"Їсти перестала. Важила 28 кілограмів. У лікарні ледь відкачали"

 

Про що говорять пасажири потяга Київ – Варшава

Потяг №67 Київ – Варшава відправляється з української столиці о 16:50. Пасажири проводять 16 годин у дорозі. У вересні ціну на квитки на цей рейс знизили на тисячу гривень. Найдешевший можна придбати за 1340 гривень. Точна вартість залежить від курсу євро в день придбання квитків у залізничних касах. Їх не можна замовити через інтернет

До вагона заходить жінка з фіолетовим волоссям. Тягне за собою валізу на колесах. У купе №4 на стіл викладає квиток, закордонний паспорт і страховку. Бере до рук смартфон. Говорить з донькою по Viber.

– Доця, я вже сіла. Встрічати не треба. Сама доберуся. О 8:30 прибуваю на вокзал. Яке таксі? Я за поїзд вже 1,5 тисячі віддала. У серпні WizzAir за тисячу долетіла. Поїду на метро. Ти малих у школу відправляй і чекай на мене.

– Мамо, Стефан може ви­їхати за тобою, – чутно через динамік.

– Хай їде на роботу. Не треба мене встрічати. Бабушка в Аргентині не пропала, то і в Польщі собі раду дасть, – доки скидає куртку, притуляє телефон до вуха плечем. – Переживаю, щоб тараканів не нахапатися. Мадагаскарських, яких привезла торік, досі вивести не можемо. А там один, як наших три.

Потяг рушає. Зв'язок переривається. Жінка кашляє. У провідниці замовляє чай. На смартфоні засвічується екран – виклик від доньки.

– Мені твоя однокласниця Оксана вчора з Італії дзвонила. Тебе шукала. Вона в інтернеті побачила ваші портрети на пам'ятниках.

– Яка Оксана? Які пам'ятники?

– Нестеренко. Та, що вже шість років в Італії живе. Відправила мені у Viber фотку зі своїм надгробком. Я ледь не знепритомніла. Зайшла на сайт, що рекламує ті пам'ятники. Нарахувала сім твоїх однокласників. Усі ще живі, але вже посміхаються з гранітних плит.

– І я там є?

– Є. Взяли твою фотографію з "Однокласників". Я за півгодини провела розслідування. Пам'ятники виготовляє чоловік Тетяни Юдіної, з якою вчилися у старших класах. Пробувала до неї додзвонитися. Але домашній не відповідає. Мабуть, відключили. Ввечері Оксана з Італії дзвонить. Вийшла на Тетяну. З'ясувалося, та мстить за шкільні образи. Зробила з вас живих мерців, бо ви її в школі пончиком обзивали. Того в 11-му класі Тетяна їсти перестала. Важила 28 кілограмів. У лікарні ледь відкачали. Після цього не може мати дітей.

– У cім'ї четверо медиків, і всі до Польщі виїхали. Тепер зв'язків нема ніде. Щоб кардіограму зробити, 3 години в черзі стояла. А в мене син там колись головним лікарем працював, – у третьому купе жінка сьорбає гарячий чай. На склянці лишає відбиток червоної помади.

Її співрозмовниця – на кілька років старша. Сиве волосся зібране у пучок. Навколо шиї кілька разів обмотана хустина.

– Молодший син Петро, який Богомольця (медичний університет у Києві. – Країна) закінчив, у Варшаві ще три роки довчався. Мав 1,5 тисячі доларів зарплату. Кажу: "Синку, вам хватить. Далі не їдь". Не послухав. У Лондоні запропонували вдвічі більше. Перебрався. Діти й дружина поки що у Варшаві живуть. А він мотається раз на місяць. За переліт платить 50 євро в обидві сторони.

– Я медсестрою у Львові все життя пропрацювала, – попутниця розмотує хустку. На шиї помітно кілька шрамів від опіків. – Коли на пенсію вийшла, зважилася на переїзд. У Варшаві три місяці стажувалася. Маю 20 тисяч гривень на наші гроші. Працюю одну зміну в хоспісі, другу – на "швидкій". А зять у Польщі не прижився. Машини звідти ганяє. В основному Lanos. Бере за 500 доларів. Тут купляють за тисячу, не торгуючись. На деталі розбирають, – викладає на стіл тонко нарізану буженину й сир. У пакеті – чотири варені яйця.

– Добре, коли діти поряд. У мене молодша донька в Америці живе чотири роки. З декрету не вилазить. Чоловік працює за двох. Запрошували мене до себе минулого листопада. Святкували разом День подяки. Запекли індичку й покришили два салати. Я кажу: "Доця, гості будуть голодні". А вона: "Мамо, не нєрвнічайте". Прийшли дві куми з дітьми й сестра чоловіка з хлопцем. Усі принесли їжу й випивку із собою. Наступного дня я з дітьми сиділа, а вони магазини штурмували. Після Дня подяки у них "чорна п'ятниця" з розпродажами. Повернулися додому під ранок. Купили нову плазму у вітальню. Зекономили 200 доларів і виграли електричний камін. Правда, зятю люди ноги обтоптали, коли в магазин ломилися. На великий палець наклали гіпс.

Поверталася в Україну перед Різдвом. Донька подарувала квитки на концерт Ані Лорак. Я їх здала. Гроші перерахувала на потреби армії. Відколи вона у Штатах, а я в Польщі, святкуємо по два Різдва. Варю кутю – на католицьке й на наше.

Хлопець із верхньої полиці витягує з вух навушники. Виходить у коридор, щоб поговорити.

– Курити не можна. Навіть у тамбурі. Прикинь! Провідниця попередила: зловлять – штраф. Чекаю зупинки. Хоч би дві затяжки зробити, – каже у телефон. У лівому вусі має сережку у формі черепа.

Кладе слухавку. Зустрічає знайомого – рудоволосого бороданя у синіх черевиках Clarks. Тисне руку.

– Ты в Польшу надолго?

– На недільку. У грудні сесія почнеться. Староста дзвонила. Хто хоче лишити собі стипендію, мусять скинутися по 4 тисячі. Я заліки ще сам поздаю, а з екзаменами – проблеми. "Вишку" (вищу математику. – Країна) аби на тройку скласти. Викладач за "четвірку" 100 доларів бере. А ти по машину чи на роботу?

– Хотел себе Audi в октябре пригнать. Фиолетовую нашел на olx.pl. Два раза к владельцу ездил. Прошу, чтобы уступил тысячу злотых. Но поляк жмется, торговаться не хочет.

– Бери ту, що можна розтаможити.

– Чувак, надо минимум 10 штук. Я работаю барменом, а не жиголо. Все равно старые тачки после Нового года приравняют к новым.

– Порошенко на це не піде. Це – Янукович "у квадраті". Той крав тільки для сім'ї, а цей для себе й для колєг по бізнесу. У них автосалони по всій Україні. Продажі й так просіли до рівня 2014 року. Хто ж тоді їхні Lanos куплятиме? Думаєш, чого він свою фабрику в Росії не продає? Розуміє, що рано чи пізно туди переїхати доведеться.

– Если бы Скрябин был жив, он бы поднял революцию.

– А Вакарчук?

– Ему не хватает решительности. 100 раз подумает, пока что-то сделает.

– Якби йшов у президенти, я б за нього голосував.

О 21:20 в останньому купе біля туалету постіль застилає жінка в приталених джинсах і замшевих чоботах на шпильці. Просить вищу на голову супутницю зняти матрац із верхньої полиці.

– У Польщі працюю два роки. Додому їжджу, коли когось женять чи хоронять, – розповідає монотонно. – Мені там добре. Роблю в ресторані на кухні. На їжу витрачаю 100 злотих (730 грн. – Країна) в місяць. Обідаю й вечеряю на роботі. Додому купляю тільки каву й арахісове масло. Минулого тижня в нас весілля справляли. Шеф роздав усім закуски, що лишилися. В Україні їх би наступного дня продавали на бізнес-ланч по акції.

Обоє займають чергу до туалету. Розмову продовжують біля тамбура.

– А я сім років в Польщу їжджу, а грошей відкласти не можу. Всім родичам на цвинтарі пам'ятники поставила. У батьківській хаті ремонти поробила. А мати перед смертю її на брата переписала. Тепер навіть вертатися нікуди. Краще б квартиру купила. Тримала в сейфі 4 тисячі доларів. Після похорону їх хтось украв.

– Мамка все життя казала: "Як хочеш щось сховати, закопай на цвинтарі". А перед смертю зізналася: як батькові пам'ятник ставила, закопала на його могилі все сімейне золото. Ми навесні вирішили для них спільну плиту встановити. Старий надгробок демонтували. Кожну грудку землі руками перебрали, а прикрас не знайшли.

×