за квартиру в Києві.
Оксана Забужко обурюється: "Як можна брати премію з рук держави?" Можна подумати, Віктор Ющенко день і ніч читав мої вірші перед тим, як указ підписати? Сумнівами мучився? Од щастя плакав? Тю-ю-ю. Премію присуджує Шевченківський комітет – фахівці доволі високого рівня. Не завжди найкращим, як у випадку зі мною. Але де ви бачили премію стерильної естетичної чистоти? Скажете, Нобелівська? Борис Олійник публічно назвав її – етнічною. Хто знає творчість нобелівської лауреатки Пьорл Бак?
Зрештою, я теж можу закотити очі під лоба і запричитати: "Як можна брати премію, що носить ім'я людини, винахід котрої вбив мільйони людей?"
Всім, кому не подобається Шевченківська премія – завжди кажу: знайдіть тисяч 100 доларів і зробіть кращу. Імені Іздрика чи Жадана, наприклад. Можна імені Порошенка. І назвати її "Солодка Даруся".
2 
35413
Коментарі