Саїд ІСМАГІЛОВ чекав на українські війська в Донецьку до Іловайського котла
На 1 грудня 2013 року запланували зібрання керівників громад духовного правління в Луганській соборній мечеті. А в ніч на 30 листопада на столичному Майдані побили студентів. Уже була відома реакція православної церкви Київського патріархату й греко-католицької. Я запропонував, щоб і ми від імені духовного управління засудили побиття й підтримали прагнення України йти європейським шляхом. Дехто сильно злякався: сидіти в Луганську й засуджувати Януковича було надто хоробрим вчинком. Переконував їх, що маємо говорити правду, адже ще пророк Мохаммед мовив: найбільший джихад (боротьба. – Країна) – це казати слова правди в обличчя несправедливому диктаторові. Серед мусульман ми єдині зважилися на цей крок.
У Донецьку приходив на місцевий Майдан. Ніколи не виступав із промовами – як людина релігії не відчував, що добре знаюся на політиці.
20 лютого, коли на вулиці Інститутській убивали людей, був у Києві. Мав зустрітися з представниками греко-католицької церкви. Уранці від них зателефонували і сказали: зустріч скасовується, бо в центрі міста діється щось страшне. Потім – дзвінок із Михайлівського монастиря: чи приїду забрати тіла загиблих мусульман. Це був шок і стрес – не знав, що робити. Але поїхав із двома помічниками. Бачив, як безперервно несли поранених. Волонтери відвели дивитися тіла. Серед убитих не знайшов жодного мусульманина. Виявилося, пораненого, якого забрали до лікарні, випадково порахували загиблим.
Хотів спуститися на Майдан. Самооборона попередила: без бронежилета і в білій чалмі буду найкращою ціллю для снайпера.
Громадські будівлі в Донецьку навесні 2014-го захоплювали з палицями місцеві алкоголіки й наркомани. До приходу загонів Гіркіна вони не чіпали священиків – побоювалися.
Гуляв із 5-річним сином на дитячому майданчику недалеко від обласної держадміністрації. Там стояли міліцейські кордони. Син запитав: "Що то за дядьки зі щитами?" І побіг дивитися ближче. Потягнув одного міліціонера за кийок, а той засміявся. Я забрав сина додому. Щойно відчинив двері, дружина каже: приміщення держадміністрації захопили. Не повірив, бо тільки-но приїхав звідти. Увімкнув телевізор і побачив сюжет. Штурму як такого не було. Міліція розступилася і пропустила заколотників. Хоча та кількість силовиків могла спокійно відбити натиск. Місцевий спецназ просто здав адміністрацію.
Ходив із родиною на всі проукраїнські мітинги. Мене не чіпали, але бачив, як людей били по обличчю, кидали в них яйця, каміння й палиці. Це робила завезена публіка. Автобуси, які доставляли її, зупинялися біля центрального ринку. Приїжджі йшли з російськими прапорами центральною вулицею і запитували в перехожих, як вона називається. Один причепився до мене: "Скажите, пожалуйста, где находится площадь Ленина?" А для Донецька площа Леніна – це те саме, що для Києва – Хрещатик.
У травні бувати на українських мітингах стало небезпечно. Разом із представниками інших конфесій влаштували молитовний марафон. Люди стояли на центральній площі з українськими прапорами й молилися. Потім почали збиратися таємно в одній церкві. Серед насилля, яке затопило місто, було важливо, аби люди змогли поговорити хоч пошепки одне з одним про те, що їх хвилювало.
До Іловайського котла щодня чекав, що в місто зайдуть українські війська. Після 29 серпня людей били за синьо-жовті стрічки на одязі та слово "Україна" – на транспаранті. Викрадали й катували священиків-протестантів і греко-католиків.
Якось на вулиці зупинив патруль – високі хлопці, явно десантники, перегородили дорогу й наказали показати паспорт. Сказали, перевірятимуть, чи справді я прописаний у Донецьку. Почали сміятися, коли запитав, у якій донецькій школі навчалися. А один наставив на мене автомат і мовив: "Не задавай лишних вопросов".
У вересні 2014-го мене приїхали арештовувати. Врятувало те, що за кілька тижнів до того з родиною переїхав до іншого помешкання. Біля будинку зупинилися дві автівки, й озброєні автоматами військові увірвалися на подвір'я. Розпитували сусідів. Позаглядали у вікна, подивилися на навісний замок, сусідам залишили телефон і наказали дзвонити негайно, як мене побачать.
Виїхав до Маріуполя рейсовим автобусом. У бойовиків не було електронної бази даних. На блокпостах вони стояли з паперовими списками людей, яким виїзд був заборонений. Усіх пасажирів швидко перевірили й посадили назад до автобуса. Мій паспорт дивилися довго. У списках мене записали як Саїда Ісмагілова, але за паспортом я – Сергій. Почали запитувати, хто я. Вийняв посвідчення викладача університету. Сказав, що їду до Маріуполя отримати зарплату, бо в Донецьку не працюють банки. Хлопець, який тримав мій паспорт, запитав, чи знаю Саїда Ісмагілова. Відповів, що це, мабуть, якийсь мій однофамілець. Відпустили. В автобусі "ватна" бабуся лякала, що мене заарештують і вб'ють на "укропівському" блокпосту. Відповів їй: "Головне, що на цьому живий залишився".
У середині вересня вивіз родину до Маріуполя. Прийшов до місцевої мечеті. Там саме не було імама (голова на громадських молитвах. – Країна). Коли Маріуполь почав здригатися від вибухів, він повернувся в Туреччину. Сказав, що не їхав працювати на війну. Мені запропонували роботу.
За кілька місяців зателефонували з Києва і сказали, що маю перебратися до столиці. Раніше працював там. Але в Києві громада невелика. А на Донбасі жили 250 тисяч мусульман, мечеть була майже в кожному місті.
Війна – найбільша несправедливість. Бо зазіхає на святе: гідність, життя і майно людини. Якось до пророка Мохаммеда прийшов чоловік і запитав, що має робити, коли на нього нападуть. Пророк відповів: повинен захищатися зі зброєю в руках. Чоловік поцікавився, куди потрапить його душа, якщо в бою ворог смертельно поранить його. Пророк відповів: до раю, бо намагався відновити справедливість. А душа ворога – до пекла, бо прийшов чинити зло й загинув без покаяння.
Багато українців мають комплекс меншовартості. Але ми – не мала країна, а велика цивілізація. Коли у Дніпрі хрестили киян, на місці Москви на болоті кумкали жаби.
2 
1
Коментарі